Главная | Обратная связь

Ще один постскриптум 1 страница

 

Круглолиций Кулай сидів на туго скатаному в’юку кроків за двадцять від крайнього намету, спиною до табору, який жив звичайним вечірнім життям. Кулай сидів і дивився вдалину.

Сидів просто так і дивився просто так.

За ним ніхто не стежив – як, утім, і за будь‑яким іншим ориджитом – руки Кулая були вільні, і він був вільний у своїх учинках так само, як і півдня тому, коли намагався зупинити старшого брата, який не хотів прийняти Асмохат‑та; так само, як добу і ще півдня тому, коли разом із усіма дітьми Ориджа мчав на м’якоруких, які стали в них на шляху; так само, як трохи більше місяця тому, коли плем’я ориджитів відправило за наказом гурхана Джамухи всіх своїх воїнів на пошуки второваних шляхів через Кул‑кииз, хоча діти Ориджа й не переломлювали священний прут, клянучись у вірності Восьмирукому…

Вільний у вчинках, як і будь‑який вільний воїн вільного племені, лише воля та виявлялася у висліді ярмом і неправдою.

Довго розповідати, довго й боляче згадувати, як тимчасове стійбище ориджитів, де в той день залишалися лише жінки з дітьми й старі, було оточене численними воїнами племен маалів і локрів – перших, що визнали владу онука Жовтого бога Мо, – і Джелме багатур з пониклою головою, повернувшись із чоловіками до спорожнілого стійбища, люто смикав себе за рудий вус, а тоді відкрив свої вуха й серце для повелінь Восьмирукого.

Ой‑бой, брате мій Джелме!.. Зле мені без тебе… хоч і з тобою не раз бувало зле, впертий брате мій!..

Кулай заворочався, болісно морщачись, і не помітив, як поруч опинився Тохтар‑кулу, стара лисиця.

– Довгого віку Кулай‑нойону! – запобігливо пробурмотів Тохтар‑кулу, п’ятірнею відкидаючи назад нечесане сиве волосся. – Хай оберігає нойона вічне небо! Чи чув Кулай‑нойон, що Асмохат‑та йде разом із дітьми Ориджа в Шулму?

– Нехай усіх нас береже небо, старий, – тужно відгукнувся Кулай. – Небові це буде дуже просто: чоловіків у племені незабаром не залишиться жодного, а жінки будуть родити дітей гостровухим маалеям!

Щоб не завити з безсилої люті, Кулай упився зубами у великий палець правої руки. Акті, його дружина Акті, що залишилася вдома під владою Восьмирукого, розірви його залізнодзьобі ілбіси!..

– Я – старий чоловік, – розтягуючи слова, майже проспівав Тохтар‑кулу, ледь помітно усміхаючись беззубим ротом. – Але я все ще здатний розрізнити слід змії в траві весняних степів. Це добре знав Джелме‑багатур, твій брат, занадто хоробрий для того, щоб постаріти; це знав ваш батько, Чабу‑нойон, який не застав приходу гурхана Джамухи й помер від щастя в обіймах дев’ятої дружини; і це знав його батько, а ваш дід, Урхен‑гумиш, із яким ми випили не один бурдюк араки… Я – старий чоловік. Я – чоловік, що зумів дожити до старості. І тому ніхто не скаже, що Тохтар‑кулу дурний.

Кулай здивовано слухав Тохтара, закусивши губу. Чого це старий розговорився?

– Мені снився сон, Кулаю‑нойоне…

Старий Тохтар мовив з такою незворушністю, що Кулай навіть і не подумав запитати: коли це устиг заснути, та ще й бачити сон?

– Мені снився сон. Я бачив те, чого вже не може бути. Я бачив, як живий Джелме‑багатур на чолі жменьки чоловіків племені, що вижили, повертається в Шулму. Я бачив, як регочуть маалеї, як плескають себе по стегнах жовтоокі локри, дивлячись на невдатних дітей Ориджа; я бачив, як супиться великий гурхан Джамуха, вислуховуючи розповідь уклінного Джелме про десяток‑другий м’якоруких, які перетворили степову пожежу на ледь тліючу золу; я бачив, як Восьмирукий береться за руків’я свого чарівного меча, і як живий Джелме‑багатур знову стає мертвим.

