Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 17 страница

завдання зупинити маховик його денаціоналізації та духовно­го спустошення, повернути йому історичну пам'ять у повному обсязі, поставити заслін її подальшій фальсифікації і спотво­ренню. Однак історична наука залишалася підконтрольною партноменклатурі і переживала кризу. Свідченням цього стало пишне відзначення у 1987 р. за традиційною схемою чергового ювілею Жовтневої революції. Опубліковані книги «Великий Жовтень і Україна», «Историография Великой Октябрьской революциинаУкраине», «Октябрьигражданскаявойнав Ук-раине: страницьі истории» та інші продовжували обстоювати застарілі міфи більшовицької ідеології. Деякі новації, більш критичний підхід до висвітлення подій суттєво не вплинули на загальну концепцію курсу лекцій з історії КПРС (керівник авторського колективу Я. Калакура) (1988), підготовленого за завданням Міністерства вищої освіти УРСР¹. На фоні дис­курсів, що викривали злочинну суть сталінізму, трагедії ре­пресій, голоду ці публікації демонстрували загострення кризи офіційної історіографії, поглиблення в ній розколу.

Як уже зазначалося, вибух на ЧАЕС, спроби влади прихова­ти від народу правду про масштаби аварії та її катастрофічні наслідки остаточно підірвали довір'я до комуністичної систе­ми навіть з боку частини проімперських кіл, додали енергії силам опору. їх очолила творча інтелігенція, насамперед письменники, колишні шістдесятники, дисиденти і правоза­хисники. Опозиційний рух Української Гельсінкської спілки, її «Декларацію принципів» підтримала частина істориків, філософів, правників, літературознавців, студентська молодь. Зростанню національної та історичної свідомості українців сприяло відзначення в 1986 р. 130-річчя від дня народження І. Франка², 75-річчя від дня народження М. Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху «Русалка Дністрова», в 1987 р. в Україні святкували 100-річчя Леся Курбаса, одного з числен­них представників «розстріляного відродження» 1930-х рр.

Суспільствознавство зі сторінок «Літературної України», журналів «Вітчизна», «Жовтень» («Дзвін» з 1990 р.), «Київ» та інших дізнавалося про тотальне нищення української інтелі­генції, голодомор 1932-1933 рр., повертало заборонені імена.

¹ Звичайно, з висоти сучасності автор усвідомлює, що видання цьо­
го курсу лекцій було помилкою, але на той час навіть такі спроби
переглянути деякі догми розглядалися як позитивні зрушення.

² 120-річчя від дня народження М. Грушевського в 1986 р. залиши­
лося майже непоміченим з боку офіційної історіографії.

Журнал «Пам'ятки України» започаткував рубрику про реп­ресованих краєзнавців, опублікував проблемні статті істориків національно-демократичного спрямування М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка та ін.

У 1988 р. журнал «Київ» (редактор В. Дрозд) започаткував публікацію «Споминів» найвидатнішого українського історика М. Грушевського, підготовлених С. Білоконем. У тому ж році була відновлена Археографічна комісія АН УРСР, яка розгор­нула підготовку до видання багатотомної «Історії України-Руси» М. Грушевського, перший том якої фототипним спосо­бом вийшов у 1991 р. На сторінках часопису «Жовтень» («Дзвін») (редактор Р. Федорів) в 1988 р. почалася публікація тритомної праці Д. Яворницького «Історія запорозьких козаків», а з 1990 р. його читачі знайомилися із забороненою в тоталітарні часи «Історією України» І. Крип'якевича. У лютому 1989 р. в Києві постало Товариство української мови ім. Т. Шевченка, у Львові Товариство Лева започаткувало видання позацензурної газети «Поступ». З березня 1989 р. розгорнулася діяльність українського відділення Товариства «Меморіал».

Першим суттєвим завоюванням патріотичної української громадськості стало схвалення у жовтні 1989 р. «Закону про мо­ви в Українській РСР», який надав українській мові статус дер­жавної. Важливе значення для демократизації засобів масової інформації і заснування нових видань мало прийняття закону про свободу друку і заборону цензури. Розширення інформації давало деяку змогу викривати лженауковість марксистської па­радигми історії, її матеріалістичного тлумачення, концепції партійно-класового підходу до трактування подій і явищ.

