Главная | Обратная связь

Виникнення та розвиток інституту адвокатури в Україні

Вивчення адвокатури в різних її аспектах необхідно роз­почати зі звернення до її історії. Без цього не можна зрозумі­ти зміст завдань, що стоять перед адвокатурою, обов'язків адвокатів за чинним законодавством і визначити перспекти­ви розвитку адвокатури в цілому.

Зважаючи на специфіку функцій, покладених на адвока­туру, її альтернативність органам державної влади, ставлен­ня до неї змінювалося в різні періоди історії нашої країни. Шлях становлення адвокатури був складним, постійно йшли пошуки кращих форм і способів її організації.

Самостійність адвокатури, незалежність її від державних органів є одним з основних моментів організації цього право­вого інституту. Зазначені фактори безпосередньо впливають на рівень здійснення професійної діяльності адвокатів, ос­кільки будь-яка підлеглість, підконтрольність, залежність адвоката від посадової особи чи якого-небудь органу не виключає можливості тиску на адвоката, спонукання його до компромісу, відходу від принципового виконання про­фесійного обов'язку.

У «Стандартах незалежної юридичної професії», прийня­тих Міжнародною асоціацією юристів на її конференції у ве-

ресні 1990 р.^[98], підкреслюється, що незалежність юридичної професії — істотна гарантія здійснення захисту прав люди­ни, необхідна для отримання якісної юридичної допомоги. Справедлива система організації юстиції, що гарантує неза­лежність юристів під час виконання ними професійного обов'язку без яких-небудь необґрунтованих обмежень, пря­мого чи непрямого тиску або втручання, є абсолютно необ­хідною для побудови та функціонування правової держави.

До прийняття Закону України «Про адвокатуру» 19 груд­ня 1992 р., який заклав засади демократизації української адвокатури, цей інститут не відповідав тим вимогам, що склалися у світовому суспільстві. Причини такого станови­ща адвокатури в Українській РСР випливали з недоскона­лості її організаційних засад, існуючих форм державного та партійного контролю за її діяльністю, монопольності колегій адвокатів та інших негативних факторів, що були закріплені на законодавчому рівні за часів СРСР.

В Україні адвокатура була визнана окремою системою, не об'єднаною у професійний союз, задовго до реформи 1864 р. У Литовському Статуті, що діяв на українських зем­лях, адвокатська діяльність розглядалася як професія. Ще в ХУІ-ХУІІ ст. ст. мали місце перші спроби упорядкування адвокатської діяльності, зароджувалися принципи цієї про­фесії. Саме з першим Литовським Статутом 1529 р. пов'яза­на поява в судах професійного юриста, який вже тоді мав відповідати визначеним вимогам (наприклад, він не міг бути іноземцем). Докладніше питання судового захисту розгля­нуті в третій редакції Литовського Статуту, який установив відповідальність за шкоду, заподіяну клієнту діями адвока­та, передбачив спеціального урядового захисника для убо­гих людей, вдів і сиріт^[99].

Отже, на підставі Литовських Статутів в Україні вперше зроблена спроба упорядкувати справу судового захисту і чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію^[100].

У пам'ятці українського права — проекті кодексу «Права, по которьім судится малороссийский народ» — уперше засто­совуються терміни «адвокат», «повірений», передбачається реєстрація професійних адвокатів, їхня присяга, обов'язки, безкоштовна допомога адвоката громадянам, умови позбав­лення права займатися адвокатською діяльністю і відпові­дальність за шкоду, заподіяну клієнту. До адвокатів пред'яв­лялися суворі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь- яких відхилень, повнолітні, християни, розумово і фізично здорові, світського стану. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах^[101].

Таким чином, вже в період створення адвокатури виникали і зважувалися питання, безліч з яких актуальні й у наш час.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні (а точніше — у Росії, частиною якої тоді була Україна) була визнана на початку 60-х років XIX ст., після проведення судової реформи, в результаті якої поряд з проголошенням таких демократичних принципів як гласність процесу, за­гальний і рівний для всіх суд, було закріплено й право об­винуваченого на захист. Правову регламентацію інститут адвокатури одержав за Судовими статутами, затверджени­ми 20 листопада 1864 р. Адвокати поділялися на дві кате­горії — присяжні та приватні повірені.

Адвокатура формувалася на засадах професіоналізму і су­ворих вимог до особи присяжного повіреного, який повинен був мати вищу юридичну освіту, практичний стаж відповідної судової роботи і стаж роботи помічником присяжного повіре­ного не менше п'яти років. Обрання присяжних повірених здійснювалося при окрузі судової палати Радою присяжних повірених, на яку покладався й нагляд за їх діяльністю.

Приватними повіреними могли бути всі громадяни, що досягли 18 років, наділені правом «представляти на суді чужі інтереси», за винятком жінок (ст. 246 і ст. 406-5 Судо­вих Статутів). На відміну від присяжних повірених вони не мали своєї корпоративної організації і могли виступати лише в тих судах, до яких були приписані і котрі здійснювали на­гляд за їх діяльністю.

Характеризуючи українську адвокатуру періоду судової реформи 1864 р., слід зазначити, що вона відрізнялася демо­кратичними принципами організації, але вже в той час поча­ли намічатися тенденції контролю за діяльністю адвокатури з боку держави. Незважаючи на наявність прогресивних норм, що забезпечували всім громадянам можливість одер­жання юридичної допомоги, вже в першому правовому доку­менті про адвокатуру мали місце обмеження її самостійності. Наприклад, незалежно від дисциплінарних стягнень, що на­кладав суд на повірених, міністр юстиції міг без порушення дисциплінарного провадження відстороняти від «ходатайст- вования по судебньїм делам лиц, которьіе по его бесспорньїм сведениям вели недостойньїй образ жизни, не отвечающий званню поверенного». Крім того, тільки з дозволу міністра юстиції євреї могли бути зараховані до адвокатури^[102].

Вже у 1874 р. організацію рад присяжних повірених було тимчасово припинено з передачею їхніх функцій окружним судам. Таким чином, у судових округах, де не було створено рад присяжних повірених, адвокат був поставлений у повну залежність від суду. Допускалося втручання у професійну діяльність адвоката з боку царського уряду, органів юстиції. Негативно ставилися до присяжних повірених судді, застосо­вувалися спроби обмежити участь адвокатів у судовому роз­гляді.

Залежність адвокатури від держави, втручання в її діяльність, що мали місце після створення цього правового інституту, за радянської влади досягли свого апогею. Після повного знищення в 1917 р. створення адвокатури будувало­ся на концептуально нових підходах до її організації та функ­ціонування, що визначалося в підконтрольності і, по суті, підпорядкованості її державним органам^[103].

Зміна політичної влади в Україні призвела до зміни на­прямку розвитку адвокатури. Більшовицька теорія порвала з віковою традицією, відповідно до якої на правову систему накладалися етичні обмеження. Право стало розглядатися як продовження політичної влади, а правові інститути ста­вали інструментами, котрі пролетаріат використовував у своїх цілях.

Постановою «Про введення народного суду» від 4 січня

1918 р. новий уряд знищив усі судові органи попереднього державного ладу та інститути, що знаходилися при них, у тому числі — присяжну і приватну адвокатури.

