Главная | Обратная связь

Історз знання княжої Украй 1 страница

IV. 1. Історичні погляди мислителів Київської Русі

^.2. Розвиток історичних знань у Галицько-Волинській державі

.З. Історична думка українців литовсько-польської доби

__________ Мета:

Висвітлити процес нагромадження історичних знань у Київській Русі, Галицько-Волинській та Литовсько-Руській державах, з'ясувати значення історичних творів світських і церковних мислителів княжої України для фор­мування історичних поглядів українського середньовічного суспільства.

Княжа доба - винятково важливий і тривалий період української історії, який охоплює три етапи: Київська Русь, Галицько-Волинська і Литовсько-Руська держава, тобто від Аскольда і Діра до Люблінської унії 1569 р. У цю добу остаточ­но сформувався український народ як етнічна спільність, він створив свою державу - Київську Русь, спадкоємцем якої ста­ло Галицько-Волинське князівство, виробив зусиллями своїх інтелектуалів власну систему поглядів на історію України-Ру-сі. Розвиток українського народу був стриманий тим, що його землі опинилися під монголами, татарами, Литвою і Польщею.

З появою писемності зародилося давньоукраїнське літопи­сання, були створені твори історичного змісту, писана історія Русі, виокремилися освічені світські та церковні особи, які описували історичні події, осмислювали минувшину. Запро­вадження християнства, династичні зв'язки київських та галицько-волинських князів із Західною Європою і Сходом сприяли поширенню на теренах України-Русі історичних праць візантійських і західноєвропейських істориків. Помітну роль у розвитку історичної свідомості середньовічного ук­раїнського суспільства поряд з усною творчістю стали віді­гравати шкільництво, художня та релігійна література. Збага­чення історичних знань продовжувалося і в умовах монголо-татарського завоювання Русі, згасання Галицько-Волинської Держави, колонізації українських земель Польщею, Угорщи­ною та Литвою.

IV. 1. Історичні погляди мислителів Київської Русі

Київська Русь - умовна назва, започаткована в XIX ст., дер­жави українського народу - утворилася і розвивалася в кон­тексті загальноєвропейського історико-культурного процесу та проіснувала з середини IX до середини XIII ст. Вона сприй­мала здобутки європейської цивілізації, вносячи водночас помітний внесок у світову культуру, в т. ч. і в розвиток істо­ричної думки.

Зростання інтересу до своєї і чужої історії зумовлювалося державотворчими процесами, християнізацією Русі, розвит­ком господарства, торгівлі, військової справи, культури, міжнародних зв'язків. Як уже зазначалося, поворотним мо­ментом у фіксації історичних подій і нагромадженні знань з історії стало зародження і поширення писемності, літописан­ня. Починаючи з ІХ-Х ст. літописання набуває історичного характеру і стає головним носієм знань з історії. Переклади історичних і релігійних творів зарубіжних авторів, їх перепи­сування і вивчення у приватних, княжих і церковних школах, створення бібліотек - все це підтримувало історичну культуру тогочасного українського суспільства на європейському рівні. Свідченням цього є як відомості зарубіжних авторів про Київську Русь, так і пам'ятки власної історії. До найдавнішої української рукописної книги можна віднести «Остромирове Євангеліє», написане в Києві дияконом Григорієм у 1056-1057 рр., «Ізборник» князя Святослава Ярославича (1073) -твір енциклопедичного характеру, пергаментний фоліант якого зберігся до наших днів. Його статті розкривали історію християнства, сенс доброчинного життя, будову всесвіту, знаки зодіаку, зодіакальні сузір'я, правові норми.

Приклад зацікавлення книгами, науками, історією пока­зували київські князі та їх оточення. Із свідчень літописця знаємо, як захоплювався книгами, що давали мудрість і неви­черпну глибину знань, Ярослав, названий Мудрим, збираючи одну з найбільших в Європі бібліотек у Софії Київській, як по-шановувались знання і книжна освіта синами Ярослава Свя­тославом і Всеволодом. Мудрість з книг черпали і поширювали галицькі князі Ярослав Осмомисл, Данило Романович та ін.