Протягом 1988-1991 рр. загострилася полярність поглядів істориків на ключові проблеми української історії, яка знахо­дила відображення на сторінках періодики, у т. ч. й «Україн­ського історичного журналу». І. Хміль у статті «Петлюра і пет-люрівщина» (УІЖ, 1990, № 3) у традиційному для радянської ідеології продовжував таврувати провідників Української ре­волюції, інші автори все ще доводили «крах буржуазно-націоналістичної державності в ході утвердження Радянської влади на Україні». Натомість І. Рибалка у статті «Сталінщина і розселянювання країни» (УІЖ, 1989, № 10, 11) аналізував трагічні наслідки політики цієї влади для українського наро­ду. С. Кульчицький висвітлював трагедію голоду 1930-х рр. («1933: трагедія голоду» (1989)), а Г. Касьянов підняв завісу над утаємниченими жертвами сталінських репресій у Донбасі в 1928 р. («Під прапором ленінізму», 1989, № 22).

На зміни в історіографічній ситуації в Україні глибокий вплив справляли спроби демократизації суспільства, зокрема утворення Народного Руху України (1989), поява нових політичних партій, заміна політичної монополії КПРС багато­партійністю. Рубіж 1980-1990-х рр. пов'язаний із новим ета­пом взаємодії суспільної, національної та історичної свідо­мості. Повернення до історичної правди, особливо до історії ук­раїнської державності, визвольних змагань за її утвердження ставало потужною моральною підтримкою тих сил українсько­го суспільства, які розгорнули рух за державний суверенітет і незалежність України. Водночас цей рух спонукав істориків до зміни історичної парадигми, до руйнування догм радянської історіографії. Проблеми української історії опинилися в епіцентрі ідеологічної і політичної боротьби між національно-визвольними та проімперськими силами.

Сміливим викликом партійно-ідеологічній історіографії стала стаття С. Білоконя у «Літературній Україні» (21 липня 1988 р.) про М. Грушевського, на яку накинувся сам перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький у доповіді на пленумі ЦК, звинувативши історика у спробах виправдати націоналістичні позиції М. Грушевського.

Тим часом на розвиток історичної думки благотворно впли­нули святкування 1000-ліття хрещення Русі, відновлення Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, утворення Київського патріархату Ук­раїнської православної церкви. Однак досить велика громада східних і південних регіонів України при підтримці Москов­ського патріархату та антиукраїнських сил зуміли розколоти православ'я, утворивши підлеглу йому УПЦ.

Під тиском незаперечних фактів КПУ для збереження своєї влади намагалася «відхреститися» від сталінізму і дала дозвіл на публікацію збірника «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів» (керівник авторського колективу Р. Пиріг, 1990). У червні 1990 р. ЦК КП України пішов навіть на скасування ряду своїх постанов 1940-х рр., в т. ч. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», визнавши, що вона «призвела до істотних суб'єктивістських перекручень у кри­тиці істориків С. Бєлоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова та ін.», що в ній переважали трафаретні звинувачення «у буржуазно-націоналістичному ха­рактері», космополітизмі, антинародності...». В умовах кризи

тоталітаризму та його ідеології Інститут історії партії при ЦК КПУ був реформований в Інститут політичних досліджень, на базі якого згодом постав нинішній Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (1991). Багато для його трансформації в українську національну інституцію зробив директор, нині академік НАН України Іван Курас -відомий український історик, провідний фахівець у галузі політичної історії України, національних відносин, автор ряду етнодержавознавчих досліджень. З його участю або під керів­ництвом уже на початку 1990-х рр. побачили світ такі праці як «Сучасні політичні партії і рухи на Україні» (1991), «Церква і національне відродження», «Українська державність: історія і сучасність», «Етнонаціональний розвиток України: терміни, визначення, персоналії» (1993) та ін.

