Главная | Обратная связь

Ішвю тонші» лт шшіі і лиш 18 страница

Переоцінка особи М. Грушевського та його спадщини мала вирішальне значення для зміни історіографічної ситуації в Ук­раїні, для поступового повернення частини радянських істо­риків до наукової схеми історії України, опрацьованої видат-

¹У тому ж 1991 р. ця праця О. Пріцака була оприлюднена окремою брошурою.

ним ученим. Паралельно радянські історики дедалі ширше опановували праці істориків української діаспори, особливо ті, що відбивали національно-державницький і консервативний напрями української історіографії. Ряд праць істориків діаспо­ри на початку 1990-х рр. служив навчальними посібниками для учителів, викладачів, студентів та учнів. Зокрема, корис­тувалися популярністю книга А. Жуковського та О. Субтель-ного «Нарис історії України» (Львів, 1991), О. Субтельного «Україна: Історія» (1991). Написані у популярній формі, вони на основі наукової схеми М. Грушевського, але з акцентом на етнодержавотворчі процеси, висвітлювали історію українсько­го народу від найдавніших часів до другої половини 1980-х рр. У тому ж, 1991 р. видавництво «Світ» (Львів) у серії «Пам'ят­ки історичної думки України» оприлюднило двотомний «Нарис історії України» Д. Дорошенка однією книгою. Цей справжній синтез української історії відкривався оглядом ук­раїнської історичної думки й наукових історичних досліджень з кінця XIX до середини XX ст. Окремий розділ присвячувався схемі історії Східної Європи в зв'язку з історією України, з'ясуванню назв «Русь» і «Україна», містив характеристику джерельної бази. В усіх наступних розділах давався виклад конкретно-історичного матеріалу з аналізом джерел і літерату­ри починаючи з доісторичних часів до початку XX ст. Великий резонанс викликали «Нариси з історії нової України» І. Лися-ка-Рудницького (Львів, 1991).

У 1992 р. був опублікований двотомник «Історія України» Н. Полонської-Василенко з ґрунтовною вступною статтею В. Ульяновського. Особливий інтерес до нього виявили викла­дачі історії України і студенти вузів, оскільки кожна його тема розпочиналася оглядом історіографії та джерел, давалися по­силання на літературу. Цей європейський підхід до викладу історичного матеріалу був повчальним і з точки зору методики викладання.

Важливе значення мала публікація в Україні фундаменталь­ної праці професора Українського католицького університету в Римі, доктора Ісидора Нагаєвського «Історія української дер­жави двадцятого століття». Вона присвячувалась 1000-літтю хрещення Руси-України, була видана в Римі в 1989 р., а в Києві опублікована в 1993 р. У «Післяслові» автор наголошу­вав, що «нація без держави є неповна і незакінчена», а «утво­рення й збереження держави було, є й буде найвищим ідеалом нації на землі», що лише сильна Україна як держава зможе жити з Москвою і Варшавою в добросусідських взаєминах.

Викладачі і студенти вузів України з інтересом знайомили­ся із літературою націоналістичного спрямування, яка почала пересилатися і видаватися в Україні, зокрема брошурою М. Міхновського «Самостійна Україна», працею Д. Донцова «Дух нашої давнини», творами С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін.

Прилучення радянських істориків до національно-держав­ницької концепції української історії, що її обстоювала діас-порська історіографія, відіграло важливу роль у зміні їх пог­лядів на предмет історії України. Водночас вони знайомилися з пам'ятками історичної думки, створеними на материковій Україні, з працями М. Костомарова, П. Куліша, В. Антонови­ча, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Аркаса, І. Франка, О. Єфименко та ін. Було оприлюднено «Історію Русів» у літе­ратурному перекладі І. Драча.

Винятково важливе значення мало повернення з спецхранів класичних праць з української історії. Багато з них перевида­валися масовими тиражами, зокрема було репринтно відтворе­но видання 1913 р. «Ілюстрованої історії України» М. Гру­шевського (1990), його «Очерки истории украинского народа». У 1990 р. «Вища школа» оприлюднила факсимільне видання «Історії України-Руси» М. Аркаса з вступним словом та комен­тарями В. Сарбея. Побачила світ книга О. Єфименко «Історія українського народу» (1990). Ці праці підготували до переви­дання В. Смолій, Ф. Шевченко, Н. Яковенко, В. Ричка, О. Гур-жій та інші історики.