Як і Декрет «Про суд» № 1, прийнятий РНК СРСР 24 лис­топада 1917 р.,^[104] постанова від 4 січня 1918 р. ввела нову фор­му обвинувачення і захисту як у загальних судах, так і в ре­волюційних трибуналах, відповідно до якої «усі громадяни старші 18 років могли бути обвинувачами і захисниками в суді і на попередньому судовому слідстві»^[105]. Аналогічно вирішувалося і питання про захист в революційних трибуна­лах за Положенням, затвердженим 23 лютого 1918 р.^[106]

Загальна судова система і система революційного трибу­налу були утворені Декретом про суд і Тимчасовим положен­ням про народні суди і революційні трибунали від 14 лютого

1919 р.^[107] Найважливішою особливістю організації захисту за зазначеним Положенням було утворення окремих колегій правозаступників і окремих колегій обвинувачів для народ­них судів і революційних трибуналів. Члени перших обира­лися з числа громадян, які відповідали вимогам, установле­ним для виборців, відповідними виконкомами Рад, та одер­жували заробітну плату від держави^[108].

Ідея організації адвокатури на засадах правозаступниц­тва знайшла своє законодавче вирішення у Декреті від 17 лю­того 1919 р. і не піддавалася яким-небудь змінам аж до 1922 р. З новою силою дискусія про засади побудови адвока­тури спалахнула напередодні судової реформи 1922 р. і в перші роки її проведення.

Завершення громадянської війни, перехід до нового, мир­ного етапу розвитку держави, до нової економічної політики зумовили широку законотворчу діяльність, перебудову су­дової системи, створення спеціального органу нагляду за за­конністю — прокуратури, а також утворення на нових заса­дах радянської адвокатури.

2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвока- ^ТУРУ Української РСР^[109], яким замість колегій правозаступ­ників були створені нові адвокатські органи — губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Ці колегії, на відміну від колегій правозаступників, були наділені деякими правами самоврядування. Так, після за­твердження першого складу колегії захисників президією губвиконкому вони обирали свої президії, що здійснювали прийом нових членів колегії. На президію покладалося та­кож вирішення інших питань діяльності колегії й юридич­ної консультації: нагляд і накладення дисциплінарних стяг­нень; призначення безкоштовного захисту; організація юри­дичних консультацій тощо.

Однією з особливостей діяльності адвокатури після 1922 р. було те, що надання юридичної допомоги, здійснення захис­ту в судах мали індивідуальний характер: адвокати прийма­ли громадян, що зверталися до них, удома, у своїх приват­них кабінетах. Разом із тим Положення про адвокатуру зо­бов'язувало їх чергувати в юридичних консультаціях. Таким чином, невідома дореволюційній адвокатурі функція ор­ганізації юридичної допомоги населенню набула обов'язко­вого характеру.

Індивідуальна форма діяльності адвокатів відповідала суспільно-політичним умовам того часу, зокрема — новій економічній політиці, з якою пов'язаний новий важливий етап розвитку адвокатури України, обумовлений необхід­ністю судової реформи 1922 р. Таким чином, перше Поло­ження про адвокатуру Української республіки становило со­бою важливий законодавчий акт, що заклав підвалини оформ­лення адвокатури України.

У розвиток Положення про адвокатуру НКЮ 27 грудня 1922 р. затвердив Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організуються колегією захисників^[110]. Кожну консультацію очолював завідувач, що обирався на строк шість місяців загальними зборами членів даної консультації з наступним затвердженням президією колегії захисників. Кошти консультацій складалися із сум, що надходили на їх утримання від президії, а також із до­ходів самої консультації.

Отже, колегії захисників уже в ті роки мали тверду струк­туру» чітке підпорядкування юридичних консультацій пре­зидії колегії. Узаконювалося втручання президії у професійну діяльність адвокатів шляхом безпосереднього керівництва, постійних перевірок, контролю з боку НКЮ. Це негативно по­значалося на самостійності, принциповості адвокатів при ви­конанні ними професійних повноважень.

16 грудня 1922 р. ВЦВК прийняв Положення про судо­устрій Української РСР, де передбачалося, що з метою забез­печення трудящих юридичною допомогою при вирішенні цивільних спорів та здійснення захисту у кримінальних справах при губернських судах (і під їхнім наглядом) діють колегії захисників^[111]. Таким чином, натомість губернських рад народних судів нагляд за діяльністю колегій покладався на губернські суди.

При проведенні судової реформи 1922 р., у межах якої відбувалося становлення адвокатури, співіснували дві фор­ми діяльності колегій захисників: приватна практика і ро­бота в юридичних консультаціях. До середини 20-х років перша форма переважала. Але в ці роки зріс авторитет ко­легій, де юридична допомога переважно надавалася безкош­товно.

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла поста­нову «Про реорганізацію колегій захисників»^[112], якою ви­знавався доцільним перехід до колективних форм органі­зації праці захисників. Постановою наголошувався добро­вільний характер прикріплення захисників до консультацій і ліквідації приватних кабінетів. У директиві від 1 жовтня 1928 р. НКЮ України попередив місцеві органи, що від­повідно до вказівок партії колективізація адвокатури зна­ходиться на стадії експерименту і тому не може проходити без попереднього затвердження комісаріатом^[113]. Тоді ж ко­легія НКЮ затвердила тимчасове, додаткове до діючого від 27 грудня 1922 р. Положення про юридичну консультацію, у якому передбачався особливий порядок зарахування до консультацій тих захисників, які ліквідували свої приватні кабінети^[114].

Заключний виток колективізації українських колегій по­чався влітку 1929 р. Його кульмінацією було оголошення з 1 жовтня 1929 р. приватної адвокатської практики незакон­ною^[115].

Новим Положенням про судоустрій від 11 вересня 1929 р.^[116]передбачалося, що колегії захисників знаходяться при ок­ружних судах і діють на підставі як цього Положення, так і наказів і розпоряджень НКЮ УРСР.

20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затвердив Положення про колективну форму роботи колегій захисників^[117]. Кожен член окружної колегії захисників був зобов'язаний працювати в консультації відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здій­снювати лише за ордером юридичної консультації чи пре­зидії колегії. Члени колегії одержували заробітну плату в порядку, установленому загальними зборами і затверджено­му окружним судом. При цьому вони повинні були працюва­ти за сумісництвом юрисконсультами.

Аж до початку 90-х років мали місце спроби з боку дер­жавних органів установити фінансові плани колегіям адво­катів, обкласти їх податками і зборами, помилково дорівнюю­чи роботу адвокатів до різних побутових послуг, що нада­ються населенню.

Постановою НКЮ від 11 лютого 1932 р. «Про структуру і функції обласних органів НКЮ»^[118] міжрайонні колегії захис­ників були ліквідовані, а замість них створені колегії при обласних судах під керівництвом і наглядом останніх. Ко­лективна форма діяльності колегій залишилася єдиною.

Справедливу оцінку даному періоду розвитку адвокатури України дають О. Д. Святоцький і М. М. Михеєнко, які вва­жають, що перехід колегій захисників республіки на колек­тивні форми діяльності був певною мірою кроком, що мав вирішальне значення для її подальшої історії^[119]. Саме впро­вадження колективізації в адвокатуру створило найбільш сприятливі умови для все більшого її підпорядкування дер­жавним органам, для посилення втручання у професійну діяльність адвокатів. Окрім того, нестабільність законодав­ства, зокрема щодо адвокатури, не сприяла її зміцненню і подальшому розвитку демократичних засад.