Отже, формування нової історіографічної ситуації в УРСР носило дуже суперечливий характер. Прогресивні зрушення в середовищі радянських істориків, особливо молодшої гене­рації, наштовхувалися на рішучий спротив не тільки правлячої партноменклатури та чиновників історичних установ, а й представників старшого покоління істориків, що залишалися в полоні марксистських догм. Парадоксально, що навіть ті істо­рики, які цькувалися комуністичною системою, в новій обста­новці продовжували обстоювати старі методологічні схеми. Наприклад, у 1989 р. вийшла в світ монографія В. Сарбея «Очерки по методологии и историографии истории Украиньї (период капитализма)», в якій і далі «викривався український буржуазний націоналізм В. Антоновича та М. Грушевського».

Перебудовні процеси в Інституті історії АН УРСР значною мірою стримувалися його керівництвом, очолюваним Ю. Кон-дуфором, якого називали «людиною Щербицького». Посаду директора, яку він обіймав 15 років, залишаючись на ній до 1993 р., поєднував з обов'язками головного редактора «Ук­раїнського історичного журналу». Оприлюднена в журналі «Республіканська програма розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії Української РСР» (1990, № 10, 12) фактично не міняла старих концептуальних підходів до української історії, що панували в тоталітарні часи, не орієнтувала на повернення до наукової схеми україн­ського історичного процесу, хоча й передбачала публікацію джерел, праць М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Драго-манова та ін. До програми не було включено публікацію праць істориків діаспори.

Позитивно позначилося на роботі Інституту призначення в 1990 р. заступником директора відомого історика Станіслава Кульчицького - дослідника соціально-економічної і політичної історії України, який був у числі перших серед радянських істориків, котрі виступили з гострою критикою теорії і практи­ки сталінізму. Його праці «Демографічні наслідки голоду 1933 р. на Україні» (1989), «Сталінізм на Україні: 20-30-і рр.» (1991), «Ціна «великого перелому»» давали принципово нову, порівняно з радянською історіографією, оцінку подій 1920-1930-х рр., висвітлювали масові репресії та голодомор. Заслуга С. Кульчицького і в тому, що він взявся за наукове редагуван­ня україномовної праці канадського історика українського походження Ореста Субтельного «Україна: Історія», яка була опублікована в 1991 р.

У 1991 р. заступником директора з наукової роботи Інститу­ту став теж уже відомий тоді історик нової генерації Валерій Смолій (1950) - фахівець з історії українського середньовіччя і козацько-гетьманської доби, дослідник історії козацтва, вихо­ванець Ф. Шевченка. У 1985 р. він захистив докторську дисер­тацію «Соціальна свідомість учасників народних рухів на Ук­раїні (друга половина ХУІІ-ХУШ ст.)», яка своїми підходами не зовсім вписувалася у марксистську схему масових рухів. У 1992 р. В. Смолія було обрано членом-кореспондентом НАН України, а в 1993 р. - директором Інституту. У 1980-х рр. він брав участь у створенні другого тому «Історії Української РСР», двох томів «Истории Києва», монографії «Історичні передумови возз'єднання українських земель» (1989), «Ук­раїнська народність: Нариси соціально-економічної і етно-політичної історії» (1990). Принципове значення для утверд­ження нового розуміння етногенезу українського народу мала праця В. Смолія та О. Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація» (1991).

Зміни в керівництві Інституту, повернення йому назви і статусу Інституту історії України (1991), закладали основи для його поступового перетворення в головну інституцію ук­раїнської історіографії. Перебудовувалася діяльність Інституту археології, було створено нові академічні та вузівські осередки історичної науки, зокрема Інститут української архео­графії (1991) (згодом назва доповнилася: та джерелознавства ім. М. С. Грушевського), (директор - П. Сохань), Інститут су­спільних наук був реформований в Інститут українознавства ім. І. П. Крип'якевича (Львів, директор Я. Ісаєвич). У Київ-

ському університеті ім. Т. Шевченка було створено Інститут ук­раїнознавства (директор П. Кононенко)¹, а у Львівському універ­ситеті ім. І. Франка постав Інститут історичних досліджень (директор Я. Грицак) та ін. В усіх вузах (частина яких дістали статус університетів) створювалися кафедри історії України, ук­раїнознавства, гуманітарних наук, вносилися суттєві корективи до навчальних планів підготовки істориків. Назрівали зміни у змісті навчального процесу та науково-дослідної роботи.