Тохтар‑кулу покліпав безбарвними віями, плюнув собі під ноги й уп’явся очима у власний плювок.

– Це був поганий сон, – задумливо сказав старий. – Це був дуже поганий сон. Я навіть захотів спершу прокинутися, але побачив другий сон і роздумав прокидатися. Так. Це був гарний сон. Це був такий гарний сон, що його можна було дивитися до кінця моїх днів, яких залишилося зовсім мало.

Кулай очікувально глянув на Тохтара, а той усе не міг відірватися від споглядання плювка в себе під ногами.

– Ой, який гарний сон, – нарешті заговорив Тохтар, – ой‑йой, гарний‑гарний… як жереб’ячим жиром намазаний!..

І знову замовчав.

Кулай простягнув руку, схопив старого за комір чекменя й двічі струснув. Третього разу не знадобилося – замисленість у хитрих Тохтарових вічках миттю змінилася готовністю продовжувати.

І Кулай ще подумав, що якби всі турботи можна було б прогнати так просто – ой бей, як легко б жилося на цій жахливій землі!..

– Ох, гарний сон! – поспішно продовжив Тохтар, відсуваючись подалі. – Сон про те, як діти Ориджа повернулися додому з Кул‑кииз; і це було гарно. Сон про те, як сміялися маалеї, і локри, і хулайри – і це теж було гарно, бо ворог, що сміється, – це дурний ворог, і ми теж сміялися, несучись із пагорба на м’якоруких, а потім ми стали розумні, а більшість із нас – мертві, і ми перестали сміятися! Я бачив у сні, як супиться гурхан Джамуха, погладжуючи руків’я свого чарівного меча, але я бачив, як супиться Асмохат‑та, дивлячись на те, як гурхан Джамуха погладжує руків’я свого чарівного меча… ой‑йой, як погано супився Асмохат‑та! Навіть я так не суплюся, коли бачу мого онука, що збирається плюнути у священну водойму!

Старий ударив себе по щоках, не в змозі висловити жах, який охопив його від видіння гнівного Асмохат‑та. Кулаєві здалося, що на дні очей старого Тохтара миготять підозрілі іскорки, але він вирішив не спокушати долю.

Труснеш Тохтара втретє – а він узагалі замовкне.

 

Навіки.

Хоча навряд – цей нас усіх переживе…

– Я навіть знову хотів прокинутися, – старий довірчо нахилився до Кулая, залишаючись, утім, на безпечній відстані. – Але Асмохат‑та перестав супитись, а гурхан Джамуха Восьмирукий перестав жити, і всі побачили, що Асмохат‑та – це Асмохат‑та, а Джамуха має всього дві руки – як і будь‑яка людина, навіть якщо вона зветься, приміром, старий Тохтар‑кулу… І якби той, хто зветься старий Тохтар‑кулу, не прокинувся б від тупоту чиїхось товстих ніг, він устиг би ще побачити, як степи Шулми шумлять про мудрого й доблесного Кулая‑нойона, який першим визнав Асмохат‑та!.. Ой‑йой, який гарний сон…

– Твій сон бреше, старий, – тужно мовив Кулай. – Асмохат‑та не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Асмохат‑та взагалі не любить убивати. А ти вчив мене, що військова звитяга – це смерть ворога! Отже, ти неправильно вчив мене?!

– Я правильно вчив тебе, Кулаю‑мергене, який став Кулаєм‑нойоном, – відповів Тохтар‑кулу. – Якщо ти дотепер живий і можеш трясти мене за комір – отже, я правильно вчив тебе. Військова звитяга – це смерть ворога. Але коли стаєш старим, коли кобила долі доїться на твоє волосся, роблячи його білими, ти рідше думаєш про смерть ворога, і частіше – про життя. Про своє життя. Про чуже життя. І розумієш, що для кожного часу – своя мудрість і своя звитяга. Це розумієш лише тоді, коли твоє життя підходить до кінця.

Старий замовк, і Кулаєві не спало на гадку підганяти його.