Наступний період розвитку організаційних форм діяль­ності адвокатури України визначався прийняттям нових конституцій: Конституції (Основного Закону) СРСР (5 груд­ня 1936 р.) і Конституції (Основного Закону) Української РСР (ЗО січня 1937 р.). Норми названих конституцій про за­безпечення обвинувачуваному права на захист (відповідно статті 111 і 91), недоторканності особи (відповідно статті 127 і 107) стали підґрунтям для подальшого розширення сфери діяльності адвокатури.

У структурі Наркомату юстиції в січні 1937 р.^[120] був створе­ний спеціальний відділ, на який покладалося загальне керів­ництво діяльністю колегій захисників та організація юри­дичної допомоги населенню. За наказом НКЮ УРСР від 15 жовтня 1937 р.^[121] фактично зберігалися організаційні фор­ми діяльності захисників. Захисник одержував повний за­робіток за встановленою таксою, за винятком відрахувань на утримання президії і витрат на колективні потреби, що не могли перевищувати ЗО % заробітку захисника.

Положення про адвокатуру СРСР 1939 р. було першим за­гальносоюзним нормативним актом щодо адвокатури. Ним було скасовано колективи захисників, що діяли в межах ко­легій, і визначено, що вся практична діяльність здійснюється через юридичні консультації. Прийом до членів колегії і виключення з її рядів проводила президія колегії.

В усіх республіках створювалися обласні (крайові) колегії адвокатів, які були добровільними об'єднаннями осіб, котрі займаються адвокатською діяльністю. Положенням перед­бачалася компетенція загальних зборів колегії і ревізійної комісії^[122]. У структурі Наркомату юстиції УРСР був створений відділ адвокатури, а керівництво колегіями адвокатів покла­далося на управління НКЮ України при обласних Радах де­путатів трудящих^[123].

Після закінчення Великої Вітчизняної війни форми ор­ганізації адвокатури залишилися без істотних змін. В ті роки назріла необхідність внесення змін і доповнень до союзного Положення про адвокатуру 1939 р. Особливої гостроти набу­ло питання участі адвоката у кримінальному судочинстві, його процесуального положення як захисника. У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодав­ства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних рес­публік^[124], якими адвокатуру було децентралізовано.

Закон про судоустрій УРСР, прийнятий ЗО червня 1960 р., визначав, що колегії адвокатів — це добровільні об'єднання осіб, котрі займаються адвокатською діяльністю, що діють на підставі Положення про адвокатуру, яке затверджується Верховною Радою УРСР.

У Положенні про адвокатуру УРСР від 25 вересня 1962 р.^[125]вказувалося, що колегії адвокатів є добровільними об'єднан­нями осіб, які здійснюють захист на попередньому слідстві й у суді, представництво в цивільних справах у суді, а також надають іншу юридичну допомогу громадянам, підприєм- ствам, установам і колгоспам. Отже, основним призначен­ням адвокатури було надання юридичної допомоги фізичним та юридичним особам.

Організаційна побудова адвокатури — обласні колегії та юридичні консультації — загалом змін не зазнала. Але рес­публіканським Положенням на відміну від Положення про адвокатуру 1939 р. значно підсилювалася роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Про кожен факт прийому до членів колегії остання в семи­денний термін повідомляла виконавчий комітет обласної Ради депутатів трудящих, який протягом місяця з дня над­ходження такого повідомлення мав у своєму розпорядженні право відводу кандидатури. Право виключення з колегії ад­вокатів надавалося президії колегії, виконкомам обласних Рад депутатів трудящих і міністру юстиції.

Приватна адвокатська практика навіть у межах, передба­чених Положенням про адвокатуру 1939 р., заборонялася. Загальним зборам колегій надавалося право встановлювати їх чисельність, що поряд з повноваженнями виконкомів об­ласних Рад депутатів трудящих по керівництву колегіями обмежило певною мірою можливості багатьох кваліфікова­них юристів стати адвокатами^[126].

Таким чином, до середини 70-х років адвокатура України пройшла шлях пошуків ефективних форм і методів надання юридичної допомоги громадянам і організаціям. Вона все ще залишалася під наглядом державних органів.

В історії розвитку адвокатури України важливе місце зай­мали Конституція СРСР (1979 р.) і Конституція УРСР (1978 р.), а також прийняті на їхній підставі Закон «Про ад­вокатуру в СРСР» від ЗО листопада 1979 р.^[127] і Положення про адвокатуру УРСР від 1 жовтня 1980 р.^[128]

Аналізуючи Закон «Про адвокатуру в СРСР», слід відзна­чити, по-перше, виняткову увагу законодавця до проблем правової допомоги населенню і, по-друге, чітке вирішення питання про соціальний статус радянської адвокатури. Спо­чатку на конституційному рівні, а потім на рівні спеціально­го загальносоюзного закону було вирішено питання про зав­дання колегії адвокатів щодо надання юридичної допомоги громадянам і організаціям.

Подальший розвиток законодавства про адвокатуру Ук­раїни зумовлений затвердженням Положення про адвокату­ру УРСР 1980 р., яке надало суттєві повноваження колегіям адвокатів у самоврядуванні, здійсненні керівництва і кон­тролю за професійною діяльністю адвокатів. Разом з тим нове законодавство передбачало й повноваження органів державної влади та управління стосовно загального керів­ництва колегіями адвокатів. Так, Міністерству юстиції УРСР було надано право зупиняти виконання рішень загаль­них зборів чи постанов президії колегії адвокатів у випадку невідповідності їх чинному законодавству, встановлювати порядок надання адвокатами юридичної допомоги та оплати праці, здійснювати інші повноваження, пов'язані з загаль­ним керівництвом адвокатурою.

У другій половині 80-х років розпочалося оновлення всіх правових підвалин державного та суспільного життя Ук­раїни, формування в республіці правової держави. Виникла необхідність у реформуванні інституту адвокатури в напрям­ку її незалежності, зростання професіоналізму.

Відповідно до Основ законодавства СРСР і союзних рес­публік про судоустрій від 13 листопада 1989 р. було значно розширено сферу діяльності захисника у кримінальному процесі. Він став допускатися до участі у кримінальній справі з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обви­нувачення (ст. 14 Основ). З 1991 р. відповідно до Закону Ук­раїни «Про підприємництво» допускається здійснення юри­дичної практики за ліцензією, що видається Міністерством юстиції України особам, які мають юридичну освіту.

Отже, колегії адвокатів перестали бути єдиною можливою формою об'єднання адвокатів, а юридична консультація — єдиним можливим місцем роботи адвоката.

Закон України «Про адвокатуру», що був прийнятий Вер­ховною Радою України 19 грудня 1992 р.^[129], суттєво розширив спектр професійних прав адвокатів, передбачив гарантії ад­вокатської діяльності, які передусім служать меті надання адвокатові максимальних можливостей для захисту та пред­ставництва прав та законних інтересів громадян України. Він докорінно змінив роль і місце адвокатури в суспільстві, закріпив підвалини діяльності цього найважливішого пра- возахисного інституту як дійсно незалежного. Закон Украї­ни «Про адвокатуру» був першим законом про адвокатську професію у пострадянському просторі, який заклав високий демократичний потенціал функціонування адвокатури на користь людині.