У 1990 р. було здійснене репринтне видання книги В. Вин-ниченка «Відродження нації» у 2-х частинах. У серії «Пам'ятки історичної думки України» вийшов тритомник Д. Яворниць-кого «Історія запорозьких козаків» (1990-1991), що мало важ­ливе значення для дослідження і відродження українського козацтва.

У таких умовах, коли переважна більшість праць радян­ської історіографії, особливо з нової та новітньої історії, втра­тили актуальність, поява пам'яток класичної української істо­ричної думки, досліджень істориків з української діаспори заклала солідний фундамент для утвердження нової історіо­графічної ситуації в Україні, для засвоєння радянськими істориками надбань зарубіжної і національної науки. На пріоритетне місце висувалося завдання руйнації стереотипів та міфів, створених у імперські та радянські часи, які щонаймен­ше протягом двох століть насаджувалися владою в суспільній свідомості. За обставин, коли відроджувалася Українська дер-

жава, утверджувалася її самостійність, ці стереотипи виступа­ли не тільки як гальмо державотворчих процесів, але й стри­мували відновлення національних традицій української історіографії. Ось чому, «реабілітація в правах» праць ук­раїнських істориків національно-державницького спрямуван­ня, на які протягом тривалого часу було накладено «ідео­логічне вето» ставало важливою умовою зміни парадигми істо­ричного мислення.

Велику роль у долученні істориків України до надбань світової та національної історіографії відігравала історична та суспільно-політична періодика. Йдеться, насамперед, про «Український історичний журнал», на сторінках якого на рубежі 1980-1990-х рр. було оприлюднено немало статей відо­мих радянських істориків, які засвідчували еволюцію їх пог­лядів, відхід від ідеологічних стереотипів минулого. Це був приклад для інших істориків. Важливі науково-популярні публікації з історичної тематики вміщувалися на сторінках журналів «Наука і суспільство», «Трибуна лектора», «Пам'ят­ки України», «Архіви України», «Людина і світ» та ін. Ці публікації з історії української державності, національної символіки, класичної антропології позитивно впливали на зміни в суспільній свідомості.

До поширення історичних знань активно долучилися літера­турні видання: часописи «Київ», «Дзвін», «Дніпро», «Вітчиз­на», «Всесвіт» і, особливо, «Літературна Україна», яка трива­лий час була лідером у пропаганді національно-державницької думки.

Частина компартійної періодики була трансформована в громадянські або відомчі видання. Наприклад, на базі «Ко­муніста України» після заборони діяльності КПУ почав вида­ватися журнал «Віче» як видання Верховної Ради. Замість ча­сопису «Під прапором ленінізму» став виходити журнал «Політика і час». З початку 1990-х рр. стали засновуватись нові видання, як, наприклад, «Київська старовина»¹, «Полі­тична думка» та ін. Новим явищем було створення регіональ­них часописів: «Бористен», «Кур'єрКривбасу».

Свіжий струмінь внесли діаспорні часописи, насамперед ті, які почали видаватися в Україні. Йдеться, зокрема, про про­фесійний історичний журнал «Український історик», який став об'єднуючим друкованим органом істориків діаспори і ма-

¹ За згодою частина його засновників на чолі з А. Денисенком ство­рили історичний журнал «Пам'ять століть».

терикової України. В Україну було перенесене видання «Сучас­ності», що традиційно приділяла увагу історичній тематиці. Патріотичні статті національно-державницького спрямування публікували новостворенічасописи «Розбудова держави», «Ук­раїнське військо» та ін. Звичайно, антиукраїнські сили як в Україні, так і за її межами намагалися загальванізувати пози­тивні зміни в історіографічній ситуації, чинили перешкоди, в т. ч. фінансові для прогресивних видань.