– Ти розумієш це, – після довгого мовчання ледь чутно прошептав Тохтар‑кулу, – але навколо є багато юних і мужніх воїнів, і ти боїшся сказати їм про це, бо в тебе всього один комір, бо тоді ти станеш їхнім ворогом, а їхня звитяга, звитяга юних, звитяга твоїх дітей і учнів, – це смерть ворога. І ти чекаєш, що прийде хтось, хто не боїться казати про нове. Що прийде Асмохат‑та.

Небо тріснуло, спалахнувши синім вогнем, і Кулай прислухався до оглушливого гарчання Верхньої Зграї, яка загризла чиюсь неприкаяну душу.

– Ходімо збиратися, Тохтар‑кулу, – буденно сказав Кулай. – Чого даремно сидіти?

– Так, нойоне, – кивнув старий.

 

 

Частина VIII

Вогонь Масуда

 

Основа військових мистецтв – любов до всього сущого на землі.

Давні

 

– Ото вже ні, – ласкаво усміхнувся Куш‑тенгрі, Неправильний Шаман. – Спершу ти розповіси про все мені. Гаразд, гінцю? Так?

Гонець – пласколиций коротун маалей Удуй‑Хара, якого з дитинства невідь за що прозивали Чумним Вовком, – розгублено мовчав. Ні, що не кажи, а тут без джай‑ворожби не обійшлося! Інакше чого б це опинився шаман Ур‑калахая на шляху Чумного Вовка? Священна водойма далеко, степ великий – аж ні, ось він, Куш‑тенгрі, Неправильний Шаман, благослови його Геєна Трьох Язиків!..

– Ти вже хочеш говорити, правда, гінцю?

Губи Куш‑тенгрі не ворушилися, але владний хриплуватий голос пролунав так чітко, що Чумний Вовк мимоволі здригнувся, відірвавши погляд від жахливо непорушного рота шамана – і, забувшись, глянув у вічі служителеві Ур‑калахая Безликого.

Очі жили своїм, окремим від тіла життям. Удуй‑Хара ще подумав, що так не буває, а потім перестав думати – просто стояв і дивився.

Довго дивився. Одне життя дивився, друге дивився, опісля вмер, і Куш‑тенгрі вмер, а очі все дивилися, не кліпаючи, все не зникали, немов були рівнею ночі, степові, вітру…

«Я чекаю, гінцю!» – почулося з нізвідки.

Чого боятися мертвому? Того, що гурхан Джамуха розгнівається, довідавшись, що між ним і вістками з кордону постав Неправильний Шаман, а язик Удуй‑Хара сам виліз із рота й вимовляв слова?

Та й слів тих жмені дві, не більше… стояла застава в Кул‑кииз, давно стояла, нових дозорців на зміну чекала – і дочекалася, тільки не зміни, а гостей із пісків. Три десятки ориджитів з’явилися, а з ними більше дюжини втомлених чужинців. Запитували заставники в ориджитів: де, мовляв, брати ваші, де батьки ваші, де чоловіки племені? У Верхній Степ на вічне кочовище пішли, відповідають. Запитували заставники в ориджитів: де Джелме‑багатур, де ваш нойон? Нема нойона, відповідають, на нього Асмохат‑та пальцем указав; новий нойон тепер у нас, Кулай‑нойон. Запитували заставники в ориджитів: який ще Асмохат‑та, звідки йому взятися серед народу м’якоруких? А такий, відповідають, Асмохат‑та, що виродка мангуса Джамуху у священній водоймі втопить…

І тут Чумний Вовк мало язика свого зухвалого не проковтнув, разом зі словами останніми. Нехай і чужі слова мовив язик, але за таку капость великий гурхан Джамуха й у мертвого відітне все, що марно в роті ворушиться!

По шматочку за змах рубати буде!..

