Главная | Обратная связь

Зовнішня політика Росії

Російська Федерація на міжнародній арені стала правонаступницею СРСР. Росія посіла місце постійного члена Ради Безпеки ООН, затвердивши за собою статус великої ядерної держави. Основні напрямки зовнішньої політики були такі: відносини з країнами ближнього зарубіжжя в рамках СНД і відносини з іншими країнами світу (дальнє зарубіжжя) у нових геополітичних умовах.

У рамках СНД Росія прагнула налагодити політичне й економічне співробітництво, забезпечити захист російськомовного населення в колишніх союзних республіках. Гостро стояла проблема поділу "спадщини" колишньої Радянської Армії, проте спроби створити Об'єднані Збройні Сили (ОЗС) СНД не вдалися.

Відповідно до указу президента Росії від 7 травня 1992 р. російську армію було скорочено до 1,5 млн. чол., виведено війська з країн Варшавського Договору, що створило додаткові проблеми їхнього розміщення й облаштування. Узявши на себе зобов'язання по виконанню умов договорів СНО-1 і СНО-2, Росія повинна була скоротити свій ядерний потенціал. Одночасно Україна, Білорусія і Казахстан, оголосивши про свій без'ядерний статус, передавали ядерну зброю Росії.

Російські війська взяли участь у ліквідації збройних конфліктів у Придністров'ї й Абхазії, охороняють зовнішні кордони Таджикистану.

Внутрішньополітичне становище й економічна криза істотно вплинули на формування зовнішньополітичної доктрини Росії, яка мусила робити значні поступки Заходу у відповідь на економічну допомогу. Росія втратила свій вплив у "третьому світі", ослабли її позиції на Ближньому Сході в перебігу врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, пасивна була її позиція в ході Балканського конфлікту.

Водночас візити Б. Єльцина до ФРН, США, Франції, Японії, відповідні візити лідерів провідних країн до Москви, участь Росії в нарадах "великої сімки" свідчать про зростаючу увагу Заходу до розвитку Росії в пострадянський період. США, Японія, розвинуті європейські країни бажали б бачити неподільну Росію зі стабільною внутрішньою ситуацією і передбаченою зовнішньою політикою.

З 1994 р. особлива активність Росії виявляється в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Інтенсивно налагоджуються відносини з Індією, Китаєм, Південною Кореєю, Японією, Індонезією. Позначилася позиція щодо планів НАТО поширення на схід. Підключившись 1994 р. до мирної ініціативи "Партнерство заради миру", Росія посіла негативну позицію по відношенню до зростання НАТО за рахунок країн Східної Європи і Прибалтики, що, на її думку, ускладнить міжнародну обстановку. Така позиція Росії призвела до загострення відносин з країнами НАТО, насамперед зі США. Лише зустрічі Б. Єльцина з Б. Клінтоном у березні 1997 р. у Хельсінки та Мадридський самміт НАТО в червні 1997 р., де було детально з'ясовано позиції сторін і підписано договір про стратегічне партнерство Росії з НАТО, виправили становище. Хмари над Східною Європою розвіялись. Збалансована в усіх відношеннях зовнішня політика Росії можлива тільки на основі внутрішньої стабільності і демократичного розвитку держави.

Війна в Чечні

Пострадянську історію Росії сколихнули драматичні події в Чечні, що призвели до повномасштабної війни, яка спричинила значні наслідки для внутрішньої і зовнішньої політики російської держави.

Відповідно до російської конституції, Чечня з населенням біля 1 млн. чол. є однією з 21 республіки, що входять до складу Росії. Проте цей статус ніколи не визнавався місцевим керівництвом, котре здійснює управління чеченською територією з 1991 р. 27 жовтня 1991 р. президентом Чеченської Республіки було обрано генерала Джохара Дудаєва. Автономна республіка Чечня проголосила повну незалежність від Росії в 1991 р. Вона не підписала Федеративний договір 1992 р. і відмовилася брати участь у парламентських виборах, так само, як і в референдумі за новою російською конституцією в грудні 1993 р.

Проголошені Чечнею суверенітет і незалежність привели, проте, до авторитарного режиму і як наслідок — до криміналізації й мілітаризації всього суспільства. Чечня стала де-факто "вільною економічною зоною" для незаконних угод стосовно Росії, кримінальним осередком поза межами досяжності федеральних правоохоронних органів і механізмом для необмеженої концентрації багатств у мафіозних бюрократичних кланів.