Однією з перших ластівок нового трактування найбільш сфальсифікованих сторінок української історії став науковий збірник під промовистою назвою «Про минуле - заради май­бутнього» (1989) (упорядник Ю. Шаповал; редколегія: І. Ку-рас та ін.). Головна увага була приділена переосмисленню супе­речливих подій української історії 1920-1930 рр. У статтях І. Кураса, С. Діброви, М. Панчука, П. Варгатюка, С. Спіріна та інших частково переглядалися усталені в історико-партійній науці оцінки внутріпартійної боротьби, проведення національ­ної політики, було поставлено під сумнів «правдивість» відоб­раження «досвіду» індустріалізації та колективізації, зачіпа­лися причини голоду 1932-1933 рр. Досить обережно, але на той час сміливо, автори порушили проблеми альтернативних підходів до аналізу однопартійної системи і поставили питання про винесення уроків з минулого. Було покладено початок за­лученню до наукового обігу нових архівних документів і відтворенню на цій основі історичної правди.

У 1990 р. побачив світ збірник статей «Маршрутами історії» (упорядник Ю. Шаповал, редколегія: Ф. Рудич та ін.). Поряд з аналітичними статтями П. Варгатюка і П. Шморгуна про ма­ловідомі сторінки політичної історії України 1898-1917 рр., І. Кураса та В. Солдатенка про соціально-політичні альтерна­тиви 1917 р., В. Верстюка «Воєнний комунізм» на Україні», С. Кульчицького «НЕП: уроки для сьогодення», М. Панчука про анатомію «націонал-українства», І. Кожукала про голод 1946-1947 рр. були оприлюднені розвідки Ю. Шаповал а, Р. Пирога, О. Щусь, Л. Нагорної, І. Гошуляка, Д. Табачника, В. Лозицького та інших про політичних діячів України 1920-1930-х рр., які націлювали на нове бачення радянського періоду історії України.

¹ У 2000 р. він набув нового статусу: Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки. В університеті функ­ціонує Центр українознавства (директор В. Сергійчук).

Може виникнути запитання, чому на пріоритетне місце нау­кових дискурсів на рубежі 1980-1990-х рр. висунулися проб­леми радянської історії? Очевидно, це зумовлювалося кілько­ма чинниками. По-перше, доба радянської історії виявилася найбільш спотвореною і міфологізованою в історичній науці та суспільній свідомості. По-друге, правлячій верстві, пов'язаній з комуністичною ідеологією, було вигідно вдатися до дозованої критики конкретних подій, явищ і осіб аби зберегти саму сис­тему чи частково її лібералізувати, зберегти контроль за ситу­ацією в суспільстві. По-третє, злам стереотипів у поглядах на події 1920-1980-х рр. міг стати вузловою ланкою довгого лан­цюга перегляду всіх фальсифікацій української історії з най­давніших часів. По-четверте, відтворення історичної правди про насадження тоталітарного режиму в Україні, його злочини проти українського народу, трагічні наслідки сталінських експериментів у сфері економіки і культури створювали фун­дамент для глибинних змін у суспільній свідомості, для її радикалізації, для національного пробудження, повалення чужого режиму і відновлення власної держави.

Серед піонерів подолання стереотипів сфальсифікованої ра­дянської історіографії поряд з опозиційними істориками М. Брайчевським, Я. Дашкевичем, С. Білоконем, Я. Дзирою, О. Апанович, Р. Івановою (Іванченко) та іншими було не мало й лояльних до режиму дослідників, зокрема С. Кульчицький, Ю. Шаповал, В. Сергійчук, Я. Ісаєвич та ін.

