Здавалка
Главная | Обратная связь

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ІНОЗЕМНИХ ОСІБ У МІЖНАРОДНОМУ ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

⇐ ПредыдущаяСтр 46 из 70Следующая ⇒

-^-^- § 1. Іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи як учасники міжнародного цивільного процесу

Відповідно до ст. 410 ЦПК іноземці, особи без громадянства, іно земні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи та міжнародні організації (далі — іноземні особи) мають право звер татися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів Отже, під іноземними особами в МЦП розуміються всі фізичні особи що не є громадянами даної країни (іноземці та особи без громадянства) усі юридичні особи, що не мають «національності» даної країни (ін земні фірми та міжнародні юридичні особи), а також іноземні держав та міжнародні організації.

Згідно із ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців т; осіб без громадянства» іноземець — це особа, яка не перебуває у гр мадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави аб держав. Особа без громадянства, за цією нормою, — це особа, я жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребу ють додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 р. інозем­цям та особам без громадянства може надаватися статус біженця в Україні. Згідно з цим Законом під терміном «біженець» розумієтьс особа, яка не є громадянином України і внаслідок обгрунтованих по­боювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідан­ня, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися за­хистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок 1036


 


Глава XLV. Правове становище іноземних осіб...

таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебу­ваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побою­вань (ст. 1). Слід підкреслити, що держави і на своїй території біженцям надають правовий режим іноземців і осіб без громадянства. Тому щодо своїх цивільно-процесуальних прав біженці також користуються пра­вовим режимом іноземців і на них також поширюється національний режим, зокрема вони мають право звертатися до суду.

Іноземні особи в кожній державі наділяються правовим статусом. Сукупність прав та обов'язків іноземних осіб, що закріплена в націо­нальному праві, називається правовим режимом іноземних осіб у даній державі. Важливо підкреслити, що правовий режим іноземних осіб встановлюється саме національним законодавством держави, на тери­торії якої вони перебувають, але компетенція держави в установленні змісту їх правового режиму суттєво обмежена нормами міжнародних договорів. Як правильно зазначалося в процесуальній літературі, таке обмеження стало наслідком «демократизації правового режиму іно­земних осіб», обов'язкового надання іноземним особам певного міні­муму цивільних і цивільно-процесуальних прав1, тобто неприпусти­мості дискримінації на підставі відсутності зв'язку особи із приймаю­чою державою.

З метою дотримання вимог законодавства щодо правосуб'єктності сторін спору суд України повинен вжити заходів для встановлення статусу іноземної особи, яка є учасником судового процесу.

Порядок визначення правового статусу іноземної особи може бути передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі відсутності у міжнародному договорі такого порядку суд має звернутися до норм внутрішнього цивільного законодавства. Правовий статус іноземної фізичної особи визначається за законом країни, гро­мадянином якої є ця особа або в якій вона має постійне місце прожи­вання.

Правовий статус іноземної юридичної особи визначається за за­коном країни, де створено (інкорпоровано) юридичну особу.

Крім іноземців та осіб без громадянства у міжнародному цивіль­ному процесі можуть брати участь і іноземні підприємства й організа­ції. Ідеться про іноземні юридичні особи, що мають місцезнаходження

1 Нешатаева. Т. Н. Международный гражданский процесе [Текст]: учеб. пособие І Т. Н. Нешатаева. - М. : Дело. 2001. - С. 71-72.


Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес

за межами України та засновані відповідно до законодавства тієї кр їни, де вони створені. При розгляді загальними та господарськими судами справ за участю іноземних юридичних осіб об'єктивно вини кають додаткові проблеми, пов'язані з уточненням їх правового стату­су, включаючи питання про повноваження їхніх органів і посадових осіб. Об'єктивно будь-який суд або не розташовує, або має обмежену інформацію відносно іноземного законодавства, що визначає статус юридичної особи. Ця обставина викликає необхідність вироблення спеціального порядку встановлення правового статусу іноземної юри­дичної особи.

Відповідно до ст. 89 ЦК України юридична особа підлягає держав­ній реєстрації у порядку, встановленому законом. Згідно зі ст. 93 ЦК України місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи ч закону виступають від її імені.

Стаття 25 Закону України «Про міжнародне приватне право» в значає, що особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи, а місцезнаходженням юридичної особи є держава, в якій юридична особа зареєстрована а іншим чином створена згідно з правом цієї держави. За відсутніст таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи.

Відповідно до ст. 26 цього Закону цивільна правоздатність та ді здатність юридичної особи визначається особистим законом юридич­ної особи. Отже, «особистий закон» іноземної юридичної особи ви­значається за законом його «національності» — законодавством дер­жави, в якій юридична особа зареєстрована або має своє основне місцезнаходження. Порядок визначення правового статусу іноземно особи може бути передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Правовий статус іноземної юридичної особи визначається за з коном країни, де створено (інкорпоровано) юридичну особу.

Правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтверджу­ється, як правило, випискою з торговельного (банківського, судового) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання має офіційно заре­єстровану контору. Правовий статус іноземних суб'єктів господарюван­ня може також підтверджуватись еквівалентними доказами правового статусу, що визнаються як такі законодавством країни створення, гро-


Глава XLV. Правове становище іноземних осіб...

мадянства або місця знаходження такого суб'єкта і видані компетент­ними органами цієї країни.

На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений належним чином документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг із торгового реєстру тощо).

——^— § 2. Процесуальні права та обов'язки іноземних осіб, їх процесуальна право- та дієздатність

До цивільних процесуальних прав іноземних осіб передусім на­лежить право на звернення до суду і на засоби судового захисту, а також право на справедливий і публічний розгляд у суді. Ці права закріплені як у двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і у внутрішньому законодавстві кожної держави.

Так, у ст. 2 Договору між Україною та Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах (підписано 21 травня 2004 р.) підкреслено, що громадяни однієї Договірної Сторони користуються на території другої Договірної Сторони таким самим правовим захис­том своїх особистих і майнових прав, як і громадяни другої Договірної Сторони. Громадяни однієї Договірної Сторони мають право вільно та безперешкодно звертатися до органів юстиції другої Договірної Сто­рони, до компетенції яких належать цивільні справи, і захищати у цих органах свої права на таких самих умовах, як і громадяни іншої До­говірної Сторони.

