Главная | Обратная связь

У вжитку історіографів велике поширення дістали такі терміни, як «течія», «напрям», «наукова школа» та ін. Який

ББК 63.3(4УКР)Я73

I8ВN 966-504-372-2

і Калакура Я. С, 2004 і Видавництво «Генеза», художнє оформлення, 2004

ВІД АВТОРА

Пропонований курс лекцій з української історіографії -це своєрідний підсумок більш як тридцятирічної науково-дослідної і педагогічної праці автора в стінах славетного Шев-ченкового університету. Підготувати такий курс, забезпечити його читання і, нарешті, опублікувати вдалося завдяки, з одного боку, відновленню державної незалежності України, її демократизації, а з другого боку, в результаті звільнення пере­важної більшості українських істориків, у т. ч. й автора цих рядків, від ідеологічних стереотипів тоталітарної доби, пере­осмислення вузлових проблем національної історії, історії української думки.

Я належу до того покоління українських істориків, яке професійно та ідейно почало формуватися в добу хрущовської «відлиги», критики культу особи Сталіна, яке повірило декла­раціям тодішніх партійних лідерів про те, що повернення до теорії і практики сталінізму не буде. Ми боляче переживали і були глибоко розчаровані, коли просталінським силам вдалося взяти реванш, повалити М. Хрущова, встановити авторитар­ний режим і відновити репресії супроти інакше думаючих.

Інтерес до історії історичної думки, який зародився у мене ще в студентські роки, помітно посилився в період навчання в аспірантурі та роботи в Інституті підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті імені Тараса Шевченка. Цей інтерес посилювався у спілкуванні з науковим керівником професором Іваном Івановичем Шевчен­ком, який, будучи істориком КПРС, залишався свідомим ук­раїнцем і патріотом. Він познайомив мене з найбільш знаним на початку 1960-х років фахівцем у галузі української істо­ріографії Михайлом Івановичем Марченком, чия книга¹ кори­стувалася тоді великою популярністю серед студентів, про­фесійних істориків, а водночас піддавалася остракізму з боку

Див.: Марченко М. І. Українська історіографія: з давніх часів до середини XIX ст. - К., 1959.

партноменклатури. Помітний вплив на формування моїх по­глядів на українську історіографію мали професори Федір Павлович Шевченко, Петро Михайлович Шморгун, Анатолій Васильович Санцевич, Ярослав Романович Дашкевич та мос­ковські історики Микола Миколайович Маслов, Василь Гнато-вич Касьяненко та ін.

Горбачовська перебудова, крах Союзу РСР і утворення незалежних держав, передусім відновлення державної незалежності України, злам залізної завіси з західним світом -все це поставило істориків у принципово нове становище: бу­ли відкриті «спецхрани» архівів, бібліотек, музеїв, почалася публікація заборонених праць М. Грушевського, В. Антонови­ча, Д. Багалія, М. Аркаса, О. Єфименко, І. Крип'якевича. В Україну повернулися не відомі раніше нам праці істориків української діаспори: Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василен-ко, О. Оглоблина, Т. Мацьківа, В. Косика та ін. Великий вплив на еволюцію поглядів пострадянських істориків справили публікації досліджень О. Субтельного, А. Жуковського. У мене особисто позитивний слід залишили зустрічі і спілкування з О. Пріцаком, Л. Винаром, Т. Гунчаком, О. Субтельним та ін.

У середині 1990-х рр. на історичному факультеті Київсько­го національного університету було відновлено після відомих заборон курс «Українська історіографія». Автор цих рядків опрацював принципово нову його концепцію і програму. На відміну від радянської історіографії в основу нового курсу були покладені українська національно-державницька ідея, прин­цип окремішності української історії, її зв'язок з європей­ською історією.

Українська історіографія трактується в цьому курсі як історія зародження і розвитку історичної думки українців, як безперервний і тривалий процес формування української істо­ричної науки, історичної свідомості і культури українського суспільства. Історіографія - категорія науки і духовної культури, вона невіддільна від філософії історії (історіософії), тісно пов'я­зана з іншими галузями гуманітарних знань. Поряд з наукови­ми, пізнавальними, аксіологічними (світоглядними) вона вико­нує комплекс соціокультурних функцій. Історія української історичної думки уособлює важливий зріз історії культури, національної свідомості і буття українців, їх духовних цінностей.

У сучасних умовах, коли Україна утверджується як само­стійна держава і поступово інтегрується у світове співтоварист­во, коли відновлюються і збагачуються національні традиції,

повертаються замовчувані імена духовних світочів українсько­го народу, неухильно зростає суспільна роль історичної науки та всіх її підрозділів. Вона покликана правдиво і об'єктивно, науково і неупереджено переосмислювати події і явища мину­лого на основі раніше недоступних джерел і нових методо­логічних підходів, рішучого розриву з ідеологічними постула­тами тоталітаризму.

Історія національної історичної думки, розвитку україн­ської історичної науки наповнена колосальним матеріалом, досвідом і уроками, цінним методологічним інструментарієм, які, взяті в комплексі, мають незамінне значення не тільки для осягнення минулого, але й кращого розуміння сучасності та обріїв майбутнього. З'ясувати незаангажовано і об'єктивно історію України неможливо без знання тенденцій розвитку ук­раїнської історичної науки, тобто без опанування українською історіографією.

Мета пропонованого курсу полягає у з'ясуванні витоків ук­раїнської історіографії, виявленні провідних тенденцій і зако­номірностей її розвитку, у виокремленні внеску у збагачення історичних знань визначних українських істориків і наукових осередків, інститутів, їх друкованих органів. При цьому пріоритет віддається розвитку досліджень з історії українсько­го народу.

Автор сповідує такий погляд на українську історіографію, за яким вона розглядається як національний компонент світо­вої історичної думки. Загальнолюдські духовні цінності не є безнаціональними або наднаціональними. Світова історична думка інтегрує здобутки істориків усіх народів, незалежно від їх чисельності і величини етнічної території.

Підготовлений курс лекцій не нівелює значення жодного періоду української історії для розвитку історичної науки, в тому числі й радянських часів. Автор лише прагнув відокреми­ти реальний приріст історичних знань від ідеологічних наша­рувань тоталітарної доби. З огляду на це автор самокритично переглянув свої власні публікації з історіографії 1970-1980-х рр., відмежувався від пануючих тоді політичних ідеологем, які на­кидались історичній науці. Йдеться про духовне очищення і покаяння за власні помилки і хиби.

Багатьом колишнім радянським історикам, особливо істо­рикам партії, в т. ч. й мені, часом дорікають, з одного боку, за «прислужування» комуністичній системі, а з другого боку, за «перефарбування» в умовах незалежності. У Біблії сказано: не

судіть і несуджені будете. Та було б дивним, якби після розпаду радянської імперії, краху комуністичної ідеології, відновлення державної незалежності України, її національного відродження, розгортання демократичних перетворень, розширення доступу до джерел історики продовжували б чіплятися за збанкрутілі схеми і штампи. До того ж, кожен історик є насамперед гро­мадянином України, і він покликаний виконувати свій гро­мадянський обов'язок - служити Україні. Автор сподівається, що ця книга є його маленькою часткою в реалізації високого покликання свідомого українця, скромною цеглиною у будову української національної історіографії.