Серед мислителів Київської Русі поряд з князями були ви­датні літератори і літописці, філософи і богослови, перекладачі і публіцисти. В їх числі Никон Великий, Нестор, Сильвестр,

митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирило Туровський, митрополит Клим Смолятич, Данило Заточник та ін.

І все ж основними інтелектуальними центрами філософ­ської та історичної думки були церкви і собори, зокрема Софійський собор у Києві, який служив не тільки резиденцією митрополитів, а й осередком культури і освіти. Тут були укладені один з найдавніших літописних зводів 1037-1039 рр. історичне «Слово про закон і благодать» Іларіона, митрополи­че послання Клима Смолятича до пресвітера Смоленського Фоки та ін. Бібліотека Софійського собору стала основою для створення бібліотеки Печерського монастиря, що згодом пе­ребрав естафету літописання, розвитку освіти, християнської і світської думки, виховання нових генерацій мислителів і бага­то зробив для збагачення історичних знань.

Діяльність бібліотек стимулювала два основних канали приросту історичних знань і формування історичної свідомості суспільства. З одного боку, продовжувалось створення власної літописної історії, з'являлися релігійні та світські твори, про-никнуті історичною спрямованістю, а з другого боку, заво­зилися книги з Візантії і західних країн, перекладалися і переписувалися твори зарубіжних істориків.

Великою популярністю користувалися перекладні істо­ричні твори візантійських, болгарських авторів, а в Галичині були відомі польські та угорські твори. З руських літописів видно, що їх автори були обізнані з візантійськими історични­ми хроніками Іоанна Малали, Георгія Амартоли, константино­польського патріарха Никифора та ін.

Центральне місце в історичній літературі Київської Русі займають літописи, зміст яких дає найповніше уявлення про характер поглядів їх авторів на історію. Торкаючись розвитку писемності, вже говорилося про «Повість минулих літ» -унікальну пам'ятку давньоукраїнського літописання, яка ляг­ла в основу подальших літописних та історико-літературних творів. Тому зупинимось докладніше безпосередньо на історич­них поглядах авторів літописів та деяких інших творів. Йдеть­ся, насамперед, про Київський літопис 1200 р., який склав основу Іпатіївського літописного зводу. Він побудований на літописі князів Ігоря Святославича, Володимира Глібовича, інших місцевих літописах, усних переказах і оповіданнях. Зазначимо, що саме в тій частині літопису, що присвячена Володимиру Глібовичу, вживається назва «Україна» за 1187 р. стосовно південноруських земель та їх жителів, які межували з половцями. Ці землі, розташовані по обох боках середнього

Подніпров'я, значно раніше дістали в народі назву Україна як країна, як держава. По мірі розширення зв'язків з північно-східними та західними землями, заселеними українським етносом, майже вся Київська Русь стала ототожнюватися з етнонімом «Україна».

Паралельно з літописами дедалі більшої популярності набували публіцистичні та літературні твори з досить великою розмаїтістю жанрів. Історичну свідомість провідників суспільства значною мірою віддзеркалюють твори представ­ників княжої знаті та церковної ієрархії. Серед праць мисли­телів і письменників Київської Русі, чиї твори істотно форму­вали історичну думку, особливе місце займає спадщина чернігівського, а згодом київського князя Володимира Моно-маха (1053-1125). Відомі три його твори: «Граматика до Олега Святославича», «Молитва» та «Повчання». У «Граматиці...» фігурують реальні події з історії родинно-державного життя, їх коментар. Автор наголошує, що люди тлінні, грішні, сьо­годні живі, а завтра мертві, сьогодні у славі і в почесті, а завт­ра в гробі і в непам'яті, а тому сенс життя у совісті і серці. «Повчання», яке адресувалося не тільки синам князя, але й наступним поколінням, - це синтез поглядів автора, спроба стислого аналізу і самовираження досвіду минулого, в т. ч. й власного, в центрі якого була проблема єдності Русі. Варто за­значити, що через призму документалізму історії, оцінки дер­жавної влади князь вийшов на ідеали християнської моралі, високого покликання людини, мети її життя, сповідування трьох чеснот: покаяння, сльози і милостині. Він закликає ша­нувати старих, як батька, а молодих - як братів, не прагнути до збагачення, берегтися неправди, пияцтва.