Досвід перебудовних років засвідчив, що ніщо так не впли­вало на зміни в світогляді істориків, їх методологічні пере­орієнтації як особисті фахові контакти з вітчизняними та за­рубіжними колегами. Як уже зазначалося, чимало україно-знавців з діаспори, в т. ч. й істориків, брали участь у наукових конференціях, виступали з публічними лекціями, читали кур­си для студентів. Зокрема професори О. Пріцак та Т. Гунчак читали курси з історіософії та джерелознавства історії України в Київському університеті ім. Т. Шевченка, професор О. Суб-тельний виступав з лекціями на семінарах істориків у Львові та Києві. Активну участь у поширенні здобутків Українського історичного товариства, досягнень грушевськознавства прова­див редактор «Українського історика» Л. Винар. До форму­вання нової парадигми української історії самовіддано долучи­лися Я. Пеленський, М. Плав'юк та інші вихідці з діаспори, що повернулися в Україну.

У вересні 1990 р. у Славську, що на Львівщині, відбувся круг­лий стіл українських істориків з України та діаспори (Чехія, Словаччина, Польща, Франція, СІЛА, Канада) з вузлових проб­лем української історіографії: Київська Русь, історія україн­ської культури і релігійного життя, історія козаччини, нової до­би і суспільно-політичного руху¹. У доповідях Я. Дашкевича, О. Пріцака, О. Субтельного, А. Жуковського, М. Богачевської-Хом'як, С. Козака, В. Маркуся, Я. Грицака, А. Бойка, Я. Ісає-вича, Ф. Сисина, В. Грабовича, М. Мушинки, П. Соханя, О. Ро-маніва, Б. Боцюрківа, Г. Швидько, О. Путрі, Л. Винара, І. Бу-тича, Ю. Сливки, О. Купчинського та інших викривалися деформації в українській історіографії, фальсифікації історії України радянською ідеологією, окреслювалися шляхи подо­лання спотворень і відновлення правдивої історії.

Важливе значення для розвитку нового історичного мислен­ня мали поїздки істориків України до західних країн, знайом-

¹ Див. докладніше: Проблеми дослідження історії України. - Львів, 1993.

ство з українознавчими центрами у Європі та СІНА. На почат­ку 1990-х рр. ряд науковців побував в Українському вільному університеті, в Українському дослідному інституті при Гарва­рдському університеті, в Канадському інституті українських студій та ін. Наприклад, у відповідь на перебування групи сту­дентів і аспірантів Гарвардського університету на чолі з істори­ком Марком Снайдером в Києві група суспільствознавців з Київського університету ім. Т. Шевченка побувала в Гарварді. Вони мали можливість спілкуватися і слухати лекції Р. Пайп-са, О. Пріцака, Г. Грабовича, Ф. Сисина та ін. Майбутні історики були вражені науковим рівнем навчального процесу, організацією науково-дослідної роботи. Після повернення до Києва студенти згадували слова професора О. Пріцака про те, що у нас одна мати - Україна, а всі ми - її діти, то ж маємо дба­ти про неї, про її історію.

Ефективною формою прилучення до надбань західної історіографії стало стажування українських істориків в універ­ситетах країн Західної Європи, СІЛА, Канади, в Українському вільному університеті, навчання у літніх школах тощо.

Нового змісту набували контакти викладачів і студентів Ук­раїни з своїми колегами з постсоціалістичних країн та постра­дянських республік: Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії, Литви, Латвії, Естонії та ін.

Отже, на рубежі 1980-1990-х рр. в умовах потужного руху за суверенізацію і державну незалежність України почала складатися нова історіографічна ситуація, одним з проявів якої стало поступове долучення радянських істориків до над­бань національної та світової історіографії. Це започаткувало трансформацію радянської історіографії в національну, її інтеграцію в світову.