У 1989 р. С. Кульчицький у розвідці «Ціна «великого пере­лому» на основі власної методики розрахунків чисельності людських жертв у 1932-1933 рр. дійшов висновку, що в ре­зультаті демографічних втрат від репресій, голоду, депортацій і природної смертності Україна не дорахувалася щонайменше 3531 тис. чол. Своєрідним проривом для радянської історіо­графії був і аналітичний висновок С. Кульчицького про штуч­ний характер голоду 1932-1933 рр., мотиви якого мали не тільки економічний, а й політичний характер. Насильницька і форсована колективізація підірвала продуктивні сили сіль­ського господарства, остаточно знищила ринковий механізм, призвела до розселянювання українського села. Згодом С. Кульчицький, як і інші історики, переконливо доведе взаємозв'язок голодомору 1930-х рр. з голодом 1921-1922 рр., покаже, що спільною їх ознакою була насильницька політика експропріації більшовицького режиму щодо українських се­лян. На той час він все ще схилявся до думки про ігнорування Й. Сталіном застережень В. Леніна стосовно кооперації і рин-

нових відносин, вважав, що за інших умов трагедії можна було уникнути.

Публікації істориків перебудовних часів ніби продовжували перерваний історіографічний процес, започаткований хру-щовською «відлигою», коли обстоювалася думка, що головним винуватцем трагічних репресій був Й. Сталін. Намагання відірвати Сталіна від партії і самої політичної системи було ма­невром, спрямованим на виправдання цієї системи, аргумен­том про можливість її перебудови і демократизації. Ця точка зору досить глибоко проникла в голови більшості істориків і мусив пройти певний час, щоб прийшло усвідомлення істини, що тоталітарні режими не піддаються реформуванню, що вони мають бути замінені демократичними системами.

Новим явищем радянської історіографії перехідної доби ста­ло вивчення опозиційного до більшовицького режиму руху, який в багатьох регіонах України набув характеру селянських повстань і збройної боротьби. Публікації з цієї проблематики, започатковані у місцевій періодиці, згодом появилися на сторінках «Українського історичного журналу» та інших ви­дань. Своєю фактографією вони ставили під сумнів міф офіційної історіографії про «тріумфальну ходу радянської вла­ди» і переконливо засвідчували активний спротив насадженню тоталітарного режиму в Україні з боку різних верств населення, в т. ч. й української інтелігенції. Традиційні терміни радянської історіографії «бандитизм» і «контрреволюція» уступали місце новому баченню як вияву повстанського руху та опору, що діста­ло відображення у монографії В. Верстюка «Махновщина: се­лянський повстанський рух на Україні (1918-1921)» (1991).

Принципове значення у цьому зв'язку мала також поява мо­нографії Г. Касьянова та В. Даниленка «Сталінізм і українсь­ка інтелігенція» (1991). Автори підвели читача до розуміння справжніх мотивів політики українізації як маневру правля­чої партії, водночас показали її реальні здобутки, роль інтелігенції у цьому процесі, обґрунтували відповідь на питан­ня, чому сталінський режим вдався до масового нищення ук­раїнської еліти.

Історики західноукраїнських областей на рубежі 1980-1990-х рр. зосереджували свої зусилля здебільшого на двох те­матичних напрямах: перегляд оцінок історії революційного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті, діяльності Ко­муністичної партії Західної України та на так званих соціалістичних перетвореннях у процесі встановлення ра­дянської влади в цьому регіоні. У червні 1991 р. у Львові

пройшла наукова конференція «Національно-визвольна бо­ротьба 20-50-х рр. XX ст. в Україні», учасники якої торкнули­ся трагічних сторінок української історії взагалі, включаючи особливості націоналістичного руху опору на західноукраїн­ських землях, діяльності ОУН.

Зроблені тут узагальнення щодо формування нової історіо­графічної ситуації в Україні під впливом горбачовської пере­будови і поглиблення кризи марксистської парадигми історії логічно підводять до висновку, що цей процес носив супереч­ливий, не послідовний і конфронтаційний характер. Незважа­ючи на так звану «гласність», в історичній науці залишалися «зони мовчання», орієнтири самоцензури, яких більшість істориків все ще дотримувалися. Дедалі гострішою ставала бо­ротьба між прихильниками демократичних перемін та консер­вативними силами, що намагалися загальмувати прогресивні перетворення в історичній науці, як одного з чинників зростан­ня національної свідомості українців, їх боротьби за суве­ренітет і незалежність України.