Міжнародні договори закріплюють принцип надання іноземцям та особам без громадянства захисту цивільних прав на засадах національ­ного режиму. Цей принцип означає, що іноземці в даній державі мають право на захист тих самих цивільних прав тими самими засобами та в тому ж порядку, як і всі громадяни цієї держави, та не можуть пре­тендувати на винятки з місцевого закону.

Згідно з ч. 2 ст. 410 ЦПК іноземні особи мають процесуальні пра­ва та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких нада­на Верховною Радою України.


Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес


J


Наданий іноземним особам в Україні національний режим у судо­вому провадженні є безумовним. Це означає, що суд, як правило, не повинен ставити в кожному окремому випадку питання про наявність взаємності, тобто не повинен з'ясовувати в процесі конкретної справи, чи передбачені законодавством іноземної держави рівнозначні права для фізичних та юридичних осіб України.

Для захисту своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюва-них законом інтересів іноземці, особи без фомадянства, а також іно­земні юридичні особи вправі порушувати не тільки позовне прова­дження, але й окреме провадження. Ця загальна передумова права на звернення до суду закріплена в ст. З ЦПК, згідно з якою кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, сво­бод чи інтересів.

Крім того, можливість порушувати справи окремого провадження передбачена в двосторонніх договорах про правову допомогу і в бага­тосторонніх конвенціях.

Цивільне процесуальне законодавство України не містить обмежень чи умов, виконання яких необхідне іноземним особам для звернення до суду. Утім законодавство деяких держав містить норми, що дозво­ляють обмежити цивільно-процесуальну правоздатність іноземних осіб. До таких обмежень можна віднести, зокрема, інститут внесення застави по забезпеченню судових витрат, що обмежує вільний доступ іноземців до суду. Суть цього інституту полягає у покладенні на позивача-іноземця обов'язку внести завчасно до суду певну грошову суму для забезпечення судових витрат на той випадок, якщо відповідач їх понесе при відмові позивачу — іноземній особі в позові. Даний обов'язок передбачений § 110 ЦПК ФРН, § 57 австрійського ЦПК, статтями 166, 167 французького ЦПК (ці статті формулюють вимоги до досудового забезпечення). Цей інститут відомий також законодав­ству Бельгії, Швеції та ін.1

Щоб усунути перешкоди для вільного доступу до суду, більшістю країн урегульовано питання про звільнення іноземців від внесення за­стави в договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Наприклад, у Договорі між СРСР та Албанією прямо вказувалося: «На громадян однієї з Договірних Сторін і на тих, які перебувають на території однієї з Договірних Сторін, не можна по-

1 Див. у кн.: Нешатаева, Т. Н. Международный гражданский процесе [Текст]: учеб. пособие І Т. Н. Нешатаева. - М. : Дело, 2001. - С. 82.

 


Глава XLV. Правове становище і почем них осіб...

класти обов'язок по забезпеченню судових витрат виключно на тій основі, що вони є іноземцями або не мають у цій країні постійного міс­ця проживання, місця перебування чи місця знаходження» (ст. 16).

У договорах, підписаних незалежною Україною, міститься дещо інше формулювання. Наприклад, у Договорі з Республікою Молдова вказано, що громадяни Договірних Сторін звільняються від сплати авансів та інших видатків по справі, а також користуються безкоштов­ним процесуальним захистом на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що і власні громадяни (ст. 43). У Конвенції держав — членів СНД по суті міститься таке саме правило (ст. 2).

Іноземні особи можуть бути суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями процесуальних прав і обов'язків, наділені процесуальною правоздатністю і володіють про­цесуальною дієздатністю. На відміну від матеріальної цивільної право­та дієздатності в питаннях процесуальної праводієздатності в МЦП немає єдності ні відносно термінології, ні відносно змісту понять, ні відносно критеріїв, що визначають можливість іноземних осіб брати участь у закордонних цивільних процесах.

Слід зазначити, що у зв'язку з прийняттям Закону України «Про міжнародне приватне право» 23 червня 2005 р. із нового ЦПК були виключені спеціальні норми (статті 411, 412) про цивільну процесу­альну правоздатність і дієздатність іноземних осіб. Окремих норм, присвячених цивільній процесуальній правоздатності та дієздатності іноземних осіб, не було й у ЦПК 1963 р. Згідно із ст. 74 Закону Украї­ни «Про міжнародне приватне право» процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України, тобто в цьому питанні діє правило «закону суду» (lex fori). Тому можна вважати, що особа, яка відповідно до права своєї держави не є процесуально дієздатною, може бути визнана процесу­ально дієздатною на території України, якщо вона відповідно до ЦПК має цивільну процесуальну дієздатність, тобто за загальним правилом досягла повноліття — 18 років. Це означає, що іноземець, який досяг повноліття за українським законодавством (18 років), може особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в українському суді, незважаючи на те, що за законом своєї країни він вважається неповнолітнім. До речі, наприклад, японське цивільне за­конодавство встановлює вік цивільного повноліття — «повних 20 років» (ст. З ЦК Японії), а відповідно до іспанського цивільного законодавства цивільна дієздатність виникає в повному обсязі після досягнення гро­мадянином двадцяти одного року.


Частіша п 'яти. Міжнародний цивіпьний процес

Підкреслимо, що відповідно до ст. 411 ЦПК (зараз виключена. -Авт.) процесуальна правоздатність та дієздатність іноземця визнача­лася правом держави, громадянином якої він є, а процесуальна право­здатність та дієздатність особи без громадянства — правом держави, в якій ця особа постійно або переважно проживає.

Міжнародні договори, як правило, не вирішують питання про визна­чення цивільної процесуальної праводієздатності іноземних осіб, а міс­тять норми про їх матеріальну цивільну правосуб'єктність, тобто визна­чають правовий статус іноземних фізичних і юридичних осіб. Наприклад, у двосторонніх договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах, укладених Україною з Республікою Польща, Республікою Молдова, Литовською Республікою, Республікою Грузія, Естонською Республікою і Латвійською Республікою, містяться спеціальні статті «Правоздатність і дієздатність» (статті 21,22 Договорів). Відповідно до цих статей правоздатність і дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа, а правоздатність юридичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої вона заснована.

У Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаній державами — членами СНД, дієздатність фізичної особи і правоздатність юридичної особи визначаються аналогічним чином. Крім цього, у ній окремо зазнача­ється про дієздатність особи без громадянства, що визначається за правом країни, в якій вона має постійне місце проживання (ст. 23). Отже, правовий статус іноземної фізичної особи визначається за за­коном країни, громадянином якої є ця особа або в якій вона має по­стійне місце проживання, а правовий статус іноземної юридичної особи визначається законодавством країни, на території якої вона за­снована (інкорпорована). На вимогу суду, який розглядає справу, як уже зазначалось, іноземна юридична особа має надати оформлений належним чином документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг із торгового реєстру тощо). Ви­ходячи з наведеного, можна зробити висновок, що цивільна процесу­альна правоздатність та дієздатність іноземних осіб в Україні визна­чається за цивільним процесуальним законодавством України, тобто діє принцип національного режиму та «закону суду».

Іноземні особи можуть брати участь у процесі як сторони і треті особи, а також заявники і заінтересовані особи у справах непозовного провадження.


Глава XLV. Правове становище іноземних осіб...

Цивільна процесуальна дієздатність іноземних осіб — це здатність особи не тільки особисто здійснювати свої права в суді, а й доручати ведення справи представникові. На підставі принципу «закон суду» (lex fori), тобто відповідно до цивільного процесуального законодавства України, особиста участь у справі іноземної особи не позбавляє її права мати по цій справі представника.

Оскільки національний режим цивільного судочинства поширю­ється на іноземних осіб, можна зробити висновок, що їх представни­ками в суді теоретично можуть бути всі особи, зазначені у ст. 40 ЦПК. Проте найчастіше представниками іноземців у суді виступають адво­кати України, а також інші повнолітні особи, які допущені судом, що розглядає справу, до представництва по справі, незалежно від того, є вони громадянами України чи іноземцями. Стаття 41 ЦПК встанов­лює, хто не може бути представником у суді, і не містить будь-яких обмежень за ознакою громадянства.

Разом із тим іноземні особи доручають ведення своїх справ, як правило. Українській іноземній юридичній колегії (далі - Укрінюр-колегія). Міжнародній адвокатській компанії Бі.Ай.Ем., спеціалізова­ному об'єднанню адвокатів з іноземних справ «Українська Правнича Колегія» тощо. Утім й іноземні адвокати можуть також надавати право­ву допомогу іноземним особам. Така можливість передбачена, зокрема, проектом закону України «Про адвокатуру». Іноземний адвокат може надавати в Україні правову допомогу лише з питань законодавства іноземної держави, у якій йому надано статус адвоката, за умови за­безпечення іноземною державою таких можливостей адвокатам Укра­їни. Документом, що підтверджує право іноземного адвоката надавати правову допомогу в Україні, є витяг з реєстру іноземних адвокатів. При наданні правової допомоги в Україні іноземний адвокат користується тими ж правами та несе такі самі обов'язки, як і адвокат України.

На підставі принципу «закон суду» (lex fori) порядок оформлення довіреності на ведення справи в суді передбачений ст. 42 ЦПК. Зокре­ма, довіреність фізичної особи має бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором. До ордера адвоката обов'язково додається витяг із договору, в якому зазначаються повно­важення адвоката як представника або обмеження його прав на вчи­нення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом


Частіша п ята. Міжнародний цивільний процес


 


сторін договору (ч. 4 ст. 42 ЦПК у редакції Закону від 07.07.2010 p.). Однак при вирішенні цього питання, наприклад, стосовно названих адвокатських об'єднань та адвокатів, які спеціалізуються з питань міжнародного приватного права, слід мати на увазі, що довіреність на ведення справи може бути оформлено іноземною особою не тільки згідно із законодавством України, але і за законодавством держави, в якій вона має постійне місце проживання. Так, відповідно до Закону «Про міжнародне приватне право» порядок видачі, строк дії, припи­нення та правові наслідки припинення довіреності визначаються пра­вом держави, у якій видана довіреність (ст. 34).

У міжнародному цивільному процесі широко застосовується також представництво іноземців у судах консулами відповідних держав. Мова йде про процесуальне представництво консулами як іноземців і осіб без громадянства в судах України, так і громадян України в іноземних судах. Таке представництво передбачено і внутрішнім законодавством України, і укладеними нею міжнародними угодами, у першу чергу Консульськими конвенціями.

Відповідно до Консульського статуту України «консульські уста­нови України захищають за кордоном права та інтереси України, юри­дичних осіб і громадян України» (ст. 1). Згідно із ст. 26 Консульського статуту України консул має право без окремого доручення представ­ляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповно­важених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів.

Процесуальне представництво консулом конкретного громадянина своєї держави треба віднести до офіційного представництва, бо консул захищає за кордоном права та інтереси фізичних і юридичних осіб вна­слідок свого офіційного становища на підставі своїх повноважень.

___ § 3. Особливості процесуального становища держави, міжнародних організацій та інших суб'єктів (судові імунітети)

Правове становище іноземної держави, яка може брати участь у приватноправових відносинах з іноземним елементом, її диплома­тичних агентів, персоналу міжнародних організацій та інших осіб


ГлаваXLV. Правове становище іноземних осіб...

у міжнародному цивільному процесі має свої особливості. Відповідно до ч. 2 ст. 73 Закону України «Про міжнародне приватне право» між­народними договорами України та законами України можуть бути встановлені особливості участі у процесі дипломатичних агентів, пер­соналу міжнародних організацій та інших осіб.

Згідно із ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення інозем­ної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, на­кладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знахо­диться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно мо­жуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює принцип абсолютного судового імунітету (від лат. immunitas — недо­торканність, звільнення від чого-небудь) іноземної держави. Судовий імунітет держави включає: судовий імунітет у вузькому значенні сло­ва — саму непідсудність однієї держави судові іншої держави, а також імунітет від забезпечення позову.

На підставі принципу національного режиму і судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред'явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звер­нення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Укра­їні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України або законом України. Іншими словами, іноземна держава не може бути залучена до суду як відпо­відач або третя особа без згоди на це компетентних органів відповідної держави. Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він грунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої «рівний над рівними не має юрис­дикції» (par in parem non habet jurisdictionem).

Якщо судом не були додержан і положення про судовий імунітет, встановлений відповідно до міжнародного договору, учасником якого є Україна, будь-яке рішення відносно іноземної держави повинно бути скасовано.