і! ■:

Україн| історіоз як спеці знань і

ДИСЦИ]

1.1. Поняття «українська історіографія»

історіографії

І. 2. Прещлет і зшдданя української Ісгоріо;і|зЇЇЩї,'її,роі§:у.г/І£го?0.вці істориків

Опокоандр Удод

ІСТОРІЯ В ДЗЕРКАЛІ АКСІОЛОГІЇ

Роль іслоричниі науки та освіти у формуванні духовних цінностей української о народу ві9?0 1930-х рокау

Д. І. ДОРОШЕНКО

УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

«1 І ЙИМШИШЯХ #ИЩ

дгржлвна штял історія ііоаіюпопя. піччю

 

	'її:
		ІІІ 1
О.А. УДОД ..■'-': і

 

* ЛЛСРАШШСЕ "і

\ <7 КОЗАЦТВО /

\ МАЛА /

% ЕНЦИКЛОГІЄЛІЯ #

Мета:

З'ясувати, що вивчає українська історіографія, яке її місце в структурі історичної науки, що є предметом і об'єктом історіографії, на яких джерелах ґрунтується укра­їнська історіографія.

Будь-яка наука - філософія, правознавство, кібернетика чи мікробіологія - має свою історію. Власну історію має й історич­на наука. Галузь знань, яка вивчає історію історичної науки, на­зивають історіографією. Сам термін має грецьке походження: власне історія - розповідь про минуле і графо - писати. В давні та середні віки істориків називали історіографами, тобто особа­ми, що описують історію. Панували посади історіографів при дворах фараонів, імператорів, королів, князів, царів, які мали доступ до владних архівів, викладали офіційну точку зору на історичні події. У XVI ст. стали появлятися історіографи знат­них родів, династій, окремих сімей. З XVIII ст., коли історія остаточно утвердилася як наука, як система наукових знань, відбувся своєрідний її поділ на історію людського суспільства та історію самої історичної науки. Згодом виокремились до­поміжні (спеціальні) історичні дисципліни: джерелознавство, дипломатика, палеографія, хронологія, сфрагістика і т. д. Історична наука стала інтегрованою системою знань, у якій одне з чільних місць посіла історіографія. Поняття «історіогра­фія» поступово набуло сучасного змісту і стало застосовуватись у трьох основних значеннях: а) як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її історію, процес нагромадження і розвитку історичних знань; б) як сукупність досліджень, наукової літе­ратури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, регіону чи країні; в) науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду конкретної доби.

В Україні термін «історіографія» в його сучасному значенні дістав поширення в другій половині XIX ст., спочатку в Гали-

чині, а пізніше на Наддніпрянщині. Імператорський університет Св. Володимира був одним з піонерів серед російських універ­ситетів щодо викладання історіографії. У 1874 р. професор І. Лашнюков опублікував у Києві «Очерки русской историогра-фии». Велику увагу історіографічним дискурсам приділяли університетські професори М. Максимович, М. Костомаров, В. Іконников, В. Антонович. Зокрема, В. Іконникову належить ґрунтовна праця «Опьгг русской историографии» у двох томах. У ній висвітлювався також розвиток знань про Україну, яку офіційно називали Південно-Західною Руссю. У вислідах В. Ан­тоновича аналізувалась історіографія литовської доби українсь­кої історії та української культури. І. Франко в 1904 р. опубліку­вав у енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона статтю про південноруську літературу, в т. ч. й історичну, а та­кож про усну творчість, народну пісню, окресливши самобутність української етноісторії. Д. Баталій у 1911 р. опублікував виклад своїх лекцій у Харківському університеті під назвою «Русская историография». У цих лекціях велика увага приділялась пра­цям з історії України. Власне з часів В. Антоновича, М. Гру-шевського, Д. Баталія, І. Франка, М. Драгоманова бере свій початок українська історіографія як галузь знань про історію української історичної думки або про сукупність праць з ук­раїнської історії. Сам термін «українська історіографія» одним з перших запровадив у науці професор Київського університету М. Василенко («малоруська історіографія»). І. Джеджора, М. Грушевський та О. Грушевський вживали поняття «ук­раїнська історіографія» для означення всієї наявної на той час літератури з історії України-Руси. У 1914 р. М. Грушевський оприлюднив дискурс про розвиток українських досліджень у XIX ст., яким відкривалось двотомне енциклопедичне видання «Украинский народ в его пропілом и настоящем». Він розглядав генезу української історичної думки як ідейне ядро розвитку ук­раїнознавства, а літературу козацької доби - як вихідний пункт української історіографії. Весь подальший розвиток історичних досліджень учений аналізував у контексті суспільно-політичної думки та громадсько-політичних рухів на підавстрійських та підросійських землях українців. У тому ж 1914 р. О. Грушев­ський виступив у часописі «Україна» зі статтею, в якій безпосе­редньо аналізував витоки нової української історіографії.

На розвиток досліджень з української історіографії позитив­ний вплив справила Українська революція 1917-1920 рр. В. Біднов видав у Катеринославі в 1920 р. брошуру «Що читати по історії України (Коротенька історіографія України)», яка

відкривала нову сторінку в утвердженні поняття «українська історіографія ».

Найбільш повне визначення української історіографії опрацював Д. Дорошенко, виклавши його в 1922-1925 рр. в «Огляді української історіографії». Під українською історіогра­фією він розумів історію розвитку «української історичної дум­ки». Як зазначав згодом О. Оглоблин, «Огляд...» Д. Дорошенка він поклав в основу курсу лекцій з української історіографії в Київському університеті у 1920-х рр. У Харківському універси­теті лекції з української історіографії читав Д. Баталій і на їх базі підготував «Нарис української історіографії» (1923).

У1929 р. київський історик О. Гермайзе підсумував розвиток української історичної науки за період з 1919 р., і це була одна з останніх радянських наукових розвідок міжвоєнного періоду, в якій фігурувало поняття «українська історіографія». Воно про­довжувало застосовуватись лише у працях, що виходили у Львові (до 1939 р.) та в українській діаспорі. Тільки в часи хрущовської «відлиги» стараннями М. Марченка на короткий час термін «ук­раїнська історіографія» відновився, хоча й застосовувався з влас­тивим для радянської науки ідеологічним трактуванням.

Погоджуючись з думкою Л. Винара про те, що заслуга Д. Дорошенка полягає у розгляді української історіографії як окремої історичної дисципліни, у виявленні її залежності від польської і російської історіографій, в обґрунтуванні періоди­зації і державницької орієнтації української національної історіографії, вважаємо за можливе приєднатися до Дорошен-кового визначення історіографії, з якого концептуально ви­будовується і пропонований курс лекцій як системний виклад у хронологічній послідовності основних етапів зародження і розвитку української історичної науки.