1.2. Поняття та сутність інституту адвокатури

«Адвокатура», як і «адвокат», походить від латинського слова асіиосаіиз, у свою чергу похідного від айіюсо — «запро­шую». Як бачимо, цей корінь не має яскраво вираженого юридичного забарвлення. Справа у тому, що у Стародавньо­му Римі у міру ускладнення правових норм громадяни, які не мали спеціальної підготовки, були змушені звертатися по допомогу — запрошувати для ведення справ у суді осіб, котрі такою підготовкою володіють^[130]. Це і були адвокати.

Відповідно до словника В. І. Даля, адвокат — правознавець, що бере на себе ведення позовів і захист підсудного; приватний заступник у позовах, стряпчий, ходок, ділок^[131]. В «Юридично­му словнику-довіднику» зазначено, що адвокат — це «той, хто надає юридичну допомогу, здійснює правовий захист, проводить справу»^[132]. Ці визначення вказують на головну відмінність адвоката від «просто» юриста: надання юридич­ної допомоги у правоохоронних органах, у першу чергу — в суді.

Українське законодавство не дає визначення адвоката, але містить визначення адвокатури. Стаття 1 Закону Украї­ни «Про адвокатуру» визначає її як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане відповідно до Конститу­ції України сприяти захисту прав, свобод і представляти за­конні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юри­дичну допомогу. Звідси випливає, що:

— адвокатура — це громадське об'єднання;

— завдання адвокатури — надання фізичним і юридич­ним особам усіх видів юридичної допомоги.

Ставлення до адвокатури як до громадського об'єднання, а не як до спілки професіоналів-юристів суперечить вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною. Саме держав­ний характер діяльності адвокатури, спрямованої на захист громадян певної держави, відрізняє адвокатуру від гро­мадських об'єднань безпосередньо за своєю суттю. У Консти­туції та Законі України «Про адвокатуру» вона повинна бути визначена як правовий інститут, головна функція якого полягає у здійсненні захисту прав і свобод людини і громадя­нина. Вона має посісти чільне місце серед такцх важливих інститутів як суд і прокуратура^[133].

В Конституції України правовий статус адвокатури не ви­значено, але з окреслених у ній завдань адвокатури можливо зробити висновок, що остання є одним з інститутів правової системи держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможливе. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбаче­них ст. 6 Конституції, і певною мірою має відігравати роль «дружнього посередника» між державою та/або іншими суб'єктами права в громадянському суспільстві^[134].

Завдання адвокатури визначені у ст. 59 Конституції Ук­раїни, згідно з якою вони полягають у тому, що адвокатура діє для забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах. Саме це конституційне положен­ня закладає загальні законодавчі засади діяльності адвока­тури, розкриває її роль, завдання та повноваження.

Із статті 59 Конституції випливає, що усі інші, не названі у ч. 2 цієї статті види правової допомоги (наприклад, представ­ництво інтересів фізичних та юридичних осіб) не становлять виключної компетенції адвокатури, але й вона може здійсню­вати усі не заборонені законом види правової допомоги.

Тим, що стаття, присвячена діяльності адвокатури, поміщена у розділ II Конституції «Права, свободи та обов'яз­ки людини і громадянина», підкреслюється особливий ха­рактер цього правового інституту, діяльність якого спрямо­вана на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом держави.

1.3. Правове регулювання адвокатської діяльності

Окрім Конституції України і Закону України «Про адво­катуру», адвокатська діяльність регулюється цілою низкою нормативно-правових актів. Перелічимо головні з них.

Укази Президента України:

— «Про Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури і Положення про Вищу кваліфі­каційну комісію адвокатури» № 155/93 від 5 травня 1993 р.;

— «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адво­катури» № 1240/99 від ЗО вересня 1999 р.

Постанови Кабінету Міністрів України:

— «Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань» № 302 від 27 квітня 1993 р.;

— «Про затвердження порядку оплати праці адвокатів по наданню громадянам правової допомоги в криміналь­них справах за рахунок держави» № 821 від 14 травня 1999 р.

Інші документи:

— Положення про порядок оплати праці адвокатів за на­дання юридичної допомоги громадянам у криміналь­них справах, затверджене Міністерством юстиції Ук­раїни і Міністерством фінансів України, № 9-396-1255 від 27 листопада 1991 р.;

— Програма складання кваліфікаційних іспитів, затверд­жена протоколом Вищої кваліфікаційної комісії адво­катури України при Кабінеті Міністрів України від 1 жовтня 1999 р. № 6/2;

— Порядок складання кваліфікаційних іспитів у регіо­нальних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адво­катури, затверджений протоколом Вищої кваліфіка­ційної комісії адвокатури України при Кабінеті Мініс­трів України від 1 листопада 1999 р. № 6/2;

— Правила адвокатської етики, схвалені Вищою квалі­фікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р.;

— Регламент Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, схвалений Вищою кваліфікаційною комісією адвока­тури 19 лютого 2003 р.

Діяльність адвокатури в Україні регулюється також і пев­ними нормами відповідних міжнародних договорів. У першу чергу слід звернути увагу на Конвенцію про захист прав лю­дини та основоположних свобод (Рим, 1950), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р. Цей фундаменталь­ний міжнародно-правовий документ передбачає низку прав і свобод людини, які безпосередньо стосуються адвокатури.

Відзначимо також такі міжнародні акти:

—Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII

Конгресом ООН про запобігання злочинам (1990 р.);

— Загальний кодекс правил для адвокатів держав Євро­пейського Співтовариства, прийнятий делегацією два­надцяти країн-учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі (1988 р.).

Діяльність адвокатури крім актів, зазначених вище, ре­гулюється також статутами адвокатських об'єднань. Ста­тут — це правовий документ, який визначає правовий ста­тус, внутрішню структуру та засади діяльності тієї чи іншої організації, повноваження її органів управління, права і обов'язки її членів, порядок реорганізації та ліквідації, інші питання.

1.4. Принципи і гарантії адвокатської діяльності

Відповідно до частини першої ст. 4 Закону України «Про адвокатуру» адвокатура України здійснює свою діяльність за принципами верховенства закону, незалежності, демо­кратизму, гуманізму і конфіденційності.

Законність адвокатської діяльності визначається тим, що допомогу своєму клієнту адвокат повинен надавати винят­ково законними способами, додержуватися дотримання тих прав і свобод людини, що проголошені у Конституції Украї­ни, визначені чинним законодавством і міжнародно-право- вими актами, ратифікованими Україною. Законні способи захисту — це засоби, які застосовуються відповідно до зако­ну з метою з'ясування усього, що свідчить на користь підза­хисного, що спростовує його обвинувачення чи пом'якшує його відповідальність^[135].

Згідно зі ст. 8 Конституції України визначається і діє принцип верховенства права. Оскільки закони повинні відповідати Конституції, а її норми є нормами прямої дії, то принципом діяльності адвокатури слід вважати принцип верховенства права^[136]. Для адвокатів принцип верховенства права набуває особливого значення, оскільки вони мають спрямовувати свою діяльність на захист загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, основним пріорите­том якого є права і свободи людини і громадянина. Визнання і дотримання цього принципу є однією з основних ознак пра­вової держави, у побудові якої, керуючись своїм консти­туційним призначенням, бере активну участь адвокатура.

Незалежність адвокатів при виконанні своїх функцій полягає насамперед в незалежності адвокатури від органів виконавчої і судової влади, а також об'єднань громадян (політичних партій, рухів та інших громадських організа­цій).

У Загальному кодексі правил для адвокатів держав Євро­пейського Співтовариства акцентується увага на незалеж­ності адвоката, під якою розуміється неприпустимість під­порядкування адвоката будь-кому при виконанні своїх про­фесійних обов'язків, впливу третіх осіб.

