Главная | Обратная связь

Особливості самостійного опрацювання вчителями першоджерел народної педагогіки та їх застосування в українознавчій виховній роботі

В опублікованих працях з української етнопедагогіки го­ловна увага приділена використанню виховних можливостей фольклору та народних традицій. Вирішення даного завдання було би більш ефективним, якби учителі, клас­ні керівники і вихователі були особисто причетні до роботи з джерелами етнопедагогіки усної народно - поетичної творчості в навчально-виховному процесі. Тому потрібно ставити своєю метою дати загальні поняття про етнопедагогічні джерела та особли­вості роботи з народно - поетичною творчістю.

Працюючи з джерелами етнопедагогіки, треба враховувати період виникнення і розвитку джерела, його основні ознаки. Однією з таких ознак є змінюваність. Переходячи з покоління в покоління пісні, казки, перекази та ін. зазнавали певних змін. Виховні можливості їх то покращувались, то послаблювались. Основну роль в змінах джерела відігравали його носії, передавачі, виконавці. В результаті змінюваності усної народної творчос­ті її твори доходять до нас тільки у варіантах, що в певній мірі відрізняються один від другого. Це важливо враховувати в про­цесі збору етнопедагогічних даних і роботи з ними. На відміну від писемної літератури, основою життя фольклорних джерел є усна форма. Щоб використати її в навчально-виховних цілях, треба, щоб народна творчість була доступною кожному учите­лю, вихователю, батькові.

Кожен з нас володіє десятком-двома прислів'їв, приказок, казок та ін., але цього занадто мало для їх активного викорис­тання у виховній роботі з дітьми. Стоїть завдання, щоб їх зби­рати, ретельно записувати, а в ідеалі ще й опубліковувати. Записувати і опрацьовувати треба всі живучі в народі на­родні твори. Використовувати ж потрібно найбільш високоху­дожні і лише ті, які найбільше підходять для досягнення кон­кретної виховної мети.

Учителям необхідно виявляти, фіксувати і використовувати матеріали всіх фольклорних жанрів, що панують в даній кон­кретній місцевості. Це дозволить скласти загальну картину ста­ну народної творчості, серед якої знаходяться і під впливом якої виховуються діти.

Тематичний пошук і фіксація народних творів полягає в тім, щоб збирач міг ознайомитись з представниками різних соціаль­них груп і записати від них якомога більше фольклорних текстів певної тематики. В межах заданої теми важливо врахувати тво­ри різних жанрів і незалежно від їх збереженості повністю, у частинах чи коротких переказах, зафіксувати почуте.

Існує дві форми збору фольклорного матеріалу - стаціонар­на і експедиційна. Учителі найчастіше використовують стаці­онарну форму збору. Як правило, стаціонарна форма збору триває на протязі ро­ків, без поспіху. Це дозволяє добре і більш точно бачити особли­вості життя етнопедагогічних джерел, краще підмічати ті про­цеси, які проходять з ними і всередині них.

Стаціонарна форма збору матеріалу дає найбільш позитив­ні результати в тому випадку, коли учитель ставить перед собою завдання зафіксувати і використати весь фольклорний матеріал даної місцевості. Аналіз записів етнопедагогічних джерел в переважній біль­шості носить тематичний характер - вибирається те, що має найбільший виховний потенціал, що можна використати в ро­динній педагогіці чи у виховній роботі з учнями в школі.

Треба пам'ятати, що запис народних творів різних жанрів має свої специфічні особливості. Якщо поговірки, приказки і пісні розповсюджені скрізь, то легенди, народні драми, історич­ні пісні і навіть оригінальні казки можна зустріти далеко не за­вжди. Тому потрібно добре розумітись в жанрах, знаходити та­лановитих виконавців.

Не дивлячись на значну спільність джерел етнопедагогіки, кожне з них має свої особливості. Робота з ними вимагає глибо­кого знання кожного окремо взятого жанру.

Прислів'я і поговірки, приказки - малі жанри усної твор­чості. Дана форма вислову вкладається в одне граматичне і ло­гічно закінчене речення, часто ритмізоване і скріплене рифмою. Їм властиві простота і короткість. Завдяки тому, що в прислів'ях і приказках загальне вира­жається через конкретне, вони можуть застосовуватись до ба­гатьох однотипних явищ, вживатись у переносному значенні. Виховна роль прислів'їв і приказок полягає в тім, що вони мають,цілком зрозумілу і чітку цілеспрямованість, виражають певні судження про реальну дійсність. Однією з позитивних виховних ознак прислів'їв і приказок є те, що вони в основному спрямовані на формування позитив­них ідеалів - сміливості, чесності, почуття дружби, за основу прикладу беруть високоморальну поведінку і оперують понят­тями добра і зла, честі і безчестя.

Українські загадки належать до найдавніших жанрів народ­ної творчості. Це «бистроумні й дотепні питання, в яких повин­на критися також відповідь на них». Загадки розвивають не тільки швидкість мислення, але й мудрість, спостережливість, дотепність, логіку думки. В українських народних загадках широко представлена лю­дина, її фізична природа, їжа, житло. Проповідується необхід­ність навчання грамоти: «Біла рілля, чорне насіння; хто його сіє — той розуміє» (письмо). Загадки, що широко використовуються для розвитку мис­лення та уяви дітей, поділяються на інтелектуальні, інформа­тивні та емоційні.