XVII.3. Повернення до національно-державницької схеми української історії

Рух за суверенітет України та відновлення її дер­жавної незалежності актуалізував зміни в методологічних та історіософських орієнтирах істориків. Ставали зрозумілими безперспективність і крах радянської схеми історії, яка, по-перше, не була науковою і виконувала чисто ідеологічні функції, і, по-друге, яка повністю скомпроментувала себе пе­ред світом. Кілька тисяч дипломованих радянських істориків стали перед вибором: або триматися за збанкрутілі концепції

спільної історії українського і російського народів, радянської державності, а справедливіше, безправності України, або по­вернутися до національних традицій української історіо­графії, пов'язаних з іменами В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Липинського, О. Оглоблина, І. Крип'якеви-ча та ін. На жаль, переважна більшість істориків, вихованих в дусі радянського монізму, не мали елементарних знань про історіософські течії національної історіографії. Вони могли ли­ше здогадуватися про наукові школи В. Антоновича та М. Гру­шевського з тих критичних публікацій, в яких їх лідери кваліфікувалися як українські буржуазні націоналісти.

Повернення з спецхранів бібліотек і перевидання праць В. Ан­тоновича, М. Грушевського, Д. Баталія, О. Єфименко, М. Арка-са, Д. Яворницького, І. Крип'якевича, поява досліджень Д. До­рошенка, Н. Полонської-Василенко, В. Липинського, О. Оглоб­лина та ін., приїзд в Україну істориків з української діаспори О. Пріцака, Т. Гунчака, Л. Винара, А. Жуковського, О. Суб-тельного та ін., їх виступи на наукових конференціях, у студе­нтських аудиторіях - все це сприяло прилученню колишніх радянських істориків до національно-державницької схеми української історії. Вони не одразу збагнули особливості ук­раїнського гетьманського руху і консервативного розуміння історичного процесу, його аристократичну ідею у формі рестав­рації гетьманату в українській історіографії, започаткований В. Антоновичем і М. Грушевським народницький напрям, роз­винутий Д. Дорошенком, В. Липинським, І. Крип'якевичем державницький напрям , що трансформувалися в національно-державницький. Для більшості з них стало зрозумілим, що історію українського народу можна осягнути лише з огляду його багатовікової боротьби за національну державність.

Відродження історичної пам'яті, повернення українському народу наукової спадщини його істориків, супроводжувалися переорієнтацією колишніх радянських істориків з «інтер­національно-космополітичного» трактування історії України на національне та загальнолюдське її розуміння. Цей процес відбувався порівняно успішно, однак звільнення істориків від лещат марксистської методології, опанування дослідницьки­ми методами західної історіографії проходило дуже складно, повільно, суперечливо, що об'єктивно вело до співіснування двох протилежних методологій навіть на індивідуальному рівні окремих істориків. Як справедливо відзначалося на нау­кових конференціях, відмова від методологічних засад, що домінували в радянській історіографії (філософія марксизму-

ленінізму) ще не означала механічного переходу колишніх ра­дянських істориків на засади західноєвропейської історіо­графії¹. Головним здобутком історіографії в Україні цих років стало своєрідне «примирення» істориків УРСР та істориків діаспори, досягнення деякої співпраці на ґрунті національно-державного відродження.

Ситуація ускладнювалася тим, що підготовка нової гене­рації істориків на історичних факультетах, в аспірантурі університетів та педінститутів, Інституту історії здійснювала­ся по суті за старими навчальними планами і програмами, під керівництвом науково-педагогічних працівників, переважна більшість яких все ще перебували в полоні консервативних поглядів, стояли на старих позиціях. Чимало викладачів історії і науковців, піддаючи критиці тоталітаризм, його реп­ресивні злочини, парадигму партійно-класового підходу, вод­ночас продовжували виступати проти національно-держав­ницького трактування української історії, проти національної ідеї. Під маскою боротьби проти «переписування історії», вони намагалися законсервувати шаблонні оцінки українських гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи, провідни­ків українського національно-визвольного руху С. Петлюри, Є. Коновальця, А. Мельника, С. Бандери, дисидентів та пра­возахисників. Утвердження пріоритету національного в ук­раїнській історіографії наштовхувалося на шалений спротив шовіністично-проімперських сил, які продовжували продуку­вати ідеї малоросійства, молодшого брата, підігрівали нос­тальгію за комуністичним минулим, за Союзом РСР, розгляда­ючи історію України як частину «спільної» історії.