XVII.2. Долучення українських істориків до надбань світової і національної історіографії

Так звані «оксамитові революції», повалення то­талітарних режимів у країнах Східної та Центральної Європи, об'єднання Німеччини, ліквідація залізної завіси між Сходом і Заходом, лібералізація внутріполітичного життя заклали нові підстави для долучення істориків УРСР до надбань національ­ної та світової історіографії. У червні 1989 р. українські вчені з УРСР та діаспори неподалік від Неаполя заснували Міжна­родну асоціацію україністів (МАУ), Асоціацію українознавців республіки очолив І. Дзюба. У тому ж році була відновлена у Львові діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка, голо­вою якого став відомий учений О. Романів. На першому конг­ресі МАУ (1990), що проходив у Києві, були історики з бага­тьох країн, зокрема з СІЛА (О. Пріцак, Г. Грабович, Т. Гунчак, В. Маркусь), з Канади (О. Субтельний, Б. Кравченко) та ін. Конгрес проголосив 1991 рік міжнародним роком М. Грушев-ського. В його рамках з нагоди 125-річчя від дня народження найвидатнішого історика відбулися міжнародні та загальноук­раїнські наукові конференції в Києві, Львові та інших містах.

Прилучення частини колишніх радянських істориків до національно-демократичного процесу, їх відмова від ідео­логічних стереотипів у трактуванні української історії, підви­щення інтересу до життя українців за кордоном, до співпраці супроводжувалися активізацією національно-наукового руху української діаспори. Зокрема, у СІЛА в 1988 р. був започатко­ваний науковий проект створення багатотомної «Енциклопедії української діаспори» під керівництвом професора політології університету в Чикаго В. Маркуся.

Активізували свою діяльність усі українознавчі осередки за кордоном: УВАН, УВУ, НТШ, УІТ, Український науковий інститут при Гарвардському університеті, Канадський інсти­тут українських студій Альбертського університету та ін. Своєю діяльністю вони намагалися підтримати ті паростки прогресивних перемін, що проросли в історіографічному про­цесі в Україні, поступово переносити її на українське поле.

Із зміною політичної ситуації в Україні поширювалася діяльність Українського історичного товариства та його науко­вого органу - «Українського історика» («УІ»). Титанічну працю в цій царині провів Президент УІТ та головний редактор «УІ» Л. Винар, завдяки якому осередки УІТ були створені у Львові, Києві, Дніпропетровську, Ужгороді, Чернівцях, Острозі, Чер­касах, Харкові, Дрогобичі та інших містах. «Український істо­рик» набував статусу спільного фахового журналу істориків України і діаспори, географія його видання дістала таку схему: Нью-Йорк - Торонто - Київ - Львів - Мюнхен. Співредактором «УІ» з 1993 р. став М. Брайчевський, а одним із заступників редактора І. Гирич. З нагоди 30-річчя журналу Інститут ук­раїнської археографії і джерелознавства НАН України опри­люднив покажчик змісту «УІ» за 1963-1992 рр.¹, а колекції часопису були передані до провідних бібліотек України, в т. ч. до Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського. На сторін­ках «УІ» дедалі частіше стали публікуватися й історики України М. Брайчевський, С. Білокінь, Я. Дашкевич, Я. Дзи-ра та ін.