«Ор‑ер, лихо», – подумав Чумний Вовк, замружившись, і потроху оживати почав. Потім знову очі розплющив, на погляд Куш‑тенгрі наткнувся й затріпотів на вістрі шаманського погляду, як перепелиця на дротику. Лише перепелиця пищить, а Удуй‑Хара й радий би пискнути, та не виходить – далі говорити довелося про побачене й почуте…

…Двоє заставників, брати Бариґен і Даритай, гарячі були, на руку швидкі. Схопилися за луки, по стрілі з саадаків сідельних висмикнули – здійнялися стріли, свиснули, а біля самих грудей зухвалого Кулая‑ориджита немов дві блискавки із двох сторін ударили! Спершу й не розгледіли заставники, які це клинки кожну стрілу надвоє розрубали, а опісля вже роздивились і здивувалися. Обидва мечі мало не зросту людського, такими коней навпіл рубати, а не стріли на льоту, – а тут бач як!

Кулай‑ориджит сміється, ті двоє, що мечами з плеча махнули, мовчать і супляться, а коли в чужинців дівка дикоока вперед виїхала й покрила заставників по‑хурульськи – та не так, як жеребець кобилу криє, а так, як кобила жеребців, коли їй під хвіст будяк замість чого іншого сунути – отоді й кинулися заставники врозтіч, немов ілбіси за ними гналися, і отямилися нескоро.

А коли отямилися, зрозуміли, що великий степ, доріг багато, але в ставку до гурхана у них дороги більше немає. Сам лише Удуй‑Хара був проти. Він півроку тому числився у Восьмирукого в добірній тисячі тургаудів‑охоронців, до десятника дійшов і далі б служив, якби не слабість до того, що в жінок під халатом! Вигнали за дурість, на варту стали, а Чумний Вовк угрівся, захопився й запізнився трішечки… Отак і опинився тургауд заставником у Кул‑кииз.

А зараз чи гордість у тургаудіва заграла, чи ще що – а відвезу, вирішив Удуй‑Хара, звістку в ставку гурхана й у ноги Восьмирукому кинуся. Убий, мовляв, але не проганяй!..

Усі ж повтікали, гніву Джамухи злякавшись, а Чумний Вовк і про Кулая зухвалого доповість, і про чужинців, і про Асмохат‑та…

«Асмохат‑та? – запитало око Неправильного Шамана. – Який він на вигляд, цей Асмохат‑та?»

«Не пам’ятаю», – хотів було сказати Чумний Вовк, а очі шаманські вже в саме нутро залізли, наче пальцями там нишпорять: ось Кулай усміхається, ось поруч із ним двоє з мечами‑переростками… один – білявий, майже як Неправильний Шаман, а в очницях – сталь із блакитним відливом; інший – здоровань, до плеча першому, а обличчя недобре, ой, недобре, і дивиться, як у груди штовхає!..

«Далі!»

І Чумний Вовк немов за залізо розпечене схопився – ось він! Поза Кулаєм на коні сидів! Не кінь – скеля чорна, не вершник – брила блискуча, повід у руках…

– Руки! – заверещав Удуй‑Хара, бачачи й не бачачи те, чого спершу в гарячці не помітив, а якщо й помітив, то не зрозумів.

– Руки! Луска на руках! Асмохат‑та!..

І злетів із невидимого вістря.

На коліна впав.

Куш‑тенгрі вже йшов до свого коня, брязкаючи металевими фігурками тварин, якими був обвішаний його просторий халат, а Чумний Вовк усе качався по траві й вив хрипло:

– Руки!.. руки в лусці… руки!..

Неправильний Шаман навіть не обернувся.

 

Розділ 22

 

 

– Стріла – вона тому стріла, що нею стріляють, – глибокодумно сповістив Кос. – Чи навпаки: нею стріляють, тому що вона стріла. Ти як гадаєш, Асмохат‑та?

– Ніяк, – буркнув я, знаючи, що Кос не образиться.

– Ось і я так гадаю, що ти ніяк не гадаєш, – погодився ан‑Танья, випинаючи своє і так чимале підборіддя.

Цікаво, він теж знав, що я не ображуся?..

…Перехід через Кулхан виявився й легший, і важчий, ніж я припускав – одне слово, зовсім не такий, яким уявлявся спочатку. Ориджити йшли буденно й упевнено, вони наперед знали кожен поворот і місця стоянок; і ким би не був їхній незабутній предок‑заступник Оридж, діти його могли відшукати дорогу навіть там, де її відвіку не було. Уже за тиждень я розумів, що Асахіро й Фарізі свого часу страшенно пощастило: вони живими вибралися з цієї нескінченної байдужості природи, йдучи навмання; і ще я розумів, що тисячному війську вижити в Кулхані буде не легше, ніж нещасному одинакові. Води в тих напівсухих криницях, які винюхували наші невтомні шулмуси‑слідопити, нам вистачало хоч і не з лишком, та всієї; військо загинуло б від спраги.