1.1. Поняття «українська історіографія»

Українська історіографія - спеціальна галузь істо­ричної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії Ук­раїни, але й світової історії. З такого обширного визначення логічно випливає висновок про нетотожність понять «україн­ська історіографія» та «історіографія України», оскільки остання досліджує розвиток, повноту і достовірність знань ли­ше з історії України, її окремих періодів або конкретних подій

української історії. Не слід також ототожнювати поняття «ук­раїнська історіографія» та «історіографія в Україні», адже на теренах України у різні періоди історії працювали історики, наукові осередки, що представляли собою польську, російську, австрійську, угорську, німецьку, румунську, кримськотатар­ську та інші національні історіографії. Водночас українську історіографію розвивали і збагачували історики не лише мате­рикової України, а й ті, що емігрували в інші країни.

У структурі історіографії виділяють загальну, предметну, галузеву, проблемну. Українська історіографія - це різновид загальної історіографії, оскільки вона має за мету з'ясувати у контексті світової історичної науки зародження, збагачення і здобутки української історичної думки. Усі інші структурні компоненти більшою мірою пов'язані з історіографією України. Вони віддзеркалюють процес нагромадження знань, їх повноту або з певної галузі (культура, військова справа, господарське життя), або з конкретної проблеми (козацько-гетьманська держава, українська революція, рух опору і т. д.).

У вже згадуваному «Огляді української історіографії» Д. До­рошенко аналізував такі компоненти історіографії, як форму­вання загальної культури та історичної свідомості українського суспільства, внесок провідних істориків і мислителів, наукових осередків і центрів як на материковій Україні, так і за її межа­ми, видання і поширення історичних праць.

До зачинателів української історіографії як навчальної дис­ципліни правомірно відносять І. Крип'якевича, одного з най-обдарованіших учнів М. Грушевського. Ще на початку 20-х рр. XX ст. він прочитав у Таємному українському університеті у Львові лекційний курс з української історіографії, виділивши у ньому три основних розділи: церковну історію, політичну історію і «загальну компіляцію», під якою розумів спробу нау­кового синтезу всієї української історії.

У добу сталінського тоталітаризму на термін «українська історіографія» було накладено табу, а провідних українських істориків спіткала доля репресованих або розстріляних в'язнів. Лише після XX з'їзду КПРС у добу хрущовської «відлиги» на якийсь час було «реабілітовано» поняття «ук­раїнська історіографія», хоча й з спотвореним, так званим партійно-класовим трактуванням. Як виклик тоталітарній сис­темі і вияв громадянської мужності можна розглядати появу в 1959 р. навчального посібника під назвою «Українська історіо­графія» професора М. Марченка. Влада і партократія не могли простити вченому його твердження про те, що національні особ-

ливості країни, своєрідність історичного життя народу позна­чаються на її історіографії, що «українська історіографія своєрідна особливостями в такій мірі, в якій був своєрідним історичний процес розвитку української нації і держави».

Реанімація сталінізму в часи Брежнєва супроводжувалась посиленою атакою на будь-які вияви національної само­бутності України. З наукового вжитку знову вилучили термін «українська історіографія», його не було включено навіть до словника «Радянської енциклопедії історії України», а видання міжвідомчого наукового збірника «Історіографічні досліджен­ня в УРСР» було заборонене. Українська радянська історіо­графія розглядалася як невід'ємна, хоча й периферійна, части­на радянської історичної науки. Книги, що присвячувались історіографії з історії УРСР, були віднесені до історіографії СРСР і, за оцінкою Л. Винара, не мали «нічого спільного зі справжньою українською історичною наукою», були служан­кою російсько-радянського режиму.

Водночас не слід перекреслювати історіографічні публікації 1960-1980-х рр. в УРСР, оскільки, попри всю їх ідеологічну заангажованість, вони давали загальне, хоч і далеке від істини і об'єктивності, уявлення про тенденції суперечливого, часом спотвореного, розвитку історичних знань, висвітлювали діяльність конкретних істориків, наукових установ, зокрема інститутів історії, археології, суспільних наук АН УРСР, вузівських кафедр, інших осередків історичних досліджень.

Для утвердження наукового розуміння української історіо­графії важливе значення мали праці провідних істориків української діаспори. В умовах ідеологічного протистояння СРСР і західних держав, «холодної війни» вони зберігали і примножували національні традиції української історіографії, відстоювали самобутність і окремішність наукової схеми історії українського народу, опрацьованої М. Грушевським і модернізованої О. Оглоблиним, створили наукову школу ук­раїнської історіографії в діаспорі, Українське історичне това­риство, заснували часопис «Український історик».

Особливо плодотворно працює в царині теоретико-методо-логічних проблем української історіографії Любомир Винар. Розглядаючи історіографію як спеціальну історичну дисцип­ліну, що вивчає історію розвитку історичної науки, він водночас ув'язує її з історіософією, яка дає філософську інтерпретацію не тільки історичного, але й історіографічного процесу¹.

¹ Винар Л. Михайло Грушевський в українській і світовій історії. -Нью-Йорк-Торонто-Київ-Париж, 1993. - С. 14-15.

Відновлення суверенітету, а згодом державної незалежності України заклало надійні підвалини для відродження націо­нальних ознак української історіографії, для повернення істо­ричній науці в Україні її природних функцій, очищення від ідео­логічних догм і більшовицьких стереотипів, для соборності ук­раїнських істориків. У 90-х рр. XX ст., на початку нинішнього XXI ст. відбувся ряд наукових конференцій, вийшла в світ низ­ка досліджень, що дозволило значно просунутись уперед щодо розуміння і трактування поняття «українська історіографія», її витоків і основних етапів розвитку.

До найбільш продуктивних здобутків у царині з'ясування сутності української історіографії як наукової і навчальної дисципліни можна віднести посібник професора Дніпропет­ровського національного університету Ірини Колесник «Ук­раїнська історіографія (XVIII - початок XX століття)», перша частина якого присвячена питанням теорії, методології та історії української історіографії¹. Важливі узагальнення щодо розвитку знань з історії України від найдавніших часів до посттоталітарного суспільства здійснили В. КоцуртаА. Коцур у курсі лекцій з історіографії історії України², а також у серії статей та монографії професора Володимира Потульницького³.

Отже, сучасне розуміння української історіографії зводить­ся до її трактування як спеціальної галузі української історич­ної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історич­них установ, наукових шкіл, товариств, їх творчу спадщину, внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості.

Як галузь науки українська історіографія склалася на ру­бежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумо­вувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи по­дальшого нарощування історичних знань. З другого боку, сти­мулом розвитку української історіографії були ріст національ-

¹ Див.: Колесник І. Українська історіографія (XVIII - початок XX
століття). - К., 2000.