Відомо, що до початку 1990-х рр. в усіх ланках загальної освіти домінуючою серед історичних дисциплін була історія СРСР (фактично історія Росії), а у вузах - історія КПРС. У цих курсах відомості з української історії лише вкраплювалися як ілюстративний матеріал, причому нерідко з негативним прис­маком. За таких умов учні та студенти не отримували цілісно­го, не кажучи вже про правдиве, уявлення про давню і новітню історію України, їм не прищеплювалися любов до неї, почуття національної гордості і українського патріотизму, тобто ті мо­ральні цінності, без яких не може існувати національна держа­ва. Слід нагадати, що велику шкоду духовності українського суспільства завдавала широкомасштабна і войовнича атеїстич-

¹ Подібну думку висловив академік В. Смолій у статті «Українська історична наука на рубежі XXI ст.» //Освіта України. -1997. - 4 липня.

на пропаганда, репресивна боротьба проти українського пра­вослав'я та Української греко-католицької церкви.

Ось чому в епіцентрі корінних перемін в історіографічному процесі опинилися учителі та викладачі історії шкіл, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. У всіх ланках освіти запроваджувався навчальний курс історії України. Про­відну роль у цій справі відіграли історики Київського та Львівського університетів, які одними з перших підготували навчальні програми і приступили до створення курсів лекцій, підручників та посібників (1989-1990). В ряді вузів було за­проваджено курс «Політична історія України XX століття». Аналіз його програми (1991) засвідчує як складно, суперечли­во відбувався перехід від історії КПРС до національно-держав­ницької схеми української політичної історії. Поряд з новими темами про утворення українських політичних партій і національне пробудження на рубежі ХІХ-ХХ ст. все ще фігуру­вали теми: «Україна в Жовтневій революції», «Україна в роки іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни» і т. п. Ра­зом з тим програма орієнтувала на з'ясування суті радянського тоталітаризму, наслідків голоду 1932-1933 рр., проголошення ОУН Акту відновлення Української держави, створення та діяльність УПА, опозиційного та правозахисного руху.

У 1990 р. було опубліковано хронологічний довідник «Исто-рия Украинской ССР» (автори О. Дзюба, В. Верстюк, В. Реп-ринцев), до якого після тривалого замовчування включалися події, пов'язані з історією національно-визвольних змагань українського народу. У тому ж році вийшов збірник «Репресо­ване краєзнавство (20-30-ті рр.)» (керівник авторського колек­тиву П. Тронько), в якому вперше говорилося про драму українських краєзнавців у контексті розстріляного національ­ного відродження.

У 1992 р. побачила світ праця колишнього дисидента Вален­тина Мороза, який повернуся з еміграції і приступив до викла­дацької роботи у Львові, «УкраїнавXXст.» (Тернопіль, 1992), з акцентом на історію українського національно-визвольного руху. В. Кондратюк опублікував книгу «Державність України (1917-1920)» (1992).

Повернення до національно-державницької схеми україн­ської історії ускладнювалося браком навчальної літератури, дог­матизмом значної частини учителів і викладачів, які тримали­ся застарілих поглядів і концепцій радянських підручників. Ці актуальні проблеми гостро поставив В. Коденко в статті «Вільній Україні - правдиву історію», оприлюдненій в часописі

«Рідна школа» (1992, № 2). До створення підручників з історії для загальноосвітніх шкіл активно долучилися провідні нау­ковці Інститутів історії України та археології, зокрема С. Кульчицький, В. Верстюк, О. Реєнт, В. Смолій, Г. Касьянов, П. Панченко, М. Котляр, Л. Залізняк та ін. На потреби шкіль­них учителів відгукнувся ряд професорів та доцентів універси­тетів, педінститутів й інших вузів.

Провідну роль у засвоєнні та поширенні національно-дер­жавницької концепції історії України відігравали історики Львівського університету (С. Макарчук, К. Кондратюк, О. Кра-сівський Ю. Зайцев), Київського (Л. Мельник, А. Катренко, В. Сергійчук, В. Шевчук, А. Слюсаренко, С. Клапчук, Ю. Гор­бань), Харківського (В. Кравченко, І. Рибалка), Дніпропет­ровського (М. Ковальський, Ю. Мицик, Г. Швидько), Черні­вецького (Ю. Макар). Протягом 1991-1992 рр. кафедра ук­раїнської історії та етнополітики Київського університету ім. Т. Шевченка (завідувач - професор С. Клапчук) підготува­ла і через навчально-методичний кабінет Міністерства вищої освіти опублікувала та надіслала усім вузам тексти лекцій з політичної історії України, в яких акцент робився на заро­дження і розвиток державності України, на історію національ­но-визвольних змагань. У числі авторів були М. Матвійчук, Б. Білик, Я. Калакура, В. Колесник, С. Клапчук, В. Остафійчук, Ю. Горбань, Н. Терес, А. Конашевич, В. Червінський та ін.