Якщо лише ориджити не замовчували про додаткові джерела води.

Ішли ми не навпростець, а якимись хитромудрими зигзагами, і за неповний місяць я доволі терпимо міг говорити шулмуською, завваживши безсумнівне й доволі дивне споріднення мов Шулми й Малого Хакасу. Саме з цієї причини Чин вивчила їхню мову значно краще від мене; в решти виходило по‑різному.

У Коса не виходило зовсім. Потім з’ясувалося, що в ан‑Таньї язик не згортається рурочкою, і в цьому корінь усіх лих. Спільними зусиллями язика згорнули, після чого Кос перестав з нами розмовляти – зате заговорив із шулмусами.

Причому майже одразу знайшов із ними спільну мову. І старий Тохтар називав Коса батьком. Це звучало як Коц‑ецеге, і я ледь стримувався від сміху щоразу, коли це чув.

Там же, у поході, ми вперше побачили луки й стріли. Усім нам – і людям емірату, і Звитяжцям – вартувало неабияких зусиль зрозуміти, що це не Дикі Леза, і не Звитяжці, а дійсно річ, і при цьому – зброя.

Річ‑зброя.

Утім, люди все ж збагнули швидше – адже Фаріза билася в залі істини Батин жаровнею, і жаровня була річчю, і одночасно зброєю. До речі, у битві на кордоні Кулхана шулмуси не користувалися луками, маючи намір взяти нас живими й повести з собою в Шулму, що, властиво, й сталося, але зовсім інакше, ніж передбачали ориджити, і це було добре. Але під час переходу через піски швидко з’ясувалося, що турнірні навички дозволяють більшості з нас рубати стріли в польоті, або ухилятись, як я.

Для Звитяжців сама думка про те, що на світі існує мертва зброя, була блюзнірською. Нарешті Чань‑бо припустив, що колись лук і стріли зможуть стати Дикими Лезами, а потім – Звитяжцями; і наші поліровані супутники з цієї хвилини перестали обговорювати мертву зброю шулмусів.

Вони навіть говорити про неї перестали.

Немов її й не було.

Я ще подумав, що так люди ставляться до божевільних родичів, причому далеких, і навіть не божевільних, а людей‑рослин. Із зовнішньою байдужністю й внутрішнім соромом. А Матінка Ци на одному з привалів згадала, що в якихось сказаннях часів аль‑Мутанаббі й Антари Абу‑ль‑Фаваріса згадувалися предмети, які цілком можуть виявитися луками й стрілами. Певно, в еміраті цей вид зброї так і не зміг перестати бути річчю, стати Звитяжцем, і поступово вимер.

Остання думка про вимирання належала не бабці, а Єдинорогові.

Але не важкість шляху, і не шулмуські луки, і навіть не смерть деяких поранених – мало не сказав: «На щастя, не наших поранених», – і зрадів, що не сказав, – не це турбувало мене найбільше.

Просто я в міру просування вперед усе більше перетворювався з людини на релігійний символ.

Мене опікували (коли я обурювався – мене опікували непомітно), мною захоплювалися (коли я сердився – мною захоплювалися здалеку), мені поклонялися (коли я протестував – мені поклонялися подвійно).

Шулмуси зверталися до мене не прямо, і навіть не побічно, а якось відсторонено, немов я й не був присутній тут, серед них, не їв ті ж коржі й не пив ту ж воду.

– Чи не хоче Асмохат‑та випити води?

– Нехай Асмохат‑та притримає Мангуса У – попереду чорний пісок…

– Чи не волів би лускорукий перейти в тінь?

І все це з поклоном, опустивши очі…

Спершу я вважав такий спосіб спілкування властивою Шулмі традицією, і якось сказав Кулаєві шулмусько‑хакаською мішаниною слів:

– Чи не передасть Кулай нойон мені он той шматочок солонини?