В Основних положеннях про роль адвокатів наголошуєть­ся на обов'язку уряду країни забезпечити адвокатам мож­ливість здійснювати професійні обов'язки без залякування, перешкод, завдання турботи і недоречного втручання.

Цей принцип забезпечується насамперед громадським (недержавним) характером формування адвокатури як до­бровільного самостійного незалежного об'єднання профе­сійних юристів. Він полягає в тому, що юридична допомога щодо захисту прав і законних інтересів особи здійснюється представниками незалежної юридичної професії.

Закон «Про адвокатуру» встановлює певні гарантії прин­ципу незалежності в адвокатській діяльності. Зокрема, міс­тить заборону будь-якого втручання в адвокатську діяль­ність (ст. 10), заборону розголошувати відомості, що станов­лять предмет адвокатської таємниці (ст. 9). Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за будь-яке втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397).

Не повинні заважати адвокату виконувати свій професій­ний обов'язок і особисті інтереси. Тому адвокат не може пра­цювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, національної безпеки, державного управ­ління.

Принцип демократизму в діяльності адвокатури передба­чає її створення на підставі демократичних засад, вільного ба- жання особи, яка підтвердила свої професійні знання шляхом складання кваліфікаційних іспитів та відповідає іншим вимо­гам, закріпленим у ст. 2 Закону України «Про адвокатуру».

До прийняття Закону України «Про адвокатуру», як вже відзначалося, для одержання статусу адвоката юрист мав стати членом єдиного в кожній області об'єднання адвокатів (колегії), що мало монополію щодо надання прав на про­фесію адвоката. Закон України «Про адвокатуру» цю моно­полію порушив.

Самостійний вибір організаційних форм здійснення адво­катської діяльності, про які мова йтиме нижче, також є од­ним із проявів принципу демократизму.

Принцип гуманізму, характерний для адвокатської діяль­ності, виявляється перш за все у конституційних завданнях адвокатури щодо забезпечення права на захист від обвинува­чення та надання правової допомоги.

У Правилах адвокатської етики особливо підкреслюється саме цей аспект адвокатської діяльності, побудований за прин­ципом гуманізму, зокрема, домінантність інтересів клієнта, компетентність і добросовісність, чесність і порядність адво­ката, надання правової допомоги малозабезпеченим громадя­нам тощо.

Адвоката, який здійснює захист обвинуваченого (підозрю­ваного, підсудного), не випадково не названо законом серед осіб, котрі приймають рішення у справі відповідно до влас­ного внутрішнього переконання. Він покликаний здійсню­вати захист незалежно від будь-яких сумнівів, і обов'язко­вим моральним (етичним) правилом для нього, як і для ліка­ря, має бути принцип: «Не зашкодь!».

З принципу гуманізму випливають наступні правила:

1) при здійсненні професійної діяльності адвокат зо­бов'язаний використовувати всі засоби, передбачені зако­ном;

2) ці засоби не повинні суперечити вимогам чинного зако­нодавства;

3) адвокат не вправі використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої він прийняв доручення.

В Загальному кодексі правил для адвокатів держав Євро­пейського Співтовариства йдеться про особливу роль адвока­та, який «має діяти в інтересах права в цілому так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободи йому довірено захищати».

Норми Закону України «Про адвокатуру» забороняють ад­вокату використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої він прийняв доручення; приймати доручен­ня про надання правової допомоги у випадках, коли адвокат надавав таку допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, яка звернулась з проханням про ведення справи, та в деяких інших випадках, коли можуть виникну­ти ситуації, що заважають адвокату об'єктивно діяти в інте­ресах клієнта (ст. 7).

Підвищена моральна і правова відповідальність адвока­та за дотримання вимог професійної етики складає сутність принципу конфіденційності. Обов'язок виконання профе­сійних стандартів та етичних норм прямо проголошується чинним законодавством. їхнє порушення може стати підставою для дисциплінарного провадження щодо адво­ката.

Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю, дотримання якої є необхідною передумовою довірчих відно­син між адвокатом і клієнтом, без яких неможливо належне надання юридичної допомоги. Адже особа, яка звернулася за правовою допомогою, має бути впевнена у нерозголошенні даних про неї, її близьких родичів, у неї мають бути гарантії збереження таємниці тих розмов, що велися з адвокатом, суті правових консультацій тощо.

Отже, адвокатська таємниця — це відомості, отримані адвокатом в процесі виконання своїх професійних обов'язків, розголошення яких може зашкодити юридичній чи фізичній особі^[137].

Предметом адвокатської таємниці є: факт звернення до адвоката; мотиви, що спонукали до звернення; відмова ад­воката від доручення та її мотиви; умови договору про на­дання юридичної допомоги; документи, що передані адво­кату клієнтом; суть консультацій, порад та роз'яснень; пра­вові документи, що складені адвокатом; відомості, що отримані з матеріалів справи, включаючи матеріали дізнан­ня та досудового слідства; процесуальні дії адвоката, що спрямовані на реалізацію права клієнта на захист; відомості про особисте життя клієнта та членів його родини; будь-які інші відомості, що не можуть бути розголошені без дозволу клієнта.

Відомості, що складають предмет адвокатської таємниці, забороняється розголошувати і використовувати у власних інтересах або в інтересах третіх осіб не тільки адвокату, але й помічникам адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань.

У той же час адвокат, який бере участь у кримінальній справі (як й інші учасники процесу — експерт, спеціаліст, перекладач та ін.), зобов'язаний дотримуватися таємниці досудового розслідування. Дані досудового слідства або дізнання, що стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого чи прокурора. Адвокат, винний у розголошенні відомостей до­судового слідства або дізнання, несе передбачену законом відповідальність.

Закріплення в законі поняття адвокатської таємниці має істотне значення для більш глибокого з'ясування обов'язків адвоката, визначення гарантій адвокатської діяльності. Зокрема, віднесення до адвокатської таємниці суті консуль­тацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, отриманих адвокатом при виконанні своїх професійних обов'язків, тісно пов'язане з обов'язком адвоката не приймати доручень на ведення справ, якщо він надає чи надавав юридичну до­помогу особам, інтереси яких суперечать інтересам інших осіб, що звернулися за юридичною допомогою. У протилеж­ному випадку адвокат мав би розголосити адвокатську таєм­ницю^[138].

Закон України «Про адвокатуру» закріплює норму, що проголошує гарантії адвокатської діяльності (ст. 10). Відповідно до цієї норми професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвока­та, його помічників, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що складають адво­катську таємницю. Вони не можуть бути допитані щодо за­значених питань як свідки. Документи, пов'язані з виконан­ням адвокатом його доручень, не підлягають огляду, розго­лошенню чи вилученню без його згоди. Існує також заборона прослуховування розмов адвоката без спеціального на те дозволу.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасника­ми процесу.

Органами дізнання, слідчим, прокурором не можуть ви­носитися подання, а судом — окремі ухвали (постанови) щодо правової позиції адвоката у справі.

Кримінальну справу проти адвоката може бути порушено тільки Генеральним прокурором України, його заступни­ком, прокурором АР Крим, областей, міст Києва і Севастопо­ля. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, ма­теріальної або іншої відповідальності чи загрожувати її за­стосуванням у зв'язку з наданням ним юридичної допомоги громадянам і організаціям.