Силу княжої влади Володимир Мономах вбачав в опорі на духовність і світську мудрість, а тому на чільне місце ставив завдання вчитися, пізнавати історію і враховувати минулий досвід, в т. ч. його власний.

Історичні погляди київських князів, мислителів, книж­ників простежуються у найрізноманітніших їх творах: повчан­нях, посланнях, моліннях. Йдеться, зокрема, про праці Іларіона Київського, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Клима Смолятича, Кирила Туровського, Данила Заточника та ін. Образу історії, звертанню до неї вони відводили домінуюче місце, вважаючи її повчальною.

Зокрема, перший київський митрополит Іларіон на тлі біблійної тематики, Старого і Нового Заповіту підготував «Сло­во про закон і благодать» (між 1037-1050), в якому виклав

оригінальну концепцію історії людства, її періодизацію. Він вичленив «язичницький» період, період іудейського «закону», тобто Старого Заповіту, і завершальний період християнської «благодаті та істини». Цю схему Іларіон застосував до історії Русі, оцінивши її християнізацію як завершальний етап роз­повсюдження універсальної релігії, як перемогу світла над темрявою, благодаті та істини. Принципове значення мало його нове бачення майбутнього, яке ув'язувалось з «кінцем історії» і Божим судом, а також цілісності історії, що означає розвиток по висхідній, заміну старого новим. Твір проникну-тий ідеєю рівноправності Київської держави з іншими держа­вами і народами.

Високо оцінивши діяльність київських князів у царині ут­вердження християнства, насамперед Володимира, Іларіон на­звав їх земними мудрецями, які наділені вищим розумом, схвально відгукнувся про їх патріотизм і внесок у боротьбу за ве­лич і єдність землі Руської. Князя Володимира автор порівнює з римським імператором Константином Великим, ставить його поруч з апостолами Іоанном, Фомою, Марком. Гідним продов­жувачем його справи митрополит називає Ярослава Мудрого, що обстоював політичну і церковну самостійність Русі. Іларіон належав до тієї плеяди київських мислителів, які спиралися на знання історії, орієнтувалися на високі моральні цінності, на освіченість і релігійно-філософське розуміння життя. Можна вважати, що «Словом про закон і благодать» започатковується українська історіософська думка.

До найвизначніших пам'яток давньоукраїнської культури, літератури та історичної думки відноситься «Слово о полку Ігоревім», написане не пізніше 1187 р. Історичною основою твору послужив драматичний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р. Переважна більшість дослідників вважають, що твір має київське або га­лицьке походження, а автор був учасником і очевидцем подій¹. За своїм змістом, стилем і мовою «Слово...» близьке до ук­раїнських літописів і частково нагадує оповідання про цей похід, вміщене в Іпатіївському зводі за 1185 р. Його автор, су­дячи із змісту, був добре обізнаний з тогочасними писемними

¹М. Грушевський припускав, що «Слово...» написане двома автора­ми: прихильником Святослава і людиною, що була близькою до Іго­ря. На думку Л. Махновця, його автором міг бути галицький князь Володимир Ярославич.

та усними творами, з «Повістю минулих літ», знав історію, військову справу, побут і мав літературно-поетичний хист. Зазначимо, що головна увага звернута на події світської, а не церковної історії.

У творі змальовується підготовка війська до походу, опису­ються зловісні віщування природи, яскраві і гострі батальні сцени, робиться спроба пояснити причини поразки Ігоревого війська. «Слово...» проникнуте почуттям патріотизму, ідеєю єднання русичів задля захисту рідної землі як вищого мораль­ного обов'язку. Автор застерігає князів від ілюзій, що можна самотужки здолати кочівників, і закликає об'єднати сили для відсічі нападів. Отже, твір віддзеркалює той рівень історичних знань, який існував у Київській Русі наприкінці XII ст., розуміння значення досвіду минулого, його співвідношення з сучасністю і майбутнім, поєднання християнських цінностей та народного світогляду із сильними залишками міфологічно-язичницьких уявлень про навколишній світ. Можна без пе­ребільшення сказати, що в творі втілено державницький вимір української історії.