Кулай захекався, подавившись недожованим коржем, поспішно передав мені вказану солонину й утік до коней, не довечерявши.

І я зрозумів, що мені досить вказати пальцем, щоб діти Ориджа шкереберть кинулися в означеному напрямку – хоч по солонину, хоч по смерть, хоч куди.

Не можу сказати, що мені було приємно.

Зате тиснуло дужче від панцира в спеку.

Не треба бути надміру розумним, щоб здогадатися – справжній Асмохат‑та був для дітей Ориджа єдиною можливістю залишитися живими. Якби я виявися брехуном – за їхні життя в Шулмі ніхто не дав би й зламаного клинка.

Єдиного за все.

Але не самі лише шулмуси – мої колишні знайомі з Кабіра й Мейланя зверталися до мене з шанобливістю, яка межує з улесливістю. Якось, коли ориджити всією юрбою поскакали вперед щось розвідувати, я зібрав своїх і зажадав припинити це неподобство.

Інакше я й сам увірую, що я – Асмохат‑та.

Усі перезирнулися.

– Друдл казав, що він – дурень, – прогудів Коблан Фарізі, немов намагаючись пояснити їй дивацтво моєї поведінки. – Я маю на увазі, що Чен – дурень. А Асмохат‑та – великий і могутній.

– А‑а‑а, – замість Фарізи розуміюче закивав Асахіро. – Тоді ясно.

– Що вам ясно?! – закричав я. – Що вам усім ясно?! Хто‑небудь може зі мною поговорити по‑людськи?!

– Ні, – жорстко відрізав Кос. – Ніхто не може. Інакше кожен із нас зможе забути й заговорити з тобою по‑людському при сторонніх. Або нас можуть підслухати – а ми будемо в той момент говорити не кабірською. Або ще щось. А для шулмусів ти – Асмохат‑та. На віки вічні. Терпи, Чене у Рукавиці.

– Терпи, – співчутливо повторила Чин.

«Терпи, Чене, – беззвучно підтримав мене Єдиноріг. – Я ось теж терплю… знаєш, як вони мене називають? Могутній Палець бога Мо! Ото Ковзкий Перст зрадів би…»

Я знав, хто кого і як називає. І розумів, що не маю рації. Якби ж від цього мені ставало хоч трішечки легше…

Особливо різко я відчув свою новоявлену значущість, коли Кулхан раптом закінчився, і ми ніс до носа зіткнулися з шулмуською заставою з восьми вояків. Вони нічим нам не загрожували, вони навіть не встигли до нас під’їхати – але я одразу ж опинився в другому ряду, а переді мною зринули спини Коса, Фальґрима, Асахіро, Кулая, закриваючи собою великого й могутнього Асмохат‑та; а за мною зімкнулися в бойовій готовності інші, готові лютою лавою охопити мене з двох боків і виплеснутися вперед, якщо перший ряд упаде й Асмохат‑та опиниться перед ворогом.

Вони готові були вбивати за мене.

Вони готові були вмирати за мене.

Чим я міг оплатити це?

Не знаю…

Доки я так міркував, Кулай встиг облаяти сторожових шулмусів моїм іменем, ті встигли випустити в нього кілька стріл, Ґвеніль і Но‑дачі припинили це в найбуквальнішому значенні, і заставники втекли.

Непогано для початку.

А хто б сповістив мого улюбленого онука Джамуху про прибуття його улюбленого діда? Вірніше, останнього втілення його улюбленого діда?!

Цьому Кулаєві дай волю – він моїм іменем такого накоїть…

Ми їхали по Шулмі.

Ось уже третій день ми їхали по Шулмі.

 

 

…Роздратоване іржання Демона У вивело мене із замислення.

Перше, що здивувало, – це незвичне шикування нашого загону. Незвичне, бо я раптом опинився попереду, за мною півколом вишикувалися мої співвітчизники, а вже за ними збилися в купу діти Ориджа, що нагадували переляканих овець, які вдалися до захисту сторожових псів.