Окрім того, адвокати мають кримінально-правовий і ци­вільно-правовий імунітет, що виключає переслідування ад­воката за письмові чи усні заяви у справі при безпосередньо­му виконанні своїх професійних обов'язків у суді чи іншому органі. «Незалежність адвокатів при веденні справ осіб, по­збавлених свободи, повинна гарантувати такий спосіб спілкування з ними, який би виключав будь-яку змову з вла­дою, прослуховування розмов адвоката з підзахисним чи за­лежність від влади адвоката, котрий діяв в інтересах особи, позбавленої свободи» (п. 12 «Стандартів незалежності юри­дичної професії»).

1.5. Організаційні форми діяльності адвокатури

Відповідно до положень статті 4 Закону України «Про ад­вокатуру» особа, яка одержала свідоцтво про право на зай­няття адвокатською діяльністю, має право займатися такою діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання. Отже, ор­ганізаційно адвокатська діяльність у нашій країні може здійснюватися у трьох формах. Адвокат вправі:

1) займатися адвокатською діяльністю індивідуально;

2) відкрити своє адвокатське бюро;

3) об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адво­катські фірми, контори й інші адвокатські об'єднання.

Зайняття адвокатської діяльністю індивідуально — ор­ганізаційна форма, за якою адвокат здійснює свою діяльність без створення юридичної особи. Цю норму було відновлено

Законом України «Про адвокатуру» у 1992 р. Адвокат пови­нен повідомити місцевий орган влади про одержання свідоц­тва про право на зайняття адвокатською діяльністю. Він ре­єструється у податкових органах, стає на облік у Пенсійному фонді, сплачує відповідні податки, обов'язкові платежі, від­криває рахунок у встановленому законом порядку, має свою печатку. Адвокат має право від свого ім'я укладати угоди з громадянами та юридичними особами щодо надання право­вої допомоги.

Адвокат може мати помічника або кількох помічників з числа осіб, які мають вищу юридичну освіту. Умови роботи визначаються контрактом між адвокатом (адвокатським об'єднанням) і помічником адвоката з додержанням законо­давства про працю.

Адвокати, як і адвокатські об'єднання, повинні відкривати поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках на території України, а у встановленому чинним законодавством поряд­ку — і в іноземних банках, мати печатку і штамп із своїм най­менуванням (ч. 5 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру»).

Адвокатські бюро, колегії, фірми та інші адвокатські об'єднання є юридичними особами.

Адвокатське бюро. Відповідно до змін, внесених до Закону України «Про адвокатуру», адвокатське бюро визнано одним з видів адвокатських об'єднань (ч. 5 ст. 4), хоча у його складі може працювати лише один адвокат. Адвокатське бюро є юридичною особою і діє на підставі статуту, оскільки відпо­відно до закону діяльність адвокатури регулюється Консти­туцією України, Законом «Про адвокатуру», іншими зако­нодавчими актами України і статутами адвокатських об'єд­нань (ст. 3).

До внесення змін до Закону України »Про адвокатуру» від 10 січня 2002 р. порядок реєстрації адвокатських бюро ні Законом «Про адвокатуру», ні іншими актами не було ви­значено, але практика склалася таким чином, що адвокат­ські бюро реєструвалися місцевими органами виконавчої влади за місцем їх знаходження. Зараз реєстрація бюро здій­снюється відповідно до порядку реєстрації адвокатських об'єднань, встановленому Положенням про порядок реєстра­ції адвокатських об'єднань, а саме — в Міністерстві юстиції України^[139].

Адвокат, який створює адвокатське бюро, має право на­ймати технічних та інших працівників (окрім адвокатів) і користуватися іншими правами, що згідно з законодавством належать юридичній особі.

Адвокатські об'єднання — організаційна форма діяль­ності адвокатури, за якої адвокат для здійснення адвокат­ської діяльності об'єднується з іншими адвокатами. Перелік видів адвокатських об'єднань, наведений у законодавстві, не є вичерпним. Закон конкретизує лише деякі з них — ко­легії, адвокатські фірми, контори. Діють вони на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності.

Адвокатські об'єднання не займаються підприємниць­кою діяльністю, не отримують прибутку, не виконують ро­боти, не надають послуги — відповідно до Конституції та чинного законодавства вони забезпечують право на захист та надають правову допомогу не на засадах підприємництва, а здійснюють це як специфічну конституційну функцію ад­вокатури^[140].

Адвокатські об'єднання є юридичними особами, вони діють на підставі законодавства та своїх статутів, які регу­люють порядок утворення, діяльності, реорганізації і лікві­дації адвокатських об'єднань, структуру, штати, функції, порядок витрачання коштів, права й обов'язки керівних ор­ганів, порядок їх обрання та інші питання. Адвокатські об'єднання вправі відкривати в банках, як українських, так і іноземних, поточні й депозитні рахунки, мають печатку і штамп зі своїм найменуванням.

Реєстрація адвокатських об'єднань здійснюється Міністер­ством юстиції України в порядку, визначеному Положен­ням про порядок реєстрації адвокатських об'єднань, затверд­женим Постановою Кабінету Міністрів України № 302 від 27 квітня 1993 р. Для реєстрації подаються певні документи, перелічені в п. 2 Положення, зокрема заява, підписана упов­новаженим представником об'єднання, статут адвокатського об'єднання, установчий договір чи протокол зборів адвокатів про створення адвокатського об'єднання, відомості про кіль­кісний склад адвокатського об'єднання, наявність в його чле- йів свідоцтв про право на заняття адвокатською діяльністю, документ про внесення плати за реєстрацію (плата за реє­страцію адвокатських об'єднань складає десять неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян).

Про зміни, що мали місце в установчих документах, про припинення діяльності і про зміну адреси адвокатське об'єд­нання зобов'язане повідомити Мін'юст України у 5-денний термін.

§ 2. Статус адвоката

2.1. Право на зайняття адвокатською діяльністю

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про адвокатуру» адвока­том може бути особа, яка:

— має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни;

— має стаж роботи у галузі права не менше двох років;

— володіє державною мовою;

— склала кваліфікаційні іспити;

— одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття ад­вокатською діяльністю;

— прийняла Присягу адвоката України.

Адвокатом не може бути особа, що має судимість.

Адвокат не вправі працювати в суді, прокуратурі, держав­ному нотаріаті,.органах внутрішніх справ, національної без­пеки, державного управління.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про адвокатуру» для визначення рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю, вирішення пи­тань про дисциплінарну відповідальність адвокатів в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севасто­полі утворюються строком на три роки кваліфікаційно-дис­циплінарні комісії адвокатури (далі — КДКА). Комісії формуються відповідними органами місцевого самовряду­вання, тобто відповідними радами, і складаються з двох па­лат — атестаційної та дисциплінарної.

Атестаційна палата утворюється у складі 11 членів. До неї входять 4 адвокати, 4 судді і по одному представнику відповідно від Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міської ради, Голов­ного управління юстиції Міністерства юстиції України в Ав­тономній Республіці Крим, обласного, Київського і Севасто­польського міського управління юстиції, відділення Спілки адвокатів України.

Атестаційна палата:

— розглядає заяви осіб, які мають намір займатися адво­катською діяльністю;

— допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання кваліфікаційних іспитів;

— приймає кваліфікаційні іспити;

— ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі сві­доцтва про право на зайняття адвокатською діяльні­стю.