Вершиною церковної і світської історичної думки Київської Русі став «Києво-Печерський патерик», який М. Грушевський називав «золотою книгою» українського письменного люду. Будучи твором агіографічним, він має чітко означене історичне і філософське спрямування. Основний його текст створений у другій половині XI - першій половині XIII ст. на базі листуван­ня ченця Києво-Печерського монастиря Полікарпа і володими-ро-суздальського єпископа Симона, що надає йому більшої вірогідності. Побудовані на цих листах оповідання стосувалися головним чином історії заснування і будівництва Печерського монастиря, його перших діячів. У центрі твору - реальні події і факти, імена прославлених будівників і живописців, духовних пастирів, оповіді про ставлення київських князів до монастиря, про роль варягів у культурному житті, про приватні бібліотеки та ченців. До «Патерика» увійшли «Слово про перших чорно-ризниців печерських», а також «Житіє Феодосія ігумена Печерського», складене Нестором. Його образ подано як ідеал високоморальної людини, що піклується про благо ближнього, а її земне життя відповідальне перед Богом.

До пізніших списків «Патерика» ще повернемось у наступ­них лекціях, тут важливо наголосити, що він із самого початку задумувався як твір історичний, побудований на джерелах з яскраво вираженим наративним характером. Він започаткував в українській історіографії унікальний жанр історичних

життєписів, незважаючи на те, що в ролі персоналій виступа­ли діячі церкви, її отці.

Історичною спрямованістю характеризується також ора­торська проза XII ст., представлена творами Клима Смоляти-ча, Луки Жидяти, Кирила Туровського та ін. Хоч більшість з них стосувалася тлумачення релігійних текстів, автори рекон­струювали знання античності, візантійського ораторського мистецтва, здібності теоретичного осмислення проповідей. Проповіді Кирила Туровського були близькі до наукових трак­татів, їх структура включала вступ, виклад змісту і закінчен­ня, а сам виклад носив характер історичної оповіді.

Серед історичних творів, написаних в умовах монголо-та-тарської¹ навали, виділяється «Слово о погибелі Руської землі», написане між 1238-1246 рр. Три його частини органічно по­в'язані між собою. На початку прославляється велич Київської держави, потім розповідається про її величезну територію, ми­нулу могутність. В останній частині йдеться про Володимира Мономаха як грізного князя, якого боялися литовці, угорці, німці, навіть візантійський імператор, що надсилав дари Києву. Ідеалізуючи постать могутнього князя минулого, автор «Слова...» ніби докоряв його наступникам, які не зуміли за­хистити Руську землю, оскільки не мали єдності між собою.

Близькими за пафосом до цього твору є «Задонщина», «Слово о Лазаревім воскресінні» та ін. Історичний компонент мають і правові твори княжої доби, зокрема «Руська Правда» як пер­ший кодекс законів, що діяли в межах князівств Київської Русі. Усі три її редакції засвідчують поетапну історію заро­дження і розвитку руського права, спадкоємність його норм. Вони зафіксували зміни в суспільних відносинах, у системі власності, в розвитку судоустрою.

Історичний компонент властивий і фольклору Київської Русі. Епічні пісні та усну поезію про героїку князів, подвиги дружинників, народних богатирів прийнято називати билина­ми. Про билини Київської держави, в яких висвітлювались історичні події, можна судити на основі літописних творів, зокрема «Повісті минулих літ», пам'яток усної народної твор­чості. З виникненням писемності, розширенням діапазону пісенної творчості традиції билинного епосу були підхоплені історичними думами та іншими фольклорними жанрами.

¹ Термін «монголо-татари» носить умовний характер, з'явившись у літературі в 20-х рр. XIX ст. Самі ж кочівники-завойовники, яких китайці називали «татарами», вважали себе монголами.