Другим приводом для стискання плечима був осінній степ перед нами, напрочуд безпечний і пустельний. Якщо не завважувати самотнього чоловіка, що наближався, ведучи за вуздечку непоказного коника.

А так – нікого й нічого.

Якщо не завважувати… навіщо його завважувати, чоловіка цього? Один собі й один, як не завважуй…

Отож – якби перед нами стало військо – чи дали б мені змогу опинитися першим? Навряд. Певно, змусили б назад сховатись, а ще краще – у землю зарили б!

На якийсь час.

Для безпеки.

– Хто це? – запитав я кабірською.

Ще в Кулхані ми вирішили, що розумно буде не вчити шулмусів говорити по‑нашому.

– Це шаман Ур‑калахая, – із‑за спини повідомив Асахіро, і мене неприємно різонули нотки марновірного страху в його голосі. – Служитель Безликого.

Ясно… якщо вісім дозорців, то Асмохат‑та назад, а герої – вперед! А якщо служитель якогось Безликого – то все навпаки…

Що ж це за Безликий?

– Ану я його за вуха притягну, – кровожерливо заявив Фальґрим і, не чекаючи дозволу, погнав коня до чоловіка, який і далі ішов так само неквапно.

Я спостерігав, як велет на ім’я «Фальґрим на коні» порівнявся з шаманом і навис над ним; потім шаман підвів голову і глянув на Білявого. Погляд був короткий і гострий, як умілий випад, після чого шаман так само неквапно продовжив шлях, а Фальґрим круто розвернув коня й поскакав до нас.

Коли я глянув в обличчя Білявого, мене вразили його очі. Вони були висічені з сіро‑блакитного льоду й відтавали повільно, занадто повільно, щоб Білявий міг бачити. Принаймні, зараз він не бачив нічого.

Або бачив щось, невидиме нам.

Еспадон Ґвеніль заклопотано підстрибував, лежачи поперек кінської холки.

– Що це з ним? – продзвенів еспадон, коли Фальґрим проїжджав повз нас. – Я… я його не відчуваю! Ні, вже потихеньку починаю… Єдинороже, запитай у Чена – із Фальґримом усе гаразд?

– Не знаю, – відгукнувся Єдиноріг‑Я. – Але незабаром довідаюся.

І я штовхнув Демона У п’ятами в боки.

Побачивши, що я наближаюся, шаман зупинився. Я тричі об’їхав довкола нього – довкола доволі‑таки хирлявого чоловічка в довгополому й просторому халаті, від коміра до подолу обвішаному якимись брязкітками з темного металу. Шаманове волосся було біле – не біло‑лляне, як у Фальґрима, й не каламутно‑сиве, як у старого Тохтар‑кулу (тим паче, що служитель Ур‑калахая був аж ніяк не старий, не набагато старший від мене), а молочно‑срібне, і волосся такого кольору я бачив уперше в житті.

Сам шаман увесь час дивився собі під ноги, немов боячись перечепитися, то ж я не бачив його обличчя – та мене не полишало враження, що цей маленький беззахисний чоловічок, який не має при собі ніякої зброї (а він її не мав або ховав надзвичайно успішно), уже встиг довідатися про мене все, що можна довідатися, дуже уважно оглянувши.

– Я бачу того, хто називає себе Асмохат‑та? – нарешті запитав шаман, і далі не підводячи голови. – Так?

Шаманова мова була глуха, але виразна; і ще більше схожа на хакаську, то ж я одразу зрозумів майже все.

Особливо приховане глузування.

– А я бачу того, хто насмілюється ставити такі питання? – відгукнувся я.

Шаман ледь чутно хихикнув. Схоже, він теж зрозумів те, що хотів, і був радий цьому.

– Степ ще не знає про появу Асмохат‑та, – задумливо мовив він.

– Але якщо Джамуха Восьмирукий встигне дізнатися першим і послати тумени своїх вершників у потрібний час і в потрібне місце – степ може взагалі не дізнатися про Асмохат‑та або дізнатися, коли буде пізно.

Внутрішньо я не міг із ним не погодитися.

Але зовні…

– Ти набрид мені, дурний чоловіче! – я вимовив це вкрай лиховісним шепотом, на який лише був здатний, і слово «чоловіче» пролунало так, ніби я сам людиною і близько не був. – Чи тобі вирішувати, що рано, а що – пізно?!