Рішення атестаційної палати про видачу свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю чи про відмову у видачі свідоцтва приймається відкритим голосуванням біль­шістю голосів від загальної кількості членів палати.

Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, вправі скла­дати їх повторно тільки через рік.

Протягом місяця з моменту ухвалення позитивного рішен­ня кваліфікаційно-дисциплінарна комісія видає свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю. При видачі свідоцтва особа, якій це свідоцтво вручається, приймає При­сягу адвоката України, текст якої наводиться у ст. 15 Зако­ну України «Про адвокатуру».

2.2. Дисциплінарна відповідальність адвоката

Дисциплінарна відповідальність адвоката настає за пору­шення вимог Закону України «Про адвокатуру», інших зако­нодавчих актів, що регулюють діяльність адвокатури, у тому числі — міжнародних актів про права і свободи людини, пра­вил адвокатської етики, а також принципів адвокатської діяльності, вказаних у Присязі адвоката України, — прин­циповості, чесності, поваги до професії тощо.

У введених Указом Президента України від ЗО вересня 1999 р. змінах до Положення про кваліфікаційно-дисциплі­нарну комісію адвокатури (далі — КДКА) йдеться про від­повідальність адвокатів за грубе порушення вимог Закону «Про адвокатуру», інших актів законодавства і Присяги ад­воката України (ч. 2 ст. 13-1), тобто адвокат відповідає за по­рушення будь-якого акту законодавства, а також тих право­вих норм та професійних правил, про які йдеться у Присязі.

Законодавець встановлює перелік дисциплінарних стяг­нень :

— попередження;

— зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адво­катською діяльністю на строк до одного року;

— анулювання свідоцтва про право на зайняття адвокат­ською діяльністю.

Застосування кожного з дисциплінарних стягнень у кон­кретній справі є компетенцією дисциплінарної палати ква­ліфікаційно* дисциплінарної комісії адвокатури, яка утво­рюється в складі 9 членів. До неї входять 5 адвокатів, 2 судді, по одному представнику від Головного управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим, облас­ного, Київського і Севастопольського міських управлінь юс­тиції, відділення Спілки адвокатів України. Формується склад палати за тими ж принципами, що і склад атестаційної палати.

Дисциплінарна палата вирішує питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та розглядає порушені з цих питань справи, приймає рішення про засто­сування дисциплінарного стягнення або про відмову у при­тягненні адвоката до дисциплінарної відповідальності. Рішення про притягнення адвоката до дисциплінарної від­повідальності приймається відкритим голосуванням двома третинами голосів від загальної кількості членів палати.

Оскаржити рішення про накладення дисциплінарного стягнення можна незалежно від того, ким воно було прийня­те — кваліфікаційно-дисциплінарної комісією, дисциплінар­ною палатою чи адвокатським об'єднанням. Оскаржується таке рішення до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури (далі — ВККА) або до суду. Оскаржуватися можуть також дії КДКА, їх палат та членів палат.

Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті Міністрів і діє на підставі Положення про Вищу кваліфікаційну комісію, яке затверджується Президентом України, та Регламенту, схваленого ВККА 19 лютого 2003 р.^[141]До складу цієї комісії входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного Суду, Міністерства юстиції та Спілки адвокатів України.

Склад комісії формується таким чином: представник від кожної КДКА обирається таємним голосуванням на альтер­нативній основі при вільному висуненні кандидатів з числа членів КДКА; представник від Верховного Суду обирається Пленумом Верховного Суду, від Спілки адвокатів України — правлінням; від Міністерства юстиції — призначається міністром юстиції. ВККА щорічно має інформувати про свою роботу Кабінет Міністрів України. Строк її повноважень ста­новить три роки.

За результатами розгляду справи Вища кваліфікаційна комісія адвокатури приймає такі рішення: залишити рішен­ня палати або КДКА без зміни; змінити рішення; скасувати рішення і надіслати справу до КДКА для нового розгляду; закрити справу; прийняти її до свого провадження і розгля­нути по суті.

Окрім основного свого завдання — розгляду скарг на рішення КДКА, Вища кваліфікаційна комісія адвокатури здійснює контроль за діяльністю кваліфікаційно-дисциплі- нарних комісій, аналізує практику застосування ними зако­нодавства та інщих актів, перевіряє якість виконання по­кладених на них функцій, встановлює порядок організації і проведення перевірок КДКА скарг про порушення, вчинені адвокатами, або про низький рівень надання правової допо­моги, координує роботу КДКА з підвищення кваліфікації адвокатів, визначає порядок складання кваліфікаційних іспитів, видачі та анулювання свідоцтв про право на зайнят­тя адвокатською діяльністю, перевіряє цільове використан­ня КДКА їх коштів, здійснює інші повноваження.

Указом Президента України «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» від ЗО вересня 1999 р. на Вищу кваліфікаційну комісію покладено ведення та сис­тематичне оприлюднення Єдиного реєстру адвокатів Ук­раїни, Положення про який затверджено постановою ВККА від 10 березня 2000 р.^[142]

Рішення Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури прий­маються відкритим голосуванням більшістю голосів від за­гальної кількості членів комісії. Відповідно до п. 20 Поло­ження про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури її рішення є остаточним. Разом з тим норми Конституції Ук­раїни (статті 8, 55, 64, ч. 2 ст. 124) гарантують кожному пра­во на оскарження в суді рішень органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тому рішення ВККА можуть оскар­жуватись і до суду.

2.3. Види адвокатської діяльності Стаття 5 Закону України «Про адвокатуру» встановлює наступні види адвокатської діяльності:

— надання консультацій і роз'яснень з юридичних питань, усних і письмових довідок з питань законодавства. З цією метою, наприклад, в юридичних консульта­ціях проводиться прийом громадян адвокатами відпо­відно до встановленого графіку. У деяких випадках після консультації клієнт складає угоду з адвокатом на здійснення захисту обвинувачуваного (підозрюва­ного) чи представництво у цивільних справах. Окрім кон­сультацій і роз'яснень, адвокати надають громадянам усні і письмові довідки, що роз'яснюють законодавство;

— складання заяв, скарг та інших документів правового характеру. Адвокат складає позовні заяви, скарги та інші документи, заявляє письмові клопотання. Такі документи можуть бути адресовані суду, прокуратурі, іншим правоохоронним органам, органам виконавчої влади, місцевого самоврядування, адміністраціям різних установ та організацій та ін.

Підставою для надання будь-якого виду правової допомо­ги є угода з клієнтом або відповідний документ про призна­чення захисника особою, яка провадить дізнання, слідчим, судом. При наданні таких видів правової допомоги як кон­сультації, роз'яснення з правових питань, довідки щодо за­конодавства, складання окремих правових документів адво­катом може укладатися угода у спрощеній письмовій формі або в усній — коли правова допомога надається безоплатно (ч. 1 ст. 16 Правил адвокатської етики);

— посвідчення копій документів у справах, які вони ве­дуть. Адвокати можуть посвідчувати копії будь-яких документів у справах, які вони ведуть (договорів, дові­док, угод). Таке посвідчення не є тотожним нотаріаль­ному посвідченню. Втім, дана норма закону надала ад­вокатам значно більше суто практичних можливостей реалізувати інтереси своїх клієнтів, перш за все у ци­вільних та господарських справах.

