 |
|
Початки і розвиток неомарксизму (Д.Лукач, А.Грамши, Е.Фромм, Ю.Габермас).
У другій половині ХХ ст. неомарксизм. Проте, і в другій половині століття представникам Франкфуртської школи. Нігілістичні моменти стосовно капіталістичної системи і західної культури, досягли апогею у працях лівацьких теоретиків 60-х років, котрі ідейно підготували спалахи соціальної активності західної молоді в кінці цього десятиліття. Серед них найбільшим впливом користувалися твори Герберта Маркузе (“Ерос і цивілізація”, 1956, “Одномірна людина”, 1964).
Маркузе використав ідеї психоаналізу З.Фрейда. Згідно його поглядів, історія представляє собою процес постійного придушення “біологічних потреб” людини, її “лібідо”. Вдосконалення соціальної організації в історичному процесі невідворотно супроводжувалося обмеженням індивідуального лібідо. Це позбавило історію гуманістичного змісту.
Він проявився у суперечності між “культурою” і “цивілізацією”, під яким він розумів, відповідно, саморозвиток людини у сфері духовності і свободи та стандартну соціальну структуру. За такого трактування “цивілізація” оцінюється негативно, як знаряддя обмеження людської природи.
Щоб подолати традиційне придушення особистості, Маркузе пропонував “переступити” через історію і увійти у “справжній” соціалізм, який повинен скасувати “репресивність розуму”, сформувати нову свідомість, орієнтовану на моральні та естетичні цінності (“піти шляхом Орфея і Нарциса”). Такий “революційний” переворот повинні здійснити люмпен-пролетаріат, радикальна
молодь та інтелігенція.
Юрґена Габермаса, Філософсько-історична система Габермаса грунтується на кількох
стрижневих поняттях. Перше з них — “суспільність”, Друге ключове поняття — “інтеракція” або “комунікативна
взаємодія”, що базується на мові і культурі. Третє поняття — “раціональність” Четверте— “тотожність”. Виходячи з цих базових понять, Габермас розглядає суспільство як систему, яка розвивається шляхом саморегуляції на засадах знаходження між її членами консенсусу стосовно цінностей і норм поведінки. Змістом і головним чинником історичного розвитку та змін суспільства є власне зміни “суспільності”. Габермас нараховує чотири формації: (1)“передвисококультурну” (первісну), засновану на сімейних структурах, традиціях, ритуалах і табу; (2) “традиційну”, пов’язану з виникненням держави і економіки, розпадом “життєвого світу”, появою експлуатації; (3) “ліберально-капіталістичну”, в ході якої виокремлюється специфічна сфера “життєвого світу” — громадянська, яка протистоїть державі і не допускає її втручання у “справи приватного життя”, намагається контролювати державну систему; (4)
“посткапіталістичну”, для якої властиве зростання сили і впливів громадянського
суспільства, формування демократичних інститутів. Неомарксистські інтерпретації філософії історії мають нині чимало ввідмінностей і особливостей. Але їхньою спільною рисою є підвищена увага до
свідомісно-психологічної і культурної сфери людських дій, що властива для всієї
рефлективної думки Заходу.