Шаман Ур‑калахая різко підвів голову – і я немов з розмаху налетів на його очі.

Чорні‑чорні.

І в них щось ворушилося.

Я мимоволі потягнувся вперед, відчуваючи, як тварюка на дні чорного погляду нечутно й невблаганно кличе мене до себе, як вона ліниво виповзає зі склепу очниць і сама рухається до мене, чіпко хапаючись за липку ниточку, що простягнулася між нашими душами, і ось вона вже всередині мене, порпається, шукає, винюхує – і їй назустріч встає Кабір, і вежа Аль‑Кутуна, поруч із якою все почалося, і…

І наче спалах холодного полум’я пронісся над світом, перекреслюючи його – немає Кабіра, немає вежі, немає видінь, немає пам’яті, яку насильно висмоктують, а є безпристрасний меч у залізній руці, і чорна тварюка біжить у страху, ховаючись за тремтячими повіками, прагнучи зникнути, щезнути, не бути…

Я відчув знайоме руків’я Єдинорога під пальцями аль‑Мутанаббі; і руків’я відчуло пальці.

Єдиноріг був у піхвах.

І ще він був у мені.

– Ти шукаєш смерті? – запитав Я‑Єдиноріг у шамана, що відвернувся.

Голос мій плавився крижаним дзвоном, змушуючи служителя Безликого мерзлякувато пересмикнутися.

Він заперечно похитав головою, і в шамановому погляді більше нічого не рухалося саме по собі. Зараз там нічними зірками, риб’ячою лускою у вирі мерехтіли іскорки подиву.

Мерехтіли – і згасали одна за одною.

– Ні. Я хочу відвести Асмохат‑та в таке місце, де у нього буде можливість міркувати без зайвих побоювань.

Усе ж він вимовляв «Асмохат‑та» без належної поваги, до якого я, мушу зізнатися, встиг звикнути.

– Мене звуть Куш‑тенгрі, – подумавши, додав він, шулмус із обличчям, яке не запам’ятовується чорним поглядом і срібним волоссям. – Багато хто називає мене Неправильним Шаманом.

Я байдужно кивнув.

Я не знав, якими мають бути правильні шамани.

 

 

…Конячка нашого несподіваного попутника прудко бігла поруч зі мною на чолі загону. Демон У спершу намагався протестувати щодо такого сусідства – але конячка скоса глянула на нього, і Демон втихомирився, а я запідозрив коня в належності до шаманського стану.

У білястому небі пролунав ледь чутний пташиний крик, подібний до стогону, і, затихаючи, полинув удаль.

– Гуси, – сказав Куш‑тенгрі, Неправильний Шаман. – Тепла шукають. А відлітати боляче. Тому й кричать…

Я підвів голову й заледве розрізнив клин гусей – чи не гусей? – який повільно просувався на південь.

– Двоє не долетять, – продовжив Куш‑тенгрі, почухуючи свого коня між вухами. – Сизий до вечора відстане. А той, що з чорним хвостом, до завтрашнього полудня витримає. Бач, бідолаха, надривається…

Я ще раз глянув у небо. Сизий, бач, до вечора відстане… Ні, по моєму, шаман не збирався морочити мені голову. Хоча все ж заморочив, хотів він того чи не хотів…

– Хуш! – прикрикнув шаман.

Його кінь без особливого натхнення додав ходу. Я ж навпаки – непомітно натягнув повід і притримав Демона. Сам не знаю навіщо.

З упертості, певно…

– Коблане, перебирайся сюди! – почувся із‑за мого плеча голос Асахіро. – Тут Тохтар‑базіка про провідника нашого окатого казки розказує. Джир про те, як Куш‑тенгрі гурханові Джамуці майбутнє пророкував! Під’їдь, я тобі сам цей джир проспіваю, щоб коротше було!..

Говорив Асахіро кабірською й, схоже, не так для Коблана, як для мене.

– Угу… – пролунало за спиною, і гучна луна цього «угу» почала зміщатися праворуч – Коблан перебирався ближче до Асахіро.