Якщо підсумувати сказане про розвиток історичних знань та історичні погляди мислителів Київської Русі, то можна відзна­чити, по-перше, пріоритетне значення літописних творів у царині історичних знань. Давньоукраїнське літописання, яке розвивалося не тільки в Києві, але й у Переяславі, Чернігові, Га­личі, Холмі, є унікальним явищем у європейській цивілізації. Попри всі регіональні особливості цих писемних пам'яток, для них характерні багато спільних ознак, головною з яких була фіксація історичних подій у хронологічній послідовності та їх літературне описання. По-друге, поява творів історичної спря­мованості, авторами яких були, насамперед, представники кня­жої знаті, церковної ієрархії. У літописно-історичних повістях, патериках, повчаннях віддзеркалювалися на засадах просторо­во-часового підходу найважливіші світські та релігійні події. По-третє, під впливом християнства помітно змінився зміст і характер історичної думки, історичної творчості. Домінуючою залишалася описовість подій, однак дедалі більше пробивала собі дорогу причинно-наслідкова манера їх подачі. Централь­ними постатями історичного процесу в усіх творах, особливо житійної літератури, виступають реальні люди, здебільшого це князі, члени їх родин, ієрархи, ігумени монастирів, ченці, наділені, як правило, високими моральними якостями і христи­янськими чеснотами. Водночас згадуються рядові воїни, будівельники, ремісники, художники, які своєю працею при­служилися державі і церкві. По-четверте, історична думка в Київській Русі кореспондується з розвитком історичних знань у тогочасній Європі.

ІУ.2. Розвиток історичних знань у Галицько-Волинській державі

З другої половини XII ст. почався розклад Київської Русі на удільні князівства, розгорнулася боротьба за київську спадщину. Державницьку традицію, засади права й українсько-руської культури підхопили і розвинули всі князівства, але найбільш повно Галицько-Волинська держава, що сформувалася внаслідок об'єднання зусиллями Романа Мстиславича в 1199 р. Волинського і Галицького князівств, оволодіння Києвом і Пере­яславом. Сформувався потужний політичний організм, могутня держава, яка за розмірами не поступалася Священній Римській імперії. Вона опанувала більшу частину київської культурної і духовної спадщини, в т. ч. набутки в розвитку історичних знань.

Серед найдавніших галицьких пам'яток, що дійшли до нас з XII ст., раритетом є Галицьке Четвероєвангеліє, написане в 1144 р. у Крилосі на пергаменті київським уставом, Христи-нопольський Апостол XII ст., Бучинське Євангеліє XIII ст. У XIII ст. в Галичі були створені «Толковий апокаліпсис», «Хронограф» та «Холмське Євангеліє».

У Галицько-Волинській державі дістала подальший розви­ток літописна традиція Києва. Ще до її утворення, як засвідчує «Повість минулих літ», на Волині і в Галичі літописання було досить поширеним, тут створювалися хроніки, історичні тво­ри. На жаль, вони не збереглися і дійшли лише як окремі вставки до Київського літопису, присвячені міжусобним війнам, боротьбі проти зазіхань Польщі та Угорщини. Найви-датнішою пам'яткою історії є Галицько-Волинський літопис як один з перших українських прозових творів, що став про­довженням «Повісті минулих літ» і Київського літопису¹.

Галицько-Волинському літопису передувала не тільки київська літописна традиція, а й місцеві літописи, що уклада­лися в Звенигороді, Теребовлі, Перемишлі. Однією з най­давніших повістей Галичини, яка дійшла до нас, була оповідь про осліплення в 1097 р. волинським князем Давидом Ігореви-чем теребовлянського князя Василька Ростиславича. Саме цю «Повість про осліплення Василька», яка поєднувала в собі риси історичної і літературної оповіді, Нестор включив до «Повісті минулих літ».

Унікальними пам'ятками ХІІ-ХШ ст. є Галицьке Євангеліє 1144 р. і Галицьке Євангеліє 1266-1301 рр., написані уставом на «вічному» папері - пергаменті, які зберігаються у рукопис­них фондах бібліотек Санкт-Петербурга і Москви.