Інтелектуальні - вимагають спостережливості, інтелекту­альних зусиль, порівнянь, узагальнень та особистих умовис­новків.

Інформативні - вимагають широкої освідомленості відгаду­вача в різних галузях знань.

Емоційні - створюють художній ефект, розраховані на фор­мування багатства уяви, цікавої вигадки, гри розуму.

Українські казки є неоціненим духовним багатством для ви­ховання дітей. Героями казок є люди, а як їх помічники, яким належить не раз головна роль, виступають звірі. Казки сягають дуже глибокої давнини.

Виховна сила казок полягає в тім, що у них яскраво відби­вається народний розум, народний погляд на речі, народне ви­ховання в умовах народного побуту.

Зважаючи на особливе світосприймання дітей, вчителям і вихователям, працюючи з казкою, слід вибирати ті, де більше дії, де дії незвичайні, що викликають у дітей багатий світ уяв­лень і фантазії.

Казки формують в учнів, особливо молодшого віку, гуманні почуття. Під впливом казок діти наділяють тварин і рослин ро­зумом, здатністю відчувати, думати, говорити і розумно діяти.

Взагалі рекомендується вчителям і вихователям для роботи з ді­тьми підбирати казки із щасливим кінцем. Це породжує віру ді­тей у перемогу добра над злом, правди над неправдою і крив­дою. Варто врахувати також естетичний бік української казки. Позитивні герої казок наділені кращими зовнішніми і внутрішніми риса­ми: у них гарні лиця, незвичайної краси одяг, благородні наміри і дії. Одночасно казкові персонажі, що приносять зло людям, огидні - багатоголові, одноокі, злі. Це постійні оцінки персонажів казок: позитивні діючі особи завжди позитивні, негативні - завжди негативні.

Важливим джерелом етнопедагогіки є легенди та перекази. Це окрема група оповідальної творчості українського народу, яка сьогодні ще недостатньо використовується як важливе етнопедагогічне джерело.

Українські легенди і перекази відзначаються глибоким мо­рально-етичним змістом. Вони часто пов'язані з християнськи­ми уявленнями про суть життя. Персонажами нерідко виступа­ють Христос, святі, які творять добрі, гуманні справи, а часто і чудеса. Народні легенди релігійного змісту зображають добро­го бога, милостивого до людей, особливо знедолених, бідних і хворих. В легендах, як і казках, зло завжди карається.

Виховна сила українських легенд і переказів полягає в тім, що в них надбано, збережено і традиційно використовувано на­родне розуміння дійсності, народне пояснення подій і персона­жів.

Українські народні думи та пісні (історичні, ліричні, ігрові, колискові, жартівливі та ін.) - це найцінніше джерело етнопедагогіки, найдорогоцінніші перлини поезії українського народу. Українська народна дума - це бажання славити подвиги до­брочесних або славних предків наших. Це данина творчості на­шого народу.

«Думи належать виключно українським бандуристам», - стверджує М. Максимович. Історичні особи і воїнські подвиги, родинні стосунки і почуття були предметом українських дум. Народ був їх автором і співцем, висловлював у них свою любов і нелюбов, свою радість і горе, свою тугу і веселощі. В народній думі і пісні відображено справжній характер України.

Народна дума - не розважальний твір. Дума схиляє слухачів до роздуму. Щоб висловити свою думку, співець спеціально обирає оповідання і висловлює власне судження. «Український банду­рист не був забавником і скоморохом. Потішивши іноді молодь коротким сказанням про молодецтво козацьке, він прищеплю­вав їй простодушні, але глибоко моральні поняття про те, що складає священний обов'язок людини. Сувора, іноді до строгості, дума бандуриста цуралася навіть любові між козаком і дівчиною», так характеризував українську думу М. Максимо­вич у передмові до збірника українських пісень.

Українську народну думу ще називають козацьким епосом, вірною супутницею історії людства, яскравим відбиттям най­важливіших моментів у цій історії. Провідною рисою українських народних дум є їх патріо­тизм, безмежна, дійова любов до України. Багато уваги в думах приділено святості родинних стосун­ків.

Формування національної свідомості тісно пов'язане з на­родною піснею. «Вхід дитини у мову, як і в навколишній світ, через пісню має надзвичайно велике педагогічне значення... Колискові пісні - це історія землі української та невмиру­щості духу народного… Віки мужності і зви­тяги, віки з шаблею в боях і за плугом на кровію политому полі, віки мук на невольничих торговицях трьох материків і віки бо­ротьби проти татарських, турецьких, ногайських та інших орд, віки надії в очах і сльози на віях, віки журби в серці і нескореної думки на чолі, грозові ночі повстань і тугою пересновані дні жіночого чекання, дівочої вірності - така наша народна пісня. Вона, як і наша доля, виростала на чорному хлібі історії» - так говорить про пісню академік М. Г. Стельмахович.