Центральна російська влада ніколи не визнавала відокремлення Чечні, але вона виявилася неспроможною виробити послідовну стратегію стосовно республіки, що збунтувалася, через постійну боротьбу за владу в центрі, вагання з приводу необхідних засобів, невизначеність і нестабільність загального перебігу подій навколо Чечні, а також через фінансові зв'язки російських кримінально-мафіозних структур із "чеченським бізнесом". Відокремлення Чечні розглядалося в Москві як щось здатне у драматичний спосіб прискорити розпад країни.

Споконвічна стратегія полягала в допомозі опозиції Дудаєву, якого, як очікувалося, легко усуне від влади Тимчасова народна рада, створена у серпні 1994 р. й діюча при повній підтримці Москви. Сам факт зв'язку антидудаєвської опозиції з російською владою згуртував чеченський народ навколо Д. Дудаєва.

З вересня 1994 р. логіка прямих воєнних дій проти Дудаєва одержала верх у Кремлі. Провал "маршу на Грозний" військових підрозділів чеченської опозиції 26 листопада 1994 р., що виявив пряму участь російських військ у конфлікті, тільки прискорив драматичний розвиток подій.

29 листопада 1994 р. Росія висунула ультиматум із вимогою роззброїти "нелегальні озброєні формування" у Чечні, водночас концентруючи силу в прилягаючих районах. 1 грудня декретом Єльцина було встановлено граничний термін для роззброєння цих формувань — 15 грудня (потім подовжено на 48 годин). Іншим декретом, обнародуваним 9 грудня (до того як скінчився термін ультиматуму), уряду наказувалося "вжити всіх доступних засобів", щоб роззброїти незаконні угруповання в Чечні. 10 грудня 1994 р. російські війська ввійшли в Чечню. Незважаючи на явну перевагу російських збройних сил, наявність у Дудаєва зброї дала можливість йому організувати ефективну оборону і завдати значної шкоди частинам, що наступали. Регулярні війська зіткнулися з широким опором місцевого населення.

У переддень Нового року війська 8-го корпусу генерала Л. Рохліна розпочали штурм Грозного, що супроводжувався значними руйнаціями й жертвами мирного населення внаслідок застосування ракетно-бомбових ударів. Вже на початку війни виявилися непідготовленість військ до ведення великомасштабної війни, їхня нездатність вирішити поставлені завдання внаслідок бездарного управління й самовпевненості вищого військового керівництва.

Навіть встановлення військового контролю над Грозним і багатьма районами Чечні в цілому не вирішувало проблеми. Опір наростав, війна загрожувала набрати затяжного характеру. Події в Чечні отримали драматичний резонанс. Більшість засобів масової інформації і громадської думки в Росії різко засудили методи центральної влади. У Держдумі цей осуд об'єднав навіть демократів і комуністів. З політичної й економічної точки зору війна в Чечні загрожувала внутрішній безпеці й перспективам існування влади президента Єльцина. Вкрай негативно поставилася до розвитку подій на Північному Кавказі більшість країн світу, ісламські держави відкрито підтримували Чеченську Республіку. Хоча провідні країни Заходу дипломатично заявляли, що цей конфлікт — "внутрішня справа Росії", їхня стурбованість наростала.

Воєнні дії тривали до осені 1996 р. 30 серпня 1996 р. о 1 год. 10 хв. в дагестанському місті Хасовюрт було підписано два документи, які фактично припинили війну в Чечні й визначили принципи взаємовідносин між Росією й Чечнею. Секретар Ради безпеки О. Лебідь, з одного боку, й начальник штабу чеченських військ А. Масхадов — з другого, підписали спільну Заяву й "Принципи визначення основ взаємовідносин між Російською Федерацією й Чеченською Республікою". Особливістю цих історичних документів є те, що рішення про політичний статус Чечні, тобто чи буде вона залишатися у складі Росії, чи ні, відкладається на п'ять років — до 2001 року. Москва тим самим відмовляється від утримання силою Чечні у складі Федерації. На 27 січня 1997 р. було призначено вибори президента Чеченської Республіки. Президентом обрано А. Масхадова.