Питання про те, який орган іноземної держави компетентний дати таку згоду, вирішується законодавством даної іноземної держави. Так,


Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес

згідно з Порядком здійснення захисту прав та інтересів України під час урегулювання спорів, розгляду у закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземного суб'єкта та України, затвердженим Указом Президента України від 25 червня 2002 p.. Міністерство за­кордонних справ України у тижневий строк від дня отримання відпо­відної інформації вносить до Кабінету Міністрів України висновок про наявність імунітету України у справі, порушеній за позовом до неї в закордонних юрисдикційних органах, та погоджені з Міністер­ством юстиції України пропозиції щодо шляхів забезпечення такого імунітету. Причому згода на пред'явлення позову ще не означає зго­ди на вжиття заходів щодо забезпечення позову або на примусове виконання. Для здійснення кожної з цих процесуальних дій потрібний окремий дозвіл. Так, 22 вересня 2000 р. до Київського міського суду надійшло клопотання компанії «Карлсбад Етерпрайсіз Лімітед» (далі — компанія) про дозвіл на примусове виконання рішення Між­народного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (МКАС при ТППУ) від 16 серпня 2000 р. про стягнен­ня з Народного бюро (Посольства) Великої Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії заборгованості в сумі 779 341 дол. 82 центи США.

Ухвалою судді Київського міського суду від 25 вересня 2000 р. у прийнятті до розгляду зазначеного клопотання відмовлено.

На ухвалу судді надійшла скарга від повноважного представника компанії, в якій він просив скасувати ухвалу та вирішити питання по суті.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України ви­знала, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ст. 425 ЦПК пред'явлення позову до іноземної дер­жави, його забезпечення і звернення стягнення на майно цієї держави, яке знаходиться в Україні, можуть бути допущені лише за згодою ком­петентних органів відповідної держави.

У рішенні МКАС при ТППУ йдеться про звернення стягнення на майно іноземної держави — Великої Соціалістичної Народної Лівій­ської Арабської Джамахірії — в особі її Народного бюро (Посольства), тому проведення стягнення повинно здійснювати з додержанням за­значеної норми та відповідних норм міжнародного права.

За таких обставин ухвала судді про відмову в прийнятті клопотан­ня щодо визнання та виконання на території України рішення МКАС при ТППУ є обгрунтованою.


Глава XLV. Правове становище іноземних осіб...

З урахуванням наведеного судова колегія в цивільних справах Вер­ховного Суду України ухвалу судді Київського міського суду від 25 вересня 2000 р. залишила без зміни, а скаргу компанії — без задово­лення1.

Дипломатичні представництва, консульські установи іноземних держав в Україні, відповідно до укладених нею договорів (конвенцій) і норм міжнародного права, мають певні привілеї та імунітети і пере­бувають під юрисдикцією (компетенцією) країни, яку вони представ­ляють, тобто на них поширюються норми національного законодавства І держави, що їх акредитувала (створила). Специфічне правове становище у МЦП мають іноземці, які є ди­пломатичними представниками іноземних держав. Відповідно до ч. 2 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнарод­ного права або міжнародними договорами України.

Так, згідно з Положенням про дипломатичні представництва і кон­сульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 p., глава дипломатичного пред­ставництва і члени дипломатичного персоналу користуються імуніте­том від юрисдикції судів України у цивільних справах (п. 13). Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акре­дитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України. До персоналу диплома­тичного представництва належать члени дипломатичного, адміністра­тивно-технічного та обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва. Членами дипломатичного персоналу є співробітники дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Чле­нами адміністративно-технічного персоналу є співробітники диплома­тичного представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування дипломатичного представництва. До членів обслуго­вуючого персоналу належать співробітники дипломатичного пред­ставництва, які виконують обов'язки по обслуговуванню дипломатич­ного представництва (п. 5 Положення).

Положення про дипломатичні представництва і консульські уста­нови іноземних держав в Україні конкретизує, хто з названих осіб

1 Рішення Верховного Суду України [Текст] : щорічник. - К., 2001. - Ст. 69, 70.


Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес

користується судовим імунітетом. Згідно з пп. 13-16 зазначеного По­ложення імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України, а також від юрисдикції судів України по цивільних справах користуються:

- глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного
представництва, а також члени їх сімей, які проживають разом з ними
і які не є громадянами України;

-члени адміністративно-технічного персоналу і члени їх сімей, які проживають разом з ними, — лише щодо дій, здійснених ними при виконанні службових обов'язків, але за умови, якщо вони не є грома­дянами України або не проживають в Україні постійно;

- члени обслуговуючого персоналу, які не є громадянами України
або не проживають в Україні постійно, — тільки щодо дій, здійснених
ними при виконанні службових обов'язків.

Наведені положення щодо імунітету певного кола осіб від юрис­дикції судів у цивільних справах повністю відповідають багатосторон­ній Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961р.

Суть судового імунітету перелічених осіб полягає в тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише у межах, визначених нор­мами міжнародного права або договорами з відповідними державами і тільки за наявності згоди на це акредитуючої держави. Йдеться про випадки, коли дипломатичні представники та інші перелічені особи вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, по­зовами, що стосуються спадкування, а також у зв'язку з позовами, що виникають з їх професійної чи комерційної діяльності, здійснюваної ними за межами службових обов'язків (п. 13 Положення про дипло­матичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, ст. 31 Конвенції про дипломатичні зносини).

До осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні, належать також працівники консульських установ — консульські посадові осо­би і консульські службовці консульської установи. Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. до консульських посадових осіб належать особи, включаючи главу консульської установи, яким дору­чено виконання консульських функцій (генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти), а до консульських службовців -


Глава XLV. Правове становище іноземних осіб...

особи, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування кон­сульської установи.

Консульські посадові особи і консульські службовці не підлягають юрисдикції судових органів щодо дій, здійснених ними під час вико­нання консульських функцій. Однак зазначені особи можуть бути притягнуті як відповідачі за позовами, що випливають із договорів, за якими вони прямо чи побічно не прийняли на себе зобов'язань як агенти держави, яку вони представляють (тобто діють як приватні осо­би), а також за позовами про відшкодування заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди (ст. 43 Конвенції про дипломатичні зносини, п. 25 Положення про дипломатичні представництва і консуль­ські установи іноземних держав в Україні).

Дипломатичний імунітет поширюється також на представників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міжнародних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офі­ційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України (п. 27 Положення про дипломатичні пред­ставництва і консульські установи іноземних держав в Україні), а також на міжнародні організації.

До осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні, відповід­но до ч. З ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» належать міжнародні організації та їх посадові особи в межах, визна­чених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України. Імунітет міжурядо­вих організацій має договірне походження і закріплюється, як правило, в їх установчих документах або інших міжнародних угодах. Так, від­повідно до Угоди про правовий статус посадових осіб і співробітників органів Співдружності Незалежних Держав, учасником якої є Україна (підписано в Москві 25 квітня 2003 p.), посадові особи органів Спів­дружності, що не є громадянами держави чи перебування і які постій­но в ній не проживають, за загальним правилом не підлягають юрис­дикції судових чи адміністративних органів держави перебування за сказане чи написане ними і за всі дії, вчинені ними як посадовими особами (ст. 3). Отже, у випадках коли до національного суду з позовом до міжнародної організації звертаються юридичні та фізичні особи, то суд повинен відмовити у відкритті провадження у справі, оскільки у дію вступає судовий імунітет міжурядової організації.

Належність до осіб, які користуються привілеями та імунітетами, згідно із законодавством України та міжнародними договорами Укра-


\

Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес

їни, посвідчується документами, що видаються Міністерством закор­донних справ України у порядку, визначеному Положенням про акре­дитацію співробітників дипломатичних і консульських установ іно­земних держав, міжнародних організацій та їхніх представництв, інших іноземних організацій від 13.01.2003 р.

Слід підкреслити, що відповідно до п. 11 Положення про диплома­тичне представництво України за кордоном, затвердженого розпоря­дженням Президента України від 22 жовтня 1992 p., глава дипломатич­ного представництва України і члени дипломатичного персоналу ди­пломатичного представництва України, а також члени їх сімей, члени обслуговуючого персоналу, якщо вони не є громадянами держави пере­бування, користуються привілеями та імунітетами, передбаченими Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., якщо двосторонньою угодою України з цією державою не передбаче­но інше.


 


Питання для самоконтролю

1. Поняття іноземних осіб у міжнародному цивільному про­цесі.

2. Які процесуальні права та обов'язки мають іноземні особи у міжнародному цивільному процесі?

3. Як визначається процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб у міжнародному цивільному процесі?

4. Представництво іноземних осіб у міжнародному цивільному процесі.

5. Що таке судовий імунітет іноземної держави?

6. Яким є правовий статус дипломатичних представників іно­земних держав та інших осіб, на яких поширюється судовий імунітет?

 


Глава XLV1. Особливості провадження цивільних справ...

Глава XLVI ——— ОСОБЛИВОСТІ ПРОВАДЖЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ З ІНОЗЕМНИМ ЕЛЕМЕНТОМ

_^_^— § 1. Підсудність цивільних справ за участю іноземних осіб

Захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів іно­земних фізичних і юридичних осіб здійснюється різними юрисдикцій-ними органами (судами загальної юрисдикції, третейським судом, нотаріатом та ін.).

Кожний з юрисдикційних органів може розглядати і вирішувати тільки ті цивільні справи та правові питання, що віднесені до його компетенції. Правові питання визначення міжнародної підсудності виникають у зв'язку із судовим розглядом справ, вирішення яких про­водиться із застосуванням норм міжнародного приватного права при дотриманні норм процесуального права. Згідно із ч. 1 ст. 410 ЦПК іно­земні особи мають право звертатися до судів України для захисту 1 своїх прав, свобод чи інтересів. У зв'язку з цим виникає проблема під­судності цивільних справ з іноземним елементом. Перше процесуальне питання, що постає перед судом України у зв'язку з відкриттям провадження у справі з іноземним елементом, — це з'ясування питання про те, чи поширюється його територіальна компетенція на розгляд даної справи. Отже, перш за все необхідно з'ясувати, на території якої саме держави повинна бути розглянута конкретна цивільна справа або вчинені певні процесуальні дії, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваження­ми вирішувати подібні цивільні справи. Тому, інакше кажучи, мова йде про визначення міжнародної підсудності (юрисдикції).

У суто практичному аспекті під визначенням міжнародної підсуд­ності цивільної справи з іноземним елементом розуміють установлен­ня таких її властивостей і ознак, за якими вона може бути віднесена до компетенції судових органів тієї чи іншої країни.


Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес

Таким чином, про міжнародну підсудність можна говорити лише тоді, коли ставиться питання про визначення компетенції суду тієї чи іншої країни щодо вирішення певної категорії цивільної справи. Втім аналогічне питання може виникнути і щодо компетенції інших юрис-дикційних органів: нотаріату, органів реєстрації актів цивільного стану, третейських судів. У цьому контексті в міжнародному приват­ному праві звичайно вживаються терміни «юрисдикція» чи «компетен­ція». А у внутрішньодержавному праві (наприклад, у господарському процесуальному законодавстві) застосовується термін «підвідомчість», що вживають для протиставлення компетенції державних судів і інших органів цивільної юрисдикції.

При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд іноземної держави повинен встановити межі власної компетенції та не зачіпати питання про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь-який інший іноземний суд або інший юрисдикційний орган.

Важливо підкреслити, що правила визначення міжнародної підсуд­ності в основному збігаються з «внутрішньою» підсудністю, тому що в цьому питанні діє «закон суду» {lex fori). Згідно зі ст. 414 ЦПК України «підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Таким чином, міжнародна підсудність — це розмежування ком­петенції між судовими органами тієї чи іншої держави щодо розгля­ду і вирішення певних категорій цивільних справ з іноземним еле­ментом і здійснення окремих процесуальних дій стосовно іноземно­го елемента.

Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України повинні керуватися, як відзначалося раніше, не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, а й тими колі­зійними нормами, що містяться в міжнародних договорах про правову допомогу. Загальні правила підсудності цивільних справ судам Украї­ни стосовно іноземців, осіб без громадянства визначаються так само, як і щодо громадян України. Як вже зазначалося, відповідно до ст. 414 ЦПК підсудність судам України цивільних справ з іноземним елемен­том визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Таке загальне правило про визначення підсудності свідчить про те, що підсудність визначається насамперед Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України «Про міжнародне приватне право»,


Глава XLVI. Особливості провадження цивільних справ...

а за деякими категоріями цивільних справ — Сімейним і Цивільним кодексами України, іншими законами України, що регулюють певні матеріальні правовідносини, а також чинними міжнародними догово­рами, які є згідно зі ст. 9 Конституції України частиною національного законодавства України.