² Див.: Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України:
Курс лекцій. - Чернівці, 1999.

³ Потульницький В. А. Українська та світова історична наука //
Укр. іст. журнал. - 2000. - № 1, 2, 3, 4; Його ж. Україна і всесвітня
історія. Історіософія світової та української історії ХУПІ-ХХ століть. -
К., 2002.

ної свідомості, наростання національно-визвольного руху, Ук­раїнська революція і відновлення національної державності України в 1917-1920 рр.

Складання української історіографії як галузі науки стиму­лювалось також потребами її вивчення, становлення її як нав­чальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного україн­ського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжува­лись запровадженням до навчальних планів курсів історіо­графічної проблематики. Стимулом до виокремлення україн­ської історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Приклад вивчення української історіографії як навчаль­ної дисципліни подали українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебу­вав у 1920-х рр. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.

Згортання політики українізації в УСРР супроводжувалось ліквідацією у вузах курсу української історіографії, а його ли­цемірне відновлення в добу хрущовської «відлиги» було корот­кочасним тактичним маневром. Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділе­но українську історіографію як окрему дисципліну. Нині ця дисципліна є синтезом наукових знань з історії української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи українських істориків.

Таким чином, українська історіографія як спеціальна га­лузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історич­ної думки.

1.2. Предмет і завдання української історіографії, її роль у підготовці істориків

Кожна наука має свій предмет вивчення, яким вона відрізняється від інших наук. Предметом української історіо­графії є закономірності нагромадження знань і розвитку укра­їнської історичної думки, становлення і збагачення української історичної науки. Іншими словами, предмет історіографії

складають не сам історичний процес, не конкретні факти, події, явища історії, а лише ті, що мають безпосереднє відношення до розвитку знань про ці події, факти і явища.

Українська історіографія фіксує і аналізує наступність роз­витку знань, появу нових концепцій не лише з історії України, а й внесок украшських істориків у дослідження світової історії, історії зарубіжних країн, інших народів. Слід мати на увазі, що предмет історіографічного дослідження пов'язаний, але не співпадає з об'єктом пізнання, а тому дуже важливо вра­ховувати це як у дослідницькій, так і в педагогічній практиці. Дослідник завжди виступає в ролі суб'єкта пізнання, а все, що він вивчає, є, відповідно, об'єктом дослідження.

Об'єктом української історіографії виступають її творці, а точніше, результати діяльності окремих осіб або їх груп, при­четних до розвитку української історичної науки, формування історичної свідомості українського народу. Ці результати нау­кових пошуків українських істориків зматеріалізовані у вигляді літописів, наукових праць, матеріалів наукових конференцій, періодичних видань. Отже, до об'єктів історіографії відноситься діяльність украшських істориків, наукових історичних установ, інститутів, кафедр, наукових товариств і видавництв як у са­мій Україні, так і за її межами. Йдеться, зокрема, про Наукове товариство імені Шевченка, Товариство Нестора Літописця, Українське історичне товариство, Історичну секцію ВУАН, очо­лювану М. Грушевським, Інститут історії України НАН Ук­раїни, археографічні комісії, історичні кафедри і факультети університетів, про часописи «Київська старовина», «Україна», «Українськийісторичний журнал», «Український історик», «Па­м'ять століть», наукові збірники, вісники тощо. Об'єкти історіо­графії тісно ув'язані між собою, а їх системне дослідження дозво­ляє з'ясувати теоретичні, методологічні та організаційні засади розвитку історичного знання, його зміст.

Які ж завдання української історіографії як наукової галузі і навчальної дисципліни? Вони випливають з самого предмета дисципліни і включають у себе пошук аргументованих відпо­відей на наступні питання:

• Коли і як зародилася українська історична думка, де її ви­
токи, які основні етапи у своєму розвитку вона пройшла і що
представляє собою сьогодні?

• Хто з представників українства зробив найбільш помітний
внесок у розвиток історичних знань, появу нових концепцій,
хто збагатив українську історіографію новим розумінням тих
чи інших епох, періодів, процесів, подій і явищ власної і за­
рубіжної історії?

 

• Яка роль наукових осередків, товариств та видавничих
інституцій у розвитку української історичної науки, в популя­
ризації її надбань в Україні та в світі?

• Які провідні наукові школи, напрями, течії характеризу­
ють розвиток української історичної думки і як вони взаємо­
зв'язані з тенденціями світової історіографії?

• У чому полягає вплив історичної науки на розвиток су­
спільної свідомості, в т. ч. історичної, і як конкретно-історичні
умови впливають на розвиток історичних знань?

• Як змінювалась проблематика історичних досліджень у
залежності від того чи іншого періоду історії, як збагачувались
джерельна база і методи досліджень?

У пошуках відповідей на ці та інші питання криється при­значення історіографії як науки і навчальної дисципліни, ро­зуміння її місця і ролі у підготовці нової генерації професійних істориків.

За образним порівнянням М. Грушевського, історія соліда-ризує різні покоління людей. Вона, як естафетна палиця, пере­дає від попередніх до наступних генерацій історичний досвід, мудрість, повчальні уроки. Вивчаючи історію зародження і розвитку української історичної думки, нинішні студенти глибше усвідомлюють її витоки, національну самобутність, ок-ремішність і нерозривний зв'язок із світовим історіографічним процесом. Майбутні історики, опановуючи професійний досвід попередників, методологічний інструментарій своїх учителів, прилучаються до їх наукових лабораторій, вчаться критично осмислювати і оцінювати здобутки істориків, виокремлювати їх персональний внесок у прирощування знань.

Колосальний вплив на формування професійних і мораль­них якостей молодих істориків має особистий приклад видат­них учителів, їх життя і творчість, духовні цінності. Непере-вершені зразки чесного і самовідданого служіння Україні, історичній правді залишили нам М. Максимович, М. Костома­ров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Дорошенко, Д. Бата­лій, І. Крип'якевич, О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, Ф. Шевченко, М. Брайчевський, О. Апанович та багато інших.

Історіографія постійно нагадує про суд історії, про особисту відповідальність історика перед своїм народом. Вона засвідчує, які погляди, концепції істориків не витримали перевірки ча­сом і були переглянуті наступниками.

У процесі вивчення української історіографії комплексно реалізуються її головні функції: пізнавальна, методологічна, конструктивно-критична, прогностична, світоглядна та ін.

Пізнавальна функція закладена в самій природі історіо­графії, що віддзеркалює процес нагромадження історичних знань, виокремлення їх в окрему наукову систему. Ця функція поєднує предмет і об'єкт історіографічного пізнання. Історіо­графія має справу не лише з практикою історичних досліджень, але й з теоретичним пізнанням, оскільки виявляє провідні тен­денції розвитку історичної думки, виводить його закономір­ності, опрацьовує критерії достовірності та істинності історич­них знань. Вона закріплює ті парадигми історичної науки, які дістали найбільше визнання, аргументацію, підтверджені історіографічною практикою.