Важливе значення мав вихід у світ курсу лекцій «Історія України» у двох книгах під керівництвом професора Леоніда Мельника - відомого українського історика, дослідника нової історії України, автора «Політичної історії Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах» (1997). Л. Мельник три­валий час завідував кафедрою історії України в Київському університеті ім. Т. Шевченка, багато робив для українознавчої підготовки істориків. У створенні цього курсу лекцій взяли участь історики Київського університету, Інституту історії України, зокрема В. Верстюк, М, Демченко, А. Катренко, М. Коваль, В. Король, В. Курило, М. Панчук, М. Плющ, В. Сарбей, А. Слюсаренко, П. Шморгун та ін.

Він став по суті першим посібником перехідного характеру, в якому дзеркально перетиналися як нові, так і старі підходи. Наприклад, центральна тема історії XX ст., пов'язана з Ук­раїнською революцією, була названа «Революція на Україні (лютий 1917 - січень 1918 р.)». Події розглядалися за наїждже-ною схемою Жовтневого перевороту в Петрограді і «перемоги соціалістичної революції на Україні», водночас висвітлювала-

ся діяльність Української Центральної Ради, яка все ще нази­валася буржуазно-націоналістичною та контрреволюційною, авторські симпатії залишалися на боці більшовиків і Харків­ського з'їзду Рад (грудень 1917 р.), його сепаратистських і проросійських рішень. Тема закінчувалася ЗО січня 1918 р., коли Київ було проголошено столицею радянської України. Наступні події усамостійнення Української Народної Рес­публіки, гетьманський переворот і утвердження Української держави, ЗУНР, УНР в добу Директорії, їх Злука висвітлюва­лися в контексті громадянської війни та іноземної інтервенції.

Заключна лекція мала назву «Україна в сучасну добу», в якій акцент було зроблено не на боротьбу національно-демо­кратичних сил за суверенітет і незалежність України, а на «по­шук шляхів соціально-економічного прогресу». Водночас йшлося про формування багатопартійності, утворення нових, альтернативних до КПУ політичних партій, про ліквідацію СРСР і заснування Співдружності Незалежних Держав.

Концептуальному переосмисленню трагічних подій радянсь­кої доби сприяли монографії В. Даниленка, Г. Касьянова та С. Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20-30-ті рр.» (1991), В. Даниленка та Г. Касьянова «Сталінізм і українська інтелі­генція» (1991), О. РубльоватаЮ. Черченка «Сталінщина в долі західноукраїнської інтелігенції (20-40-і роки XX ст.)» (1992) та ін. Переглядалися підходи до висвітлення давньої історії України, зокрема у праці М. Брайчевського «Скарби знайдені і незнайдені» (1992), в курсі лекцій «Археологія та стародавня історія України» (1992), який підготували М. Чмихов, Н. Крав­ченко, І. Черняков. Нове бачення етногенезу українського наро­ду виклав львівський історик С. Макарчук у книзі «Україн­ський етнос. Виникнення та історичний розвиток» (1992).

Особливий інтерес виявляли дослідники до замовчуваних сторінок історії козацтва. У працях О. Апанович «Розповіді про запорозьких козаків» (1991), В. Сергійчука «Іменем Війська Запорозького» (1991), В. Степанкова «Антифеодальна бо­ротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави» (1991), Ю. Мицика, В. Степанкова, І. Стороженка «Сполохи козацької звитяги» (1991) чітко про­водилася українська національно-державницька ідея.

Важливу роль відіграли публікації з історії української національної символіки (О. Пастернак «Пояснення тризуба» (1991), В. Сергійчук «Національна символіка України» (1992)) та інші.