Однак ст. 414 ЦПК досить невизначена, тому що не містить чітких указівок з питань міжнародної підсудності, унаслідок чого викликає труднощі на практиці, а суди змушені застосовувати аналогію закону, тобто правила внутрішньої територіальної підсудності. Але аналогія права чи закону, на думку більшості вчених-процесуалістів, невласти­ва цивільному процесу, за винятком застосування матеріально-правової аналогії, проти існування якої ніхто не заперечує (ч. 8 ст. 8 ЦПК)1. Крім того, поширення тотожних правил внутрішньої підсудності на між­народну підсудність може створити щирий «конфлікт юрисдикцій», зокрема, позбавити заінтересовану особу права на звертання до дер­жавного органу за захистом порушеного права.

Отже, при вирішенні питання про міжнародну підсудність в Укра­їні також у цілому діє «закон суду» (lex fori). Це означає, що при ви­значенні підсудності цивільних справ за участю іноземного елемента можуть мати місце загальна територіальна, альтернативна та виключ­на підсудність (статті 109-114 ЦПК). Окремо слід звернути увагу на договірну підсудність. Як відомо, у зв'язку з прийняттям змін від 7.07.2010 р. до ЦПК України ст. 112 ЦПК, присвячена договірній під­судності, була виключена. Це означає, що у разі виникнення спору, резиденти своєю угодою не можуть змінювати підсудність, встановле­ну цим Кодексом. Однак у цивільних справах з іноземним елементом договірна підсудність може мати місце, тому що п. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідно до якого сто­рони вправі передбачати своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом, не змінено.

Згідно з ч. 1 ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне пра­во» підсудність судам України справ з іноземним елементом визнача­ється, як правило, на момент відкриття провадження у справі, незва­жаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої під­судності відпали або змінилися. Цей закон установлює певні підстави визначення підсудності справ судам України, а саме: місце проживан-

1 Докладніше про процесуальну аналогію див. у кн.: Проблеми аналогії в ЦПК // Проблеми теорії та практики цивільного судочинства [Текст]: монографія / В. В. Ко­маров, В. І. Тертишніков, В. В. Баранкова та ін.; за заг. ред. професора В. В. Комарова. - X. : Харків юрид., 2008. - С 90-103.


Частіша п ята. Міжнародний цивільний процес


       
   
 
 

 

ня або місцезнаходження відповідача або його рухомого чи нерухом го майна, місце проживання позивача, громадянство України, місц заподіяння шкоди, угода між сторонами про вибір суду та ін. Зокрема, суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 цього Закону;

2) якщо на території України відповідач у справі мас місце про­живання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи-відповідача;

3) у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано н території України;

4) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення бать­ківства позивач має місце проживання в Україні;

5) якщо у справі про відшкодування шкоди позивач — фізична особа має місце проживання в Україні або юридична особа-відповідач — місцезнаходження в Україні;

6) якщо у справі про спадщину спадкодавець у момент смерті був громадянином України або мав в Україні останнє місце проживання;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала міс­це на території України;

8) якщо у справі про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим особа мала останнє відоме місце проживання на території України;

9) якщо справа окремого провадження стосується особистого ста­тусу або дієздатності громадянина України;

 

10) якщо справа проти громадянина України, який за кордоном діє як дипломатичний агент або з інших підстав має імунітет від місцевої юрисдикції, відповідно до міжнародного договору не може бути по­рушена за кордоном;

11) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України (ст. 76 Закону).

Отже, ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає договірну, загальну та альтернативну підсудність. Договір­на підсудність, передбачена п. 1 ст. 76 Закону, найчастіше використо­вується у господарських правовідносинах, оскільки сторони заздале­гідь можуть домовитися про порядок вирішення спорів та обрати суд


Глава XLVI. Особливості Провадження цивільних справ...

визначеної держави, в якому будуть розглядатися можливі спори. Уго­ди сторін, в яких обирається установа, яка буде компетентна розгляда­ти можливі спори всупереч діючим правилам щодо підсудності, на­зиваються пророгаційними та дерогаційними. Угода, на підставі якої спір непідсудний за загальними диспозитивними нормами про під­судність стає підсудним, називають пророгаційною (від лат. pro rogatio — продовження). Угода, в силу якої спір, що підлягає розгляду певною установою на підставі загальних диспозитивних норм, вилу­чається із сфери її юрисдикції та передається іншій судовій установі, називається дерогаційною. Слід зазначити, що пророгаційні та деро-гдційні угоди не можна ототожнювати з арбітражними угодами чи застереженнями, оскільки вони мають відношення лише до цивільно­го або господарського судочинства, яке здійснюється державними су­дами загальної юрисдикції.

Стаття 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» перед­бачає виключну підсудність справ судам України. Зокрема, підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом:

1) якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України;

2) якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та бать­ками, обидві сторони мають місце проживання в Україні;

3) якщо у справі про спадщину спадкодавець — громадянин Укра­їни і мав у ній місце проживання;

4) якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної влас­ності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні;

5) якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців;

6) якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України;

7) якщо у справах про банкрутство боржник був створений відпо­відно до законодавства України;

8) якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні;

9) справи, що стосуються усиновлення, яке було здійснено або здійснюється на території України;

10) в інших випадках, визначених законами України.

Таким чином, якщо сторони не передбачили своєю угодою під­судність справи з іноземним елементом судам України, якщо на тери­торії України відповідач у справі не має місця проживання або місце-


Частіша п ята. Міжнародний цивільний процес

знаходження, якщо у справі, яка стосується правовідносин між дітьми та батьками, обидві сторони не мають місця проживання в Україні, то за загальним правилом такі справи не належать до компетенції судів України.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 111 ЦПК підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її ме­жами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховно Суду України.

Так само визначається підсудність деяких категорій цивільни справ окремого провадження, якщо заінтересовані особи проживають за межами України. Так, відповідно до ч. 2 ст. 236 ЦПК у редакції 21.01.2010 р. підсудність справ про обмеження цивільної дієздатності чи визнання недієздатним громадянина України, який проживає за і межами, визначається за клопотанням заявника ухвалою судді Верхов­ного Суду України. Згідно із ч. 2 ст. 242 ЦПК у редакції 21.01.2010 р. підсудність справ про надання неповнолітній особі — громадянину України, який проживає за її межами, у випадках, передбачених час тиною першою цієї статті, повної цивільної дієздатності, визначаєтьс за клопотанням заявника ухвалою судді Верховного Суду України. Аналогічно визначається підсудність справ за заявою громадянин України, який проживає за її межами, про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме ухвалою судді Верховного Суду України клопотанням заявника (ч. 2 ст. 257 ЦПК).