Дедалі більше виявляється методологічна функція історіо­графії, що пов'язана з критичним осмисленням і відбором мето­дологічних принципів (правил) історичного пізнання, ефектив­них методів дослідження. Вивчення української історіографії дозволяє заглибитись у наукову лабораторію провідних істори­ків, осягнути їх методологічний інструментарій.

Історіографія не тільки підбиває підсумки досліджень, але й критично оцінює набутки різних поколінь, виявляє вузькі, недостатньо опрацьовані проблеми, окреслює теми, що потребу­ють додаткового або нового вивчення. В такий спосіб реалізується її конструктивно-критична та прогностична функції. З студе­нтських років завдяки історіографії формується творчо-аналітичне мислення історика, критично-оцінювальне ставлен­ня до історичної спадщини попередніх поколінь дослідників, їх досвіду.

З цією функцією тісно пов'язана світоглядна, або аксіо-логічна, функція історіографії. Українська історіографія дає колосальний морально-духовний заряд молодій генерації істо­риків, озброює їх національно-державницьким світоглядом, високими моральними якостями, формує почуття відповідаль­ності перед суспільством. Ідейний вплив історіографії поси­люється інтегративним характером її знань, оскільки вона уособлює відомості з суспільно-політичної, соціально-еко­номічної, культурно-духовної, національно-етнічної історії, розкриває взаємозв'язок історичних знань з філософією, куль­турологією, правом і т. п.

Підсумовуючи сказане, слід наголосити, що українська історіографія є окремим компонентом історичної науки, який має свій предмет та об'єкт пізнання і виконує спеціальні функції. Вона відіграє пріоритетну роль у підготовці про­фесійних істориків, справляє великий вплив на формування масової історичної свідомості, історичної культури і мислення. 18

1.3. Джерела української історіографії

Будь-яка наука ґрунтується на джерелах, на тих цеглинах, що містять певні відомості, аналіз і синтез яких доз­воляє вибудувати систему знань з тієї чи іншої галузі знань. Має свої джерела й історіографія. Що ми розуміємо під джере­лом української історіографії?

Історіографічні джерела відбивають специфічні історіо­графічні факти, тобто ті, що містять відомості з історії історичної науки, про важливі події і явища в їі розвитку, про осіб та осередки, які збагатили історичні знання. Завдяки історіографічним джерелам створюється можливість відтворити особливості суспільної свідомості, конкретно-історичні умови, в яких жив і творив історик, з'ясувати вплив самої історичної науки на життя і розвиток суспільства.

Джерела з історіографії тісно пов'язані з історичними дже­релами взагалі. Часом історичне джерело може виступати й історіографічним джерелом або навпаки. Візьмемо для прик­ладу «Літопис Самовидця». В залежності від того, яке дослід­ження провадиться, ця пам'ятка може бути історичним або історіографічним джерелом. Для історика, що вивчає козаць­ко-гетьманську добу української історії, «Літопис Самовидця» є незамінним джерелом для осмислення Визвольної війни українського народу, феномену українського козацтва.

Водночас цей літопис є винятково цінним джерелом для історіографа, що досліджує особливості розвитку історичних знань в Україні на рубежі XVII—XVIII ст. У даному випадку «Літопис Самовидця» виступає як унікальна пам'ятка україн­ської історичної думки.

Взяті в комплексі історіографічні джерела розглядаються як джерельна база історіографії, яка дозволяє дослідити історико-науковий процес у всій його повноті, виявити провідні тенден­ції, вивчити певні закономірності розвитку історичної думки, з'ясувати найхарактерніші досягнення, труднощі, недоліки.

Сучасна наука ще не виробила універсальної схеми класи­фікації, тобто наукової систематизації і групування джерел за певними спільними ознаками, оскільки для кожної епохи, для кожного історіографічного періоду розвитку історичної науки властиві деякі специфічні різновиди джерел. І все ж можна за­пропонувати їх умовну класифікацію за видовим принципом.

З погляду хронології відомості про форми історичних уяв­лень, знань містить усна народна творчість: міфи, легенди, перекази, історичні думи, пісні. Цей різновид усної історії не

вичерпав себе і в новітні часи, коли поряд з писемною історією, здебільшого офіційною, формувалося народне розуміння історичних подій і явищ, нерідко альтернативне до офіційної точки зору, і передавалось з уст в уста. Ця група джерел дає зріз суспільної історичної свідомості, дозволяє простежити відбиток на ній поширюваних наукових поглядів істориків і зворотний вплив суспільної свідомості на світогляд істориків.

З виникненням писемності усні джерела (міфи, легенди, перекази, думи) стали фіксуватися в літописах та інших джере­лах. І все ж основну, або домінуючу групу історіографічних джерел складають наукові дослідження, опубліковані та рукописні книги, брошури, статті, матеріали конференцій. Пріоритетним носієм розвитку науки виступають монографії, тобто дослідження, присвячені якійсь одній проблемі. Вони, як засвідчує практика, є головним каналом розвитку і поширення знань, закладають фундамент створення узагальнюючих праць.

Свою специфіку як історіографічне джерело мають на­вчальні посібники, підручники, науково-популярна та довідкова література, а також публіцистичні твори істориків. Цей різновид джерел має відповідну специфіку, зумовлену своїм функціональним призначенням, науково-популярним викла­дом матеріалу. Підручники, навчальні посібники здебільшого синтезують найновіші здобутки наукових досліджень на час їх створення, що наближає їх до академічних праць. З точки зору впливу навчальної літератури на формування суспільної істо­ричної свідомості їй належить пріоритетне місце. У XX ст. пе­реважну більшість навчальних посібників з історії створювали провідні науковці. їм відводилась визначальна роль у підго­товці статей з історії до енциклопедій, зокрема історичних, енциклопедії українознавства, довідникових видань. Що сто­сується публіцистики, то вона нерідко дає первісне відобра­ження й узагальнення явищ історичної науки.

Своєрідним різновидом історіографічних джерел і водночас жанром історіографічних дискурсів .виступають біобібліо-графічні довідники, бібліографічні огляди історичної літератури, рецензії на наукові дослідження і навчальну літературу¹. Книжкова палата України, Національна бібліотека ім. В. І. Вер-надського, Історична та інші бібліотеки регулярно видають бібліографічні покажчики, в т. ч. історико-тематичні, що да-

¹ Див.: Вчені Інституту історії: Біобібліографічний довідник. — Вип. 1. -К., 1998; Навчальна література з історії, видана в Україні в 1989-2000 роках: Бібліографічний покажчик. - Київ-Суми, 2001 та ін.

" к»ть уявлення як про кількісні параметри праць, так і про їх те-латичну спрямованість. Огляди книг і рецензій містять оцінку фахівців тих чи інших праць, часто історіографічну.