Пропонується законодавчо врегулювати механізм цього виду діяльності адвокатів, а також передбачити можливість посвідчення відомостей, отриманих від громадян у справах, що веде адвокат^[143];

— представництво в суді, інших державних органах, пе­ред громадянами і юридичними особами. Адвокати представляють інтереси позивача, відповідача, третіх осіб, які беруть участь у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві. Вони можуть пред­ставляти інтереси громадян за цією категорією справ у інших державних органах (митних органах, органах виконавчої влади, державній податковій службі та інших). У кримінальному процесі адвокат як захисник здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, під­судного, засудженого, виправданого, може виконувати повноваження представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача. Він може брати участь у розгляді справ про адміністративні правопо­рушення;

— надання юридичної допомоги підприємствам, устано­вам, організаціям. Адвокат дає поради, консультації, роз'яснення з юридичних питань, складає документи та їх проекти, надає іншу юридичну допомогу підпри­ємствам, установам, організаціям. Така діяльність мо­же здійснюватися адвокатом як шляхом одноразового виконання доручень, так і через укладання з юридични­ми особами договору на абонентське обслуговування;

— здійснення правового забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридич­них осіб. Адвокат складає договори, консультує з пи­тань здійснення підприємницької і зовнішньоеко­номічної діяльності, створення і функціонування підприємств різних організаційно-правових форм, їхніх зовнішньоекономічних відносин, надає юридич­ну допомогу громадянам і юридичним особам при вирішенні спорів з органами державної податкової служби, митними органами, іншими державними ор­ганами тощо;

— відповідно до кримінально-процесуального законодав­ства адвокати виконують свої обов'язки не тільки у процесі дізнання та на досудовому слідстві, як зазна­чено у Законі (ч. 1 ст. 5), а також і в суді першої, апе­ляційної, касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень в порядку виключного провадження та на стадії виконання судових рішень.

Даний перелік не є вичерпним — адвокати вправі здійсню­вати й інші види юридичної допомоги, передбачені законо­давством.

2.4. Права та обов'язки адвокатів

Здійснення адвокатської діяльності неможливе без наді­лення адвоката значними професійними правами. Професійні права адвоката можна класифікувати у такий спосіб.

1. Права, що випливають зі статусу адвоката. Так, згідно із ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» адвокат має право збирати відомості про факти, які можуть бути вико­ристані як докази у цивільних, кримінальних, господар­ських і справах про адміністративні правопорушення, зок­рема:

— запитувати і отримувати документи та їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від гро­мадян — за їх згодою. У новій редакції ст. 48 КПК Ук­раїни виключено обов'язковість згоди громадян на одержання від них документів чи їх копій (п. 13). Пра­во адвоката на звернення до громадян при виконанні доручення клієнта стосується лише отримання від них документів згідно з Законом «Про адвокатуру». Однак відповідно до внесених у закон змін (ст. 48 КПК, абз. 6 ст. 6 Закону «Про адвокатуру») захиснику надане пра­во з моменту допуску до участі у справі опитувати гро­мадян;

— ознайомлюватися на підприємствах, в установах і ор­ганізаціях з необхідними для виконання доручення до­кументами і матеріалами, за винятком тих, таєм­ниця яких охороняється законом. В Указі Президента України «Про деякі заходи щодо підвищення рівня ро­боти адвокатури» наголошується на тому, що органи державної влади та місцевого самоврядування, керів­ники підприємств, установ і організацій повинні спри­яти реалізації права адвокатів збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази. При цьому встановлено, що відповідні відомості та копії до­кументів за запитами адвокатів та адвокатських об'єд­нань у справах, що перебувають у їхньому проваджен­ні, повинні надаватися безкоштовно.

Адвокат при виконанні доручення клієнта має дотриму­ватись етичних норм, зокрема, не розголошувати пов'язану з діяльністю певної юридичної особи інформацію, таємниця якої охороняється законом. У разі перешкоджання вико­нанню доручення клієнта (та за його згодою) адвокат може оскаржувати незаконні дії посадових осіб;

— отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитувати громадян. Адвокат не є суб'єктом призначення експертизи, він лише має право заявляти клопотання про її призначен­ня, котре може бути задоволено або відхилено особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом). У разі необхідності встановлення певних да­них за допомогою осіб, що мають спеціальні знання, адвокат має можливість звернутися до відповідного фахівця, висновок якого може бути визнаний слідчим або суддею (судом) джерелом доказів (ст. 65 КПК). Захиснику надано право з моменту допуску до участі у справі опитувати громадянЗаконодавець не визна­чив процедуру такого опитування, його доказове зна­чення, але оскільки ця дія названа серед інших способів збирання захисником відомостей про факти, що можуть використовуватися як докази у справі, то інформація під час такого опитування має фіксуватися, а її письмо­ве викладення має завірятися підписами опитуваного та адвоката або посвідчуватися нотаріально². Захисник може заявляти клопотання про залучення такої інфор­мації до матеріалів справи на підставі наданого йому права подавати докази (п. 8 ст. 48, ст. 219 КПК);

— застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства. Частина 5 статті 48 КПК вста­новлює, що захисник може їх застосовувати при про­вадженні тих слідчих дій, в яких він бере участь, при ознайомленні з матеріалами справи, при розгляді спра­ви у відкритому судовому засіданні. Дозвіл на застосу­вання таких засобів дає особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя (суд). Такі дії захисника процесуально-

¹ Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про адвока­туру» від 11 липня 2003 р. // Урядовий кур'єр. — 2003. — № 147.

² Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2003. —№7.

му оформленню не підлягають. Згідно зі ст. 87-1 КПК можливе повне фіксування судового процесу за допо­могою технічних засобів, яке здійснюється на вимогу хоча б одного учасника розгляду справи в суді першої чи апеляційної інстанції;

— доповідати клопотання і скарги на прийомі у посадо­вих осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові вмотивовані відповіді на ці клопотання і скарги. Клопотання є важливим засобом здійснення функції захисту прав людини, воно дає можливість ад­вокату звертати увагу на необхідність відповідної діяль­ності посадових осіб щодо встановлення істини, забез­печення прав і законних інтересів громадян, брати ак­тивну участь у збиранні доказів. Право доповідати клопотання і скарги кореспондує обов'язку посадової особи надавати на них адвокату письмові мотивовані відповіді. Кримінально-процесуальний кодекс наділяє захисника правом заявляти клопотання, при цьому їх кількість, види, форми, стадії, в яких вони заявляють­ся, а також інші питання не обмежуються чинним за­конодавством.

Адвокат може бути присутнім при розгляді своїх клопо­тань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг.

Професійне право адвоката на збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази, слід розуміти як можливість адвоката застосувати всі не заборонені зако­нодавством засоби, спрямовані на отримання необхідної ад­вокату інформації для здійснення своїх повноважень.

Адвокат може мати помічника чи декількох помічників з числа осіб, що мають вищу юридичну освіту (ст. 8 Закону України «Про адвокатуру»). Умови праці визначаються кон­трактом між адвокатом (адвокатським об'єднанням) і по­мічником адвоката з дотриманням законодавства про пра­цю. Помічник адвоката може виконувати доручення по спра­вах, що знаходяться у провадженні адвоката, крім тих, що стосуються процесуальних повноважень останнього. Не мо­жуть бути помічником адвоката особи, позбавлені права зай­матися адвокатською діяльністю.

2. Процесуальні права адвоката при здійсненні ними представництва в суді чи захисту обвинувачуваного (підо­зрюваного, підсудного) закріплені в Кри