Правила про визначення міжнародної підсудності за законодав ством України застосовуються, якщо міжнародним договором не вста­новлено інші. Слід зазначити, що правила підсудності, які передбаче ні в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутріш нього права.

Правила про розмежування підсудності містяться насамперед у двосторонніх договорах про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, а також у багатосторонніх дого­ворах, наприклад, у Конвенції про правову допомогу та правові від­носини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладені державами — членами Співдружності Незалежних Держав у м. Мін­ську 22.01.1993 р. (далі — Конвенція держав — членів СНД ві 22.01.1993 p.), Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відпові­дальності та заходів захисту дітей, вчиненої 19 жовтня 1996 р. м. Гаазі, та ін.


Глава XLVI. Особливості провадження цивільних справ...

Міжнародні договори України містять як загальні правила розме­жування підсудності, так і спеціальні стосовно підсудності окремих категорій цивільних і сімейних справ. Договори встановлюють, на території і в органах (судах, нотаріаті, РАЦС) якої саме країни належить здійснювати ті або інші юридичні дії.

Більшість договорів про правову допомогу передбачають загальне правило розмежування підсудності — пред'явлення позовів за місцем проживання (місцезнаходженням) відповідачів (принцип доміцилію). Так, у ст. 21 договорів України з Литовською Республікою, Республікою Грузія, Естонською Республікою про правову допомогу зазначено: якщо ці договори не встановлюють іншого, суди кожної з Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли відповідач має на її території місце проживання; позови до юридичних осіб їм підсудні, якщо на території цієї Сторони знаходиться орган управлін­ня, представництво або філія юридичної особи.

Крім загального правила, у договорах рівною мірою застосовуєть­ся розмежування підсудності шляхом віднесення справи до відання судів обох держав (альтернативна підсудність), до відання судів тільки конкретної держави (виключна підсудність), шляхом укладення письмо­вої угоди сторін (договірна підсудність). Зокрема, у ч. 2 ст. 21 вказа­них договорів, а також у ч. 2 ст. 20 Договору між Україною та Респу­блікою В'єтнам зазначено, що суди держав розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода сторін. При наявності такої угоди суд за місцем проживання відповідача припиняє прова­дження у справі за його заявою, якщо цю заяву зроблено до подання заперечень по суті позову. Виключна компетенція судів не може бути змінена угодою сторін.

Отже, місцеві загальні суди України вправі вирішувати спори і у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньо­економічної діяльності України та іноземною особою (угода про до­говірну підсудність).

Обираючи як орган вирішення спорів місцевий загальний суд України, сторони пророгаційної угоди повинні дотримуватись вимог міжнародного договору та ст. 114 ЦПК щодо виключної компетенції загальних судів України. Отже, у разі якщо цивільна справа у спорі за участю іноземної особи не належить до юрисдикції судів України, від­повідний суд має відмовити у відкритті провадження у справі на під­ставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. З цієї ж підстави відповідний суд України

34 Курс цивільного процесу 1057


Частина п ята. Міжнародний цивільний процес

повинен відмовити у відкритті провадження у справі, якщо, наприклі у пророгаційній угоді сторонами неправильно викладено назву с; або зазначено суд, існування якого не передбачено Законом Україї «Про судоустрій і статус суддів»1.

В окремих міжнародних договорах про правову допомогу містя ся універсальні критерії та умови, за наявності яких справа належі до юрисдикції договірних сторін. Наприклад, в Угоді між Україною Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних справах заз чено: «Для цілей цієї Угоди суд Договірної Сторони, який виноси" рішення, вважається таким, що має юрисдикцію у справі, якщо виї нується одна з таких умов:

a) відповідач постійно проживав на території Договірної Старої на час, коли було розпочато провадження у справі; або

b) провадження стосується спору у зв'язку з підприємницькою яльністю в цій Договірній Стороні і на час, коли було розпочато п вадження у справі, відповідач мав на території цієї Договірної Сто] ни зареєстроване представництво; або

c) відповідач прямо висловився про прийнятність юрисдикції с; цієї Договірної Сторони; або

d) у справах по спорах, що виникають із договірних зобов'язан договір було укладено на території цієї Договірної Сторони або він був чи буде виконаний на її території, або там розташований об'єкт судо­вого розгляду; або

є) у справах по спорах, що виникають із недоговірних відносин, неправомірна дія або її наслідки мають місце на території цієї Дого­вірної Сторони;або

f) у справах, пов'язаних з особистим статусом, позивач постійно проживає на території цієї Договірної Сторони; або

g) у справах, пов'язаних з аліментними зобов'язаннями, боржник постійно проживає на території цієї Договірної Сторони; або

h) у справах про успадкування особа, яка померла, постійно про­живала або мала основну частину майна на території цієї Договірної Сторони на час своєї смерті; або

і) нерухоме майно, яке є предметом провадження, розташоване на території цієї Договірної Сторони (ст. 17).

Конвенція держав — членів СНД від 22.01.1993 р. містить і прави­ла визначення виключної підсудності. Зокрема, із позовами про право

1 Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій [Текст] : Роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. // Вісн. господ, судочинства. - 2002. - № 3.


Глава XLVI. Особливості провадження цивільних справ...

власності та про інші речові права на нерухоме майно можна звертатися тільки до компетентних судів за місцезнаходженням майна. Позови до перевізників, що випливають із договорів перевезення вантажів, паса­жирів і багажу, подаються за місцезнаходженням управління транспорт­ної організації, до якої в установленому порядку була пред'явлена пре­тензія (ч. З ст. 20 Конвенції). Виключна компетенція судів також не може бути змінена угодою сторін (ч. 1 ст. 21 Конвенції).