Важливу групу історіографічних пам'яток становлять дже­рела особового походження. Йдеться про автобіографії істо­риків, їхні спомини, мемуари, щоденники, листи, особові архівні фонди або приватні колекції. Тільки за минуле деся­тиріччя оприлюднені автобіографічні матеріали, щоденники, спогади, листи М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушев-ського, Д. Дорошенка, О. Оглоблина та інших істориків, що містять багаті на інформацію відомості щодо розвитку історич­ної науки. Джерела особового походження, взяті в комплексі з критико-бібліографічною літературою, дають важливі відомості про життєвий і творчий шлях відомих істориків, їхній науковий досвід, вплив на формування нової генерації дослідників.

Окремо слід зупинитися на специфіці документальних дже­рел в історіографії, які в конкретно-історичних дослідженнях відіграють пріоритетну роль. До історіографічних дискурсів залучаються ті документи державних, громадських, науко­вих, видавничих органів та установ, які безпосередньо або опо­середковано мали вплив (позитивний чи негативний) на розви­ток історичної науки, діяльність наукових центрів, підготовку професійних істориків, видання і поширення історичної літератури. Документальні джерела незамінні при вивченні організаційної сторони розвитку історичної науки.

Історіографічне значення документальних джерел полягає в тому, що вони відбивають офіційні настанови історикам, які в умовах радянського тоталітаризму носили директивно-зобов'язувальний характер. Яскравим підтвердженням цього є документи, вміщені у збірнику «У лещатах тоталітаризму»¹, які віддзеркалюють репресивно-переслідувальну політику ком­партійного режиму щодо колективу провідної установи істо­ричної науки - Інституту історії України АН УРСР. До історіо­графічних досліджень дедалі частіше залучаються зображальні та речові джерела. Йдеться про фотографії провідних істориків, їхні особисті речі, предмети побуту, музейні колекції, дослідни­цькі засоби, робочі кабінети, кіно-, відеодокументи, фонозапи-си. У сучасній історіографії акцент робиться на персоніфікацію історичної науки, на особистісний підхід до її розвитку, що й висуває ці різновиди джерел на одне з чільних місць.

¹ У лещатах тоталітаризму: перше двадцятиріччя Інституту історії НАН України (1936-1956 рр.) / Збірн. докум. матер. - У 2-х част. - К., 1996.

Усі різновиди історіографічних джерел мають важливе пізнавальне значення, містять притаманну для них інфор­мацію. Простежити генезу історичних знань, стан історичної науки в той чи інший період, з'ясувати її вплив на сучасне ду­ховне життя, встановити появу нових концепцій і внесок кон­кретних істориків або наукових осередків у розвиток історич­ної думки можна лише на засадах комплексного, системного використання всіх груп історіографічних джерел, критичного підходу до них. Важливу роль у джерелознавчому опрацю­ванні історіографічних джерел відіграють аналітична, синте­тична, логічна та фактична їх критика.

Отже, українська історіографія як галузь знань і навчальна дисципліна базується на комплексі різноманітних джерел що є носіями історіографічної інформації, викладеної у словесній зображальній або речовій формах.

___________ Загальні висновки

Українська історіографія займає важливе місце в структурі
історичної науки і виконує спеціальні функції, вивчає історію за­
родження і розвитку української історичної думки, діяльність
проввдних істориків і наукових осередків, їх внесок у вітчизняну і
зарубіжну історію. ^у

Предметом української історіографії виступають український історичний процес та закономірності розвитку української істо­ричної науки. До їх основних об'єктів відносяться результати діяльності історичних інституцій і товариств, видавництв, окремих істориків. Пам ятки, що містять відомості про ці об'єкти, служать історіографічними джерелами української історіографії.

___________ Запитання для самоконтролю

1. Що спільного і в чому різниця між поняттями
«українська історіографія» та «історіографія історії
України»?

2. Чому історіографію відносять до спеціальних галу­
зей історичної науки?

3. Кому з істориків належить першість у запрова­
дженні терміна «українська історіографія»?

4. Дайте визначення предмета української історіогра­
фії, обґрунтуйте її місце в структурі історичної науки.

5. З якими об'єктами має справу українська історіо­
графія?

6. На яких основних групах джерел ґрунтується ук­
раїнська історіографія?

Творі засаді* «та осної розшг

упрвжт

1.1. Методологіятаронятійно-тврмінологічний --. апарат Ієноріографії •* .■■

шрїі ІІ.2. Періодизація української історіографи

|НШ. Літерш^ра з*української історіографії

В.ВШД1-АЄЦІ.КИЙ

■ СГРК УКРЛЬїСЬКІ ІСТОРИКИ

 

^. ?~'*і?ї.?■*!'.' ■ /.'"^

Тахінсь

ІСТОРІОПРі

%'4

Мета:

Висвітлити основні принципи, методи, понят­тя і терміни історіографії, обґрунтувати хронологічні межі найважливіших етапів зародження, становлення і розвитку української історичної думки, охарактеризувати навчальну літературу з української історіографії.

Українська історіографія, як будь-яка інша наука і на­вчальна дисципліна, ґрунтується на певних методологічних засадах, застосовує специфічний методологічний інструмен­тарій, має свій понятійний апарат. Головне її завдання - з допомогою теорії пізнання, його методів з'ясувати генезу ук­раїнської історичної думки, тобто простежити коли і як вона зародилася, які основні етапи в своєму розвитку пройшла, яке її місце в історичній науці. Щоб реалізувати ці завдання, необхідно добре знати методологічний інструментарій історіо­графії, її понятійно-категоріальний апарат, навчитися їх за­стосовувати у дослідницькій практиці¹.

З теоретичними і методологічними засадами історіографії тісно пов'язаний її дидактичний аспект, який реалізується у іфоцесі вивчення історії розвитку української історичної дум­ки і формує професійну культуру історика, вміння здобувати історичні знання, вибудовувати їх у завершену систему, тобто надавати їм наукового характеру.

11.1. Методологія та понятійно-термінологічний апарат історіографії

Спеціальне призначення історіографії зумовлюється не лише її особливим місцем й завданнями у структурі історич-

¹ Загальним проблемам методології історичної науки присвячена монографія професора Леоніда Зашкільняка «Методологія історії від давнини до сучасності» (Львів, 1999).

ної науки, а й тим, що вона найповніше концентрує у своєму арсеналі методологічні засади, теоретичні узагальнення і прак­тичний досвід історичного дослідження. Водночас сама історіо­графія послуговується науковою методологією, має свої теоре­тичні засади і відповідний понятійно-термінологічний апарат.

Нагадаємо, що термін «методологія» грецького походження і складається з двох слів: теікосіоз - шлях дослідження, теорія і способи пізнання та Іодоз - учення, наука, тобто, дослівно, методологія - це наука пізнання, вчення про його методи. Су­часна методологія ґрунтується на загальній теорії наукового пізнання та здобутках дослідницького досвіду і виступає як синтез теорії і практики наукового дослідження. У науковій літературі дедалі частіше застосовується поняття «методо­логічний інструментарій історика». Що означає це поняття і якою мірою воно стосується історіографії?