З інтересом зустріла студентська та учнівська молодь корот­кий нарис історії української державності Р. Іванченко «Ук­раїна від Кия до Кравчука» (1992). У науково-популярній і образній формі автор переконливо доводила давню держав­ницьку традицію українського народу, обґрунтовуючи її вито­ки з княжої доби Київської держави. Червоною ниткою через усю працю проводилася думка про те, що вся наступна історія українського народу проникнута боротьбою за його визволен­ня, за відновлення і збереження державного статусу України, за її унезалежнення. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і всенародний референдум (1 грудня 1991 р.) Р. Іванченко розглядала як історично зумовлене і логічне завершення багатовікових змагань українського народу за власну самостійну державу.

Вагомий внесок у розвиток національно-державницької течії української історіографії вносили представники суміж­них наук: правничих, політичних, етнологічних та ін. Праці, навчальні посібники і хрестоматії з історії держави і права Ук­раїни відігравали важливу роль у формуванні суспільної свідо­мості, що позитивно впливало й на історіографічну ситуацію в Україні.

Помітні зміни відбувалися в тематиці наукових досліджень, включаючи докторські та кандидатські дисертації. В номенкла­турі наукових спеціальностей з історичних наук були виокрем­ленні «Всесвітня історія», «Історія України», «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни», «Воєнна історія» та ін. Важливе значення мало запровадження спе­ціальностей «Етнологія», «Українознавство» як інтегрованої, міждисциплінарної системи знань про Україну та українство.

Серед докторських і кандидатських дисертацій, захищених на початку 1990-х рр., фігурували й принципово нові теми, що засвідчували про відхід їх авторів від стереотипів тоталітарної доби, перегляд або й ревізію традиційних для радянської історіографії концептуальних засад. У проблематиці досліджень зростала питома вага тем, присвячених українському націо­нально-визвольному руху, розвитку національної свідомості українського народу, його боротьби за власну державність.

Варто також зазначити, що в історичній науці дедалі більше уваги приділялося аналізу поточних подій, пов'язаних з суве-ренізацією і відновленням незалежності України. Цікаві розвідки щодо формування багатопартійності, розвитку парла­ментаризму оприлюднили О. Гарань, В. Литвин, М. Томенко, К. Астахова, В. Марчук, К. Богомаз та ін. З інтересом була

 

■(4

сприйнята книга Анатоля Камінського - керівника редакції Української служби радіо «Свобода» - «На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні» (Мюнхен, 1990), в якій на основі матеріалів періодики аналізу­валися нові явища в суспільно-політичному житті України другої половини 1980-х рр., еволюційні процеси в сфері політики, культури, національних відносин.

Поверненню істориків до національної схеми української історії, її національно-державницького трактування сприяла активізація джерелознавчих, архівознавчих та археографіч­них досліджень, перебудова діяльності центральних, галузе­вих та місцевих архівів, розширення доступу науковців до їх фондів. На початку 1990-х рр. вийшов ряд документальних збірників з політичної та демографічної історії України. Серед них важливе значення мали документи старих і сучас­них політичних партій: Слюсаренко А., Томенко М. «Нові політичні партії України» (1990), «Самостійна Україна. Збір­ник програм українських політичних партій початку XX ст.» (1991), «Багатопартійна українська держава на початку XX ст. Програмові документи перших українських політичних партій» (1992) та ін. Ряд збірників стосувалися сталінських репресій і голодомору 1930-х рр. В. Сергійчук, Ю. Шаповал, І. Білас, С. Кульчицький та інші започатковують підготовку аналітичних праць, які супроводжуються публікацією архівних документів. Такими були книги Ю. Шаповал а «М. С. Хрущов на Україні» (1990), «У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні» (1990), «Україна 20-50-х років. Сторінки ненаписаної історії» (1993) та ін. Звичайно, документальним публікаціям ще браку­вало тематичної спрямованості, джерелознавчого аналізу доку­ментів, встановлення їх автентичності, нерідко їх вибір носив сенсаційно-викривальний характер. Тим не менш, такі публі­кації суттєво впливали на еволюцію суспільної свідомості.