Є підстави говорити про існування у Х-ХІІ ст. на теренах Галичини і Волині дружинного епосу, свідченням чого є дру­жинна пісня про подвиги Романа Мстиславича, уривок якої включений до Галицько-Волинського літопису. Відомий дослідник Галицько-Волинського літопису М. Котляр вважає, що з середини XII ст. у Галичі почали створюватись не «кла­сичні» літописи, а історико-літературні повісті, присвячені князям, а це стало новим етапом у розвитку історичного опису­вання подій. Цей унікальний твір створений щонайменше п'ятьма високоосвіченими літописцями-укладачами, які були ґрунтовно обізнані з працями візантійських та західноєвро-

¹ Див.: Галицько-Волинський літопис. Переклад Л. Махновця. -Львів, 1994.

пейських авторів, виступали як патріоти і прихильники збере­ження цілісності Руси-У країни.

Умовно Галицько-Волинський літопис ділиться на дві час­тини: Літописець Данила Галицького та Волинський літопис. Перша частина починається з так званої Початкової Галицької повісті, з відомостей про загибель Романа Мстиславича, княжіння його дружини Анни і вступ на престол Данила, його вигнання з Галича і повернення, про боротьбу проти ордин­ського ярма. Друга частина присвячена княжінням у Володи­мирі Волинському Василька Романовича, його сина Володими­ра та Мстислава Даниловича.

Літопис засвідчив вищий рівень описування історичних подій, вдалішу спробу їх причинно-наслідкового осмислення. Він складається з різних оповідань історичного змісту, створе­них у період 1201-1292 рр., закінчується розповіддю про поча­ток литовської колонізації України. На думку дослідників, його перші варіанти не мали чіткої хронологічної схеми, а деякі дати були проставлені пізніше, причому часто невірно. Наприклад, на початку оповідання про Данила Романовича говориться про смерть його батька в 1201 р. замість 1205 р. Не виключено, що літопис зазнав певної корекції в процесі переписування і включення його до Іпатіївського літопису. До елементів «науковості» Галицько-Волинського літопису можна віднести досить широку і різноманітну джерельну базу. Це і документи з княжої канцелярії, донесення послів, гра­моти, листи, попередні літописні хроніки, і перекладна за­рубіжна література (візантійський хронограф, хроніки Георгія Амартола, «Александрія»), і особисті враження очевидців.

Галицькі літописці, як і тогочасні придворні хронографи та історики в західноєвропейських країнах, відкрито демонст­рували свої симпатії спочатку Роману Мстиславичу, який наслі­дував приклад свого предка Володимира Мономаха щодо єдності Русі, а потім Данилу Романовичу, що зробив найбільший внесок, щоб «зібрати докупи» землі, повернути і розширити володіння, якими правив його батько. Багато уваги приділено держав­ницькій діяльності Данилового сина Василька та внука Володи­мира. З середини 60-х рр. простежується прихильність літо­писців до волинської гілки Романовичів, і тільки остаточна редакція 1292 р. відтворює ідею об'єднавчих тенденцій, що їх обстоював галицький князь Лев Данилович та його нащадки.

Запроваджений Початковою Галицькою повістю, якою відкривається Галицько-Волинський літопис, термін «Романо­вичі» (1206) об'єднував в єдине ціле потомство Романа Мсти-

славича як засновника відповідної династії. Прославляються переможні походи Романа Мстиславича до половецького сте­пу. Літописці підкреслювали родовий зв'язок Романовичів з далекими предками, насамперед з Володимиром Мономахом, аби в такий спосіб підкреслити древність роду, династичне право на наслідування влади, наголосити на доброчесності, мужності і гідності князя. Такими засобами утверджувалась і розвивалась історична пам'ять про попередні покоління, за­проваджувалась наступність традицій.

Тогочасна концепція провідної ролі в історії видатних осіб яскраво виявилась у звеличенні Данила Галицького. Літописець характеризує його як людину мудру і прозорливу, сувору і спра­ведливу, виправдовує його тверду великокнязівську політику щодо боярства, кроки щодо зміцнення централізованої влади і цілісності держави перед загрозою з боку монголо-татарської орди, Польщі, Угорщини, Литви. Він із захопленням описує подорож Данила Галицького до столиці Орди, його переможні походи на половців, схвально оцінює жорстоку розправу з жите­лями міст, які виявляли непокору князеві. Літописець оцінює князя як такого, в якому «від голови до ніг немає пороку».