Методологічний інструментарій історіографа - це систе­ма принципів (правил), методів, прийомів, способів і засобів історіографічного пізнання. Методологічний інструментарій можна розглядати як органічно цілісний і взаємообумовлений комплекс трьох основних компонентів:

а) принципи (правила) дослідження;

б) методи (прийоми, способи) пізнання;

в) засоби (спеціальні або допоміжні) дослідження: орг­
техніка, комунікаційні та інформаційні технології, обчислю­
вальна техніка тощо.

Розглянемо стисло кожен із перелічених компонентів мето­дологічного інструментарію історіографа. Пріоритетними є ме­тодологічні принципи, які складають основу або фундамент дослідження. Під принципами розуміють емпірично вироб­лені, науково осмислені і усталені практикою найважливіші правила пізнання, дотримання яких закладає гарантії глибо­кого вивчення і об'єктивного висвітлення того чи іншого про­цесу, явища, події. Інколи роздаються голоси, ніби визнання методологічних принципів, дотримання правил наукового пізнання є пережитком тоталітаризму, даниною маркси­стській парадигмі історичної науки. При цьому замовчується, що більшість з існуючих правил наукового дослідження були опрацьовані задовго до появи марксизму, що комуністична система взяла частину з них на своє озброєння, ідеологізувала їх, насаджувала матеріалістичне розуміння історії, партійно-класовий підхід, що й перетворило історичну науку в ідео­логічну служницю тоталітарного режиму.

Найважливішими правилами історіографічного досліджен­ня є принципи історизму, системності, об'єктивності, всебіч­ності, наступності (спадкоємності). Хоч перелік цих правил можна розширити, але, як засвідчує практика, дотримання навіть цих принципів страхує дослідника від помилок і прора-хунків. Усі ці правила виведено з багаторічної дослідницької практики, з набутого досвіду наукових шкіл Європи. Більшість з них сповідували провідні українські історики.

Що означає в історіографії принцип історизму? Це універ­сальне правило будь-якого наукового пізнання, однак в історіографії воно має певну специфіку, зумовлену особливістю генези історичних знань. Історизм вимагає від історіографа послідовно дотримуватись конкретно-історичного підходу до аналізу зародження і розвитку історичної думки, враховувати умови, у яких жив і творив той чи інший історик, у яких фор­мувались його погляди, видавались праці.

Візьмемо для прикладу появу «Історії Русів», автор (можли­во, автори) якої обстоював право кожного народу, в т. ч. й ук­раїнського, на самостійний державно-політичний розвиток і що не вкладалось в імперську ідеологію царизму. Встановлено, що твір був написаний наприкінці XVIII - на початку XIX ст., тобто після знищення Запорозької Січі і ліквідації Гетьман­щини. Протестна ідея «Історії Русів», яка протягом кількох десятиріч поширювалась нелегально в рукописних варіантах, засвідчувала реакцію провідної верстви українського су­спільства на колонізаторську політику Росії. Історія україн­ського козацтва розглядалась у творі як продовження княжих традицій русів, а акцент на героїці Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, на козацько-полковому устрої України дає підстави стверджува­ти, що в суспільній свідомості українців залишалась нескоре­ною ідея національного визволення. Зрозумілим стає інтерес до твору, який виявляли Т. Шевченко, Є. Гребінка, М. Гоголь, М. Костомаров та ін., а також його вплив на подальший розви­ток української історичної думки.

Історизм передбачає конкретність вивчення історіогра­фічного процесу, аналіз конкретної ситуації, характерної для розвитку історичних знань, диктує необхідність його аналізу в зв'язку з іншими процесами: політичними, філософськими, релігійними і т. д. Дослідити будь-яке явище в історіографії з позицій історизму означає з'ясувати, коли і за яких обставин воно виникло, які основні етапи в своєму розвитку пройшло і чим стало тепер.

Оскільки сама історична наука має системний характер, вивчення її розвитку можливе за умов дотримання принципу системності. Ще на початку XIX ст. позитивістська історіо­софія обґрунтувала багатофакторність історичного процесу, вплив багатьох чинників на події, явища, факти. На розвитку історичної думки позначається теж немало факторів, у т. ч. й розвиток суміжних знань: політологічних, економічних, прав­ничих, філософських тощо. Часто приріст нових знань дося­гається лише на межі з іншими науками, в результаті їх взаємодії. Пізнати ці процеси можна лише на основі системно­го підходу, послідовного дотримання правила системності, яке орієнтує на комплексне розуміння історичних знань про Україну і зарубіжні країни, їх політичний, економічний, куль­турний, військовий розвиток. Принцип системності спонукає історіографа враховувати здобутки істориків не лише матери­кової України, а й української діаспори, забезпечити зріз цілісності української історичної думки.

Загальним і обов'язковим правилом історіографічного дослідження є принцип об'єктивності, який вимагає макси­мальної виваженості в оцінках кожного історіографічного яви­ща, співставлення різних точок зору на нього. Зазвичай у кож­ному дослідженні взаємодіють дві сторони: дослідник, тобто суб'єкт, і об'єкт вивчення, при цьому домінуюча роль нале­жить суб'єктивному фактору, що робить неможливим досягну­ти абсолютної об'єктивності. Однак це зовсім не означає, що історіограф не повинен прагнути до максимальної об'єктив­ності, а це значною мірою залежить від того, наскільки об'єктивно здійснено відбір історіографічних джерел, їх аналіз та інтерпретацію.

Важливе значення в історіографії має принцип всебічності, який органічно пов'язаний з принципами системності та об'єктивності. До історіографічного процесу, до будь-якого явища в розвитку історичної думки необхідно підходити все-сторонньо, аналізувати його з усіх боків. Дослідник, який ви­вчає феномен української історичної думки, повинен виявити і дослідити всі джерела, що містять відомості про її розвиток, простежити всі напрями, течії, наукові школи, персоніфікува­ти внесок кожного історика в розвиток науки. Всебічність пе­редбачає врахування впливу на продукування історичних знань не тільки внутрішніх чинників, а й зовнішніх.

Неодмінною умовою успіху історіографа є дотримання принципу наступності (спадкоємності) наукового пізнання, 28

який застерігає від однобічності і суб'єктивізму, забезпечує максимальне наближення історіографічного дослідження до тенденцій розвитку самої історичної науки. Правило наступ­ності або спадкоємності віддзеркалює логіку розвитку знань, за якою нове знання продовжує або замінює старе. Наступність у розвитку історичної науки є неодмінною його рисою, що відбиває здатність нових генерацій істориків продовжувати дискурси попередніх поколінь, збагачувати і примножувати наукові традиції. Кожен новий етап розвитку української істо­ричної думки спирається на досягнення попередніх етапів, на критичне їх переосмислення, виступає логічним продовжен­ням, поглибленням вивчення як окремих проблем, так й історії в цілому. Наступність виступає однією із закономірно­стей розвитку історичної науки, пізнання якої дозволяє історіографу виявити провідні його тенденції, встановити співвідношення старих і нових знань, реальну величину їх примноження. Саме у такий спосіб реалізується прогностична функція історіографії, спрямована на подальші дослідження, окреслення проблем, тем, питань, які варті вивчення.