Відповідно до ст. 24 Конвенції між СРСР та Італійською Республі­кою про правову допомогу у цивільних справах, підписаної 25.01.1979 p., яка зберігає силу для України, суд Договірної Сторони вважається компетентним, якщо має місце одна з таких умов:

a) надень пред'явлення позову відповідач мав постійне місце про­живання чи місцеперебування на території запитуючої Договірної Сторони;

b) спір стосується діяльності підприємства (філії) торгового, про­мислового чи іншого характеру, що відповідач мас на території запи­туючої Договірної Сторони;

c) зобов'язання з договору, що є предметом спору, було чи повинно бути виконане на території запитуючої Договірної Сторони;

d) факт, що з'явився підставою для деліктної відповідальності, мав місце на території запитуючої Договірної Сторони;

є) у справі про стягнення аліментів позивач на день пред'явлення позову мав постійне місце проживання чи місцеперебування на тери­торії запитуючої Договірної Сторони.

Разом із тим ця Конвенція передбачає й виключну підсудність у таких випадках:

a) по справах, що стосується речових прав на нерухоме майно, вважається винятково компетентним суд Договірної Сторони, на чиїй території знаходиться майно;

b) по справах, що стосується особистого статусу особи, вважаєть­ся винятково компетентним суд Договірної Сторони, громадянином якої на день пред'явлення позову була ця особа.

Деякі міжнародні договори про правову допомогу містять спеці­альні норми про підсудність окремих категорій справ, як правило, пов'язаних з особистим статусом громадян. Мова йде перш за все про справи окремого провадження — про обмеження дієздатності, визнан­ня осіб безвісно відсутніми або проголошення померлими і про вста­новлення факту смерті; про сімейні справи — про розірвання шлюбу і про визнання шлюбу недійсним; про справи, які виникають із осо-

34* 1059


Частіша п 'tuna. Міжнародний цивільний процес

бистих і майнових відносин подружжя, з правовідносин між батька і дітьми; а також про деякі категорії цивільних справ у вузькому се сі — про власність, зобов'язання, що виникають внаслідок заподіян шкоди; у спадкових справах. При цьому передбачається комбінува таких критеріїв, як громадянство, місце проживання сторін, місце з ходження майна. Найчастіше критерієм виступає громадянство. приклад, відповідно до ст. 22 договорів України з Республікою М дова, Республікою Польща, Корейською Народно-Демократично Республікою при обмеженні в дієздатності або визнанні особи неді здатною компетентним є суд тієї Договірної Сторони, громадянин якої є особа, яка має бути обмежена в дієздатності або визнана неді здатною.

Згідно зі ст. 23 наведених договорів справи про визнання ос відсутньою, про оголошення її померлою і про встановлення фа смерті належать до компетенції суду тієї Договірної Сторони, гром дянином якої ця особа була в той час, коли вона за останніми відо стями була живою.

За ознаками громадянства особи та її місця проживання догово ми про правову допомогу встановлюється підсудність у справах п розірвання шлюбу. Так, згідно зі ст. 26 Договору між Україною і Ре публікою Польща у справах про розірвання шлюбу компетентни є орган тієї Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя в мо­мент порушення справи. Якщо в момент порушення справи один із подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий — гро­мадянином іншої Договірної Сторони, компетентним є орган тієї До­говірної Сторони, на території якої подружжя має місце проживання. Якщо один із подружжя проживає на території однієї Договірної Сто­рони, а другий — на території іншої Договірної Сторони, компетент­ними є органи обох Договірних Сторін.


 

§ 2. Визначення матеріального закону, що підлягає застосуванню

Після прийняття позовної заяви суддя проводить підготовку спра­ви до судового розгляду, а також може провести попереднє судове за­сідання (гл. З ЦПК). У разі коли спір не врегульовано при підготовці справи до розгляду, суддя уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову; вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь

 


Глива XLVI. Особливості провадження цивільних справ...

у справі; визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спо­ру і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказу­ванню; з'ясовує, які докази подані чи подаються на попередньому су­довому засіданні кожною стороною для обгрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин; за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у спра­ві спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу, або про судові доручення щодо збирання доказів та вчиняє інші дії, необ­хідні для розгляду справи по суті (ч. 6 ст. 130). Якщо у провадженні суду знаходиться цивільна справа з іноземним елементом, підготовчі дії мають свої особливості.

Для правильного визначення фактів, які необхідно встановити для вирішення спору за участю іноземного елемента, необхідно з'ясувати питання про те, право якої країни повинно застосовуватися. Згідно із ч. 6 ст. 8 ЦПК норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Передусім у цій статті йдеться про застосування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, втому числі з іноземним елементом. Іншими словами, вибір застосовуваного права суд здійснює на під­ставі колізійної норми.

Колізійний метод полягає в тому, що для регулювання цивільно-правових відносин з іноземним елементом спочатку вирішується пи­тання про те, право якої країни повинно застосовуватися. Це питання вирішується за допомогою колізійної норми, яка містить певний кри­терій вибору національно-правової системи залежно від зв'язку право­вих відносин з правом тієї чи іншої держави. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» колізійна норма — це нор­ма, що визначає, право якої держави підлягає застосуванню до право­відносин з іноземним елементом (ст. 1).

Колізійні норми містяться також і в міжнародних договорах. Так, згідно з Конвенцією держав — членів СНД зі змінами, внесеними Про­токолом до цієї Конвенції від 28 березня 1997 p., «права і обов'язки батьків та дітей, у тому числі зобов'язання батьків по утриманню дітей, визначаються законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мають постійне спільне місце проживання, а за відсутності по­стійного спільного місця проживання батьків та дітей їх взаємні права та обов'язки визначаються законодавством Договірної Сторони, гро-


Частина п 'ята. Міжнародний цивільний процес


г

мадянином якої є дитина» (ст. 32). Визначення права, що підлягає за­стосуванню до приватноправових відносин на підставі колізійних норм, не здійснюється, якщо міжнародним договором України передбачено застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм.

Порядок застосування іноземного права має важливе практичне значення. При його застосуванні виникають питання, які доводиться вирішувати суду: з'ясовувати і тлумачити іноземні закони, встановлю­вати зміст іноземного закону тощо.

 

Іноземне право повинно застосовуватися судами України так, як воно застосовувалося б у країні, де це право діє.

У процесі визначення норми матеріального права першим, ключо­вим, є питання: чи входить в обов'язок суду за наявності правовідносин з іноземним елементом установлення права, що повинно застосовува­тися? Друге запитання: чи повинен суд у випадку застосування іно­земного права встановлювати зміст останнього?

Вітчизн

⇐ Предыдущая41424344454647484950Следующая ⇒






©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.