Одним з головних напрямів діяльності УІТ та «УІ» в Україні стало сприяння розвитку грушевськознавства на материковій Україні. За визначенням Л. Винара, з 1990-1991 рр. почався новітній період наукового грушевськознавства, який ув'язу­ється з початком відродження української національної

¹ Новий покажчик, оприлюднений в 1999 р., охоплює 1963-1998 рр. 404

історіографії безпосередньо в Україні¹. Ряд українських істо­риків, зокрема Я. Дашкевич, С. Білокінь, Я. Ісаєвич, І. Гирич, Я. Грицак, Л. Зашкільняк, Л. Решодько та інші вже на почат­ку 1990-х рр. оприлюднили цікаві розвідки про видатного вченого і державного діяча. Праці П. Соханя, В. Ульяновського таС. Кіржаєва «М. С. Грушевський і Асасіетіа» (1993), Р. Пи­рога «Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття» (1993), як і інших дослідників, сприяли поверненню імені Ве­ликого Українця до широкого загалу пострадянської України. Принципове значення для руйнації стереотипів комуністич­ної ідеології щодо особи лідера української національної історіографії Михайла Грушевського і повернення радянських істориків до його схеми українського історичного процесу ма­ла вступна стаття до репринтного перевидання першого тому «Історії України-Руси»² двох авторитетних істориків В. Смолія та П. Соханя під промовистою назвою «Видатний історик Ук­раїни» . У ній наголошувалося, що М. Грушевський - «визнач­ний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини XVII ст. »³. Хоч у цій статті ще фігурували рудименти старих підходів, на зразок: «визнав радянську владу», «висловив готовність служити їй», однак однозначно визнавалося, що узагальнюючий система­тичний курс історії України був створений на основі розробле­ної М. Грушевським схеми і періодизації. Автори підкреслю­вали, що М. Грушевський категорично заперечив домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спад­коємцем якої вважав виключно «українсько-руську народ­ність», а історія Київської держави належить українцям. Га-лицько-Волинську державу вчений розглядав як спадкоємицю і продовжувача історичних традицій, започаткованих у Київський період. Далі в статті говорилося, що М. Грушевсь­кий поставив і розв'язав фундаментальне питання про зарод­ження і розвиток українського козацтва, Запорозької Січі як продукту всієї попередньої історії України, як вогнища ко-

¹ Винар Л. Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток. -
Київ-Львів-Нью-Йорк-Торонто, 1998. - С. 25.

² Видання підтримали Центр імені Петра Яцика при Канадському
інституті українських студій Альбертського університету та Архео­
графічна комісія АН України.

³ Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. - Т. 1. - К.,
1991.-СУШ.

зацької сили, солідарності, організованості у визвольній бо­ротьбі, а згодом і війні українського народу під проводом Б. Хмель­ницького. В. Смолій та П. Сохань завершили презентацію пер­шого тому «Історії України-Руси» висновком: М. Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, етнічну культуру, власну державність, що творча спадщина вченого вражає надзвичайною актуальністю її пов­чального змісту для сьогодення.

Не менш важливе значення для переосмислення радянськи­ми істориками ролі М. Грушевського в українській історіо­графії мала друга вступна стаття до тому, підготовлена вже зга­дуваним американським істориком українського походження Омеляном Пріцаком «Історіософія Михайла Грушевського»¹. Сама її назва реабілітувала в Україні поняття «історіософія», яке радянська пропаганда трактувала не інакше як «ворожу, буржуазну теорію». Самою постановкою проблеми української історіософії О. Пріцак підійшов до аналізу філософських засад української історіографії в контексті європейської історичної науки, вказавши на їх генетичний зв'язок з ідеями французь­ких просвітителів, німецьких романтиків, школи історії права Ф. Савіньї, позитивістської течії. Інтелектуальне зростання М. Грушевського оцінювалося як формування історика-пози-тивіста, прихильника ліберально-народницьких цінностей з культурно-національним забарвленням, еволюційного розвит­ку історичного процесу. О. Пріцак виокремив вплив паризької соціологічної школи на подальшу історіософію М. Грушев­ського, підвищення його інтересу до теорії факторів. Доміную­чими термінами його «Історії України-Руси» були «народ», «держава» і «герой в історії».

Нарешті, американський історик Френк Сисин у статті «По­вернення Михайла Грушевського» оптимістично стверджував, що вихід багатотомника «Історії України-Руси» є для україн­ців в Україні «другим відкриттям призабутих цінностей», а це дозволить зробити твір М. Грушевського доступним якомога ширшому колу читачів.