Варто зазначити, що порушення або ігнорування навіть од­ного з зазначених методологічних принципів неминуче нега-тивно позначиться на повноті і достовірності історіографічного дослідження.

Другий компонент методологічного інструментарію історіо­графа охоплює комплекс основних дослідницьких методів, се­ред яких чільне місце займають методи історіографічного аналізу, синтезу, системно-структурного і проблемного підхо­ду, логічний, історико-хронологічний, історико-ситуаційний, порівняльний, ретроспективний, біографічний, методи типо-логізації, класифікації, періодизації, наукометрії та ін.

Пізнати витоки, основні етапи розвитку історичної науки, виокремити внесок до неї істориків різних поколінь, наукових осередків можна лише шляхом історіографічного аналізу. Аналіз - це розчленування об'єкта пізнання на відповідні елементи з метою поглибленого вивчення кожного з них. Цей метод включає проведення цілого комплексу наукових проце­дур, спрямованих на з'ясування автентичності і достовірності історіографічних джерел, встановлення їх авторства, мотивів і обставин створення кожної історичної праці. З урахуванням результатів аналізу кожного елемента об'єкта пізнання здійснюється синтез, тобто поєднання одержаної інформації, реконструкція на цій основі історіографічного процесу чи

конкретної ситуації, формування цілісного знання про ук­раїнську історичну науку. Аналіз і синтез - це взаємозв'язані, взаємообумовлені методи наукового пізнання, які мають універсальний характер для історіографії.

Важливе місце в інструментарії історіографа займають історико-хронологічний та історико-ситуаційний методи. Вони дозволяють проникнути в причини того чи іншого історіографічного явища, факту, з'ясувати особливості кожно­го етапу розвитку історичної науки, вияснити вплив конкрет­но-історичної ситуації на історичний процес. Історичні методи дають змогу сприймати появу нових знань, течій, поглядів у часі і просторі, зіставляти локальні або регіональні явища з загальним історіографічним процесом. Великі можливості для історіографа відкриває метод типологізації історичних напрямів, наукових шкіл, течій, порівняльного аналізу науко­вих праць. Тільки шляхом порівняння старої і нової науки, співставлення поглядів різних істориків, наукових напрямів, течій, шкіл, монографічних досліджень можна встановити реальний приріст наукових знань, виявити новизну та оригінальність у трактуванні тих чи інших проблем.

Українська історіографія - це наука, насамперед, про лю­дей - видатних мислителів, учених, провідних істориків і сама вона створюється людьми. Ось чому серед дослідницьких ме­тодів чільне місце посідає біографічний метод. Він дозволяє персоніфікувати розвиток історичної думки, простежити життєвий і творчий шлях кожного історика, окреслити його внесок у примноження знань. Біографічний метод застерігає від механічного описування життя історика, орієнтуючи на з'ясування його співвідношення з суспільними процесами, аналіз структури всього життєвого шляху, виявлення найха­рактерніших рис всього покоління інтелектуалів певної епохи. Цей метод передбачає важливі дослідницькі процедури з джерелами особового походження: автобіографіями, щоденни­ками, листами, спогадами, відкриває реальну можливість ре­конструювати життєвий шлях і внутрішній світ як окремого історика, так і певного наукового осередку, встановити тип ученого як особистості, виявити його причинно-наслідкові зв'язки в соціокультурному і науковому середовищі.

Не вдаючись до характеристики інших методів, обмежи­мось думкою про те, що їх вибір всеціло залежить від теми, ме­ти і дослідницьких завдань, а оптимальні результати досяга­ються внаслідок комплексного використання всіх методів. ЗО

Нарешті, третій компонент методологічного інструмен­тарію історіографа представлений допоміжними, або спеціаль­ними, засобами наукового пізнання. Йдеться, насамперед, про новітні інформаційно-комунікаційні технології, персональні комп'ютери, оргтехніку, які дозволяють максимально інтен­сифікувати дослідницьку роботу, підвищити її ефективність. Сучасні інформаційно-обчислювальні прилади дають змогу застосувати математичні моделі для аналізу історіографічних процесів, для використання статистичних і метричних методів дослідження.

Особливо важлива роль інформаційних технологій в роботі з історіографічними джерелами. Наукові бібліотеки, центральні державні архіви, музеї створюють електронну систему науко­во-довідкової інформації про наявні бібліотечні, музейні та архівні фонди, що полегшує роботу дослідника на етапі пошу­ку джерел. Слід також зазначити, що великий пласт історіо­графічної джерельної інформації можна почерпнути за допо­могою системи Іпіегпеі. Вона створює сприятливі умови для міжнародного співробітництва істориків, для оперативного обміну інформацією електронною поштою.

Отже, опанування історіографами сучасним методологічним інструментарієм є важливою умовою проведення історіогра­фічних дискурсів, підвищення наукового рівня праць і їх суспільного значення.

До теоретико-методологічних проблем історіографії від­носиться опрацювання та раціональне застосування її по­нятійно-термінологічного апарату. Кожен, хто прилучається до історіографії, повинен, насамперед, опанувати її понятійно-категоріальний апарат у його сучасному розумінні. Йдеться як про переосмислення традиційних понять історіографії, так і про впровадження нових категорій, які побутують у світовій науці. Найбільш вживаними в історіографії, в т. ч. в україн­ській, є такі поняття, як «історіографічний процес», «історіо­графічна ситуація», «історіографічнийфакт», «історіографічне явище» таін.¹

В основі предмета історіографії як спеціальної галузі істо­ричної науки лежить історіографічний процес. Слово «процес» має латинське походження і перекладається як просування,

¹ Див. також: Історична наука: термінологічний і понятійний Довідник. - К.: Вища школа, 2002.

послідовна зміна явищ і розвиток чого-небудь. Отже, історіо­графічний процес - це послідовне просування історичної дум­ки, збагачення історичних знань, розвиток історичної науки. За своєю природою він має об'єктивний характер, ґрунтується на принципі наступності, спадкоємності, розвивається в пев­них хронологічних просторових вимірах. Якщо говорити про український історіографічний процес, то його часові межі охоплюють більш як тисячолітню історію українського наро­ду. Однак у цих межах можна виділити значно вужчі історіо­графічні періоди, про що йтиме мова в наступній частині лекції. З огляду просторово-географічних меж, український історіографічний процес протікав і протікає як на етнічних землях українців, так і в середовищі української діаспори, на­самперед західної.

Який зміст наповнює поняття «український історіогра­фічний процес»? Вже сама назва говорить, що мова йде не про «світовий історіографічний процес» і не про