Галицько-Волинський літопис проливає світло на ідейну спрямованість поглядів його авторів. Можна стверджувати, що вони були патріотами своєї землі, прихильниками могутності Руської держави, її цілісності і незалежності, слави руської зброї і військового мистецтва. Особливо це виразно відбито в образі Данила Романовича, який поставив у залежність від себе Київ і об'єднав всю Південно-Західну Русь, створював ко­аліцію для визволення Русі від татарського ярма, зміцнював військо, споруджував фортифікаційні укріплення.

Червоною ниткою через літопис проходить обґрунтування права галицьких князів на володіння всією Південно-Західною Руссю, включаючи стародавню столицю Київ, збереження його традицій і духовної величі. Утвердження галицько-во­линського князя Романа Мстиславича і в золотоверхому Києві дало підстави літописцеві назвати його великим князем, «ца­рем на Русі», «вікопомним самодержцем всієї Русі». Новим підтвердженням права галицько-волинського князя на київ­ську спадщину літописець вважав статус Данила Галицького після встановлення васальних відносин з золотоординським ханом, коли він висунув на посаду київського митрополита кандидатуру Кирила. Хоч зреалізувати план відновлення дер­жави в межах Київської Русі не вдалося, ця ідея залишалася як перспективна програма.

Примітною рисою Галицько-Волинського літопису як нової сходинки в розвитку української історичної думки є загострена увага до історії державності, політичного устрою Галицько-Волинської держави. У ньому багато місця відведено обґрунту­ванню ролі князя, а згодом короля як носія верховної влади, історії галицького боярства, його участі в державному управ­лінні через боярську раду. Наведені приклади про обмеження влади князя, право розпоряджатися земельними володіннями підсумовуються такою фразою: «Данила князем називали, а самі землю тримали». Вони свідчать про елементи аналітики в оповідях літописців. Для протистояння боярству князь мусив шукати підтримку у віче. Принагідно нагадаємо, що в добу спадкоємців Данила Галицького саме галицько-волинські міста першими дістали магдебурзьке право як визнання само­врядної традиції.

Інтерес до історії державності, міждержавних відносин ще більше зріс у ХІП-ХІУ ст. Йдеться про договори галицьких князів Андрія та Лева з Прусським орденом хрестоносців, Юрія II Болеслава, якими встановлювався союз Галича з Прус­ським орденом проти Польщі, Литви і татар.

Письмові та усні пам'ятки ХІІ-ХШ ст. характеризуються деякими «галицькими» особливостями, насамперед лінгвістич­ними, використанням специфічних для української традиції символіко-метафоричних засобів. Описуючи героїчні діяння князя Романа, літописець порівнює його з левом, сердитою риссю, з крокодилом, туром і орлом.

Великий вплив на розвиток історичної думки в Галицько-Волинській державі продовжувала відігравати християнська церква. Тут діяли Галицька, Перемишльська, Угрівська та Луцька єпархії, а в 1301 р. була заснована Галицька митро­полія, підпорядкована грецькому патріархові. Водночас деякі галицько-волинські князі, починаючи від Данила Галицького, підтримували контакти з Римом. Поступово протистояння, що назріло між Візантією і Римом, поширювалося на церковне життя в Україні. Писемні пам'ятки поетизують і міфологізу-ють образ Галича як древнього і священного, Богом обраного міста, яке мало потужну духовну підтримку.

Провідна роль Галича в розвитку історичних знань зумов­лювалася також його місцем в системі культурних цінностей: шкільництва, книжної освіти. Тут перекладалися і поширюва­лися релігійні та історичні твори з грецької, угорської, ла­тинської, зокрема житія святих, «Оповідання про Індійське царство». До житія святих Болгарії і Чехії часто долучали 82

українських святих. Частина галицьких князів і бояр вільно володіла латинською та німецькою мовами.