Главная | Обратная связь

Нариси української кюріогрофГС

 

наука:

Мета:

З'ясувати особливості сучасного етапу розвитку української історіографії, зумовленого відновленням дер­жавної незалежності України і пов'язаного з відродженням національних традицій української історичної науки, повер­ненням їй її природних функцій. Звернути увагу на методо­логічну переорієнтацію істориків України, їх співпрацю із зарубіжними ученими, зокрема української діаспори в ім'я створення наукової історії України, інтеграції української історіографії в європейську та світову.

Відновлення державного суверенітету і незалежності Ук­раїни, її міжнародне визнання, курс на демократизацію суспіль­ного життя сприяли створенню нової історіографічної ситуації в пострадянській Україні, поступовому очищенню істориків від ідеологічних догм минулого, осягненню цивілізаційного розу­міння історичного процесу. Відхід від партійно-класового трактування історії, звільнення істориків від кон'юнктурних стереотипів тоталітарної доби відбувається суперечливо і не­послідовно, наштовхується на спротив прокомуністичних і проімперських сил. Основна частина колишніх радянських істориків ще й на сьогодні залишається в полоні пристосуван­ства і конформізму, насаджуваних протягом десятиріч ко­муністичних догм і методологічних принципів, побудованих на пріоритеті партійно-класових та проімперських підходів до історичних подій і явищ. Істориків, що звільнялися від стерео­типів радянської історіографії, нерідко звинувачують у «зрад­ництві», «перефарбуванні», «перелицюванні» та кон'юнктурі.

Розвиток історичної науки, реформування історичних уста­нов, системи підготовки кадрів істориків стримується об'єктив­но-суб'єктивними труднощами державотворення, економічною кризою, політичним протистоянням національно-демократич­них і консервативно-проросійських сил, прорахунками в ін­теграційних процесах на шляху України до європейських та трансатлантичних структур.

Розбудова України як незалежної правової і демократичної держави стала лише імпульсом для переходу до нового етапу в розвитку української історіографії, створення справді науко­вої історії українського народу. 1990-ті роки характеризуються як радикальними змінами у тематиці наукових досліджень, у змісті викладання історичних дисциплін у всіх ланках освіти, створенням принципово нового покоління підручників і навчальної літератури, так і певною стагнацією української історіографії, зумовленою тяжінням частини істориків до сте­реотипів минулого, застарілих оцінок, регіональним підходом до оцінок загальноукраїнських проблем, недостатньою увагою до історіософських, світоглядних і методологічних засад ук­раїнської історичної науки. Особливо суперечливо і непо­слідовно відбувається переорієнтація частини старшого по­коління пострадянських істориків, утвердження соборності української історичної думки. Соборність української історич­ної думки, її інтеграція у світове поле історіографії збіглися у часі з глобалізацією цивілізаційних процесів у сучасному світі, гармонізацією міждержавних і міжнаціональних відносин, що відкриває шанс українським історикам осягнути здобутки світової історичної науки, не загубивши при цьому самобут­ність національних традицій.

XVIII. 1. Методологічна переорієнтація пострадянських істориків України

Як зазначалося в попередній лекції, проголошення України суверенною і незалежною державою закладало фунда­мент для відмови від ідеологічних парадигм марксистської історіографії, для методологічної переорієнтації істориків. Цьому сприяло їх вивільнення з-під ідеологічного диктату, цензурного пресу, національне відродження, визнання плю­ралізму, ріст державницької свідомості, прилучення до спад­щини західних істориків. Криза марксистської методології до­повнилася кризою історичної науки взагалі, яка не обминула її західних шкіл і осередків. Вихід з цієї кризи набув затяжного характеру через ряд об'єктивних і суб'єктивних причин.

В одній із статей заступник директора Інституту історії Ук­раїни Олександр Реєнт образно порівняв сучасну вітчизняну історичну науку з флотом «без пізнавального прапора», маючи на увазі методологічну невизначеність більшості істориків, відсутність чітких наукових засад, апробованого методо-

логічного інструментарію. Результатом цього, на його думку, є поява праць, що у кращому разі човгають рейками, прокладе­ними ідеологами партапарату радянської доби, а в гіршому -линуть у вільне плавання з вітрилами, в які дмуть вітри кон'юнктури¹.

Сформовані на методологічно-ідеологічних конструкціях марксизму: «базис-надбудова», «класи і класова боротьба», «партійність науки», «інтернаціоналізм», «хто не з нами - той ворог» та ін., переважна більшість пострадянських істориків формально «розпрощалися» з рудиментами історіографії авто­ритаризму, перестали вживати марксистську термінологію, але фактично продовжували підсвідомо сповідувати традиції старої науки, її організаційні форми.

Це яскраво виявилося у спробах ряду істориків наукових інституцій та осередків поєднати формаційний і цивілізаційний підходи до періодизації світового та українського історичного процесу, формально «перелицювати» методологічні принципи марксистської історіографії, кон'юнктурно пристосувати їх до принципово нових конкретно-історичних умов незалежної України, її входження у світове співтовариство.

Методологічній переорієнтації пострадянських істориків сприяло видання українською мовою теоретико-методо-логічних праць західних учених. Маємо на увазі дослідження Карла Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» (К.: Ос­нови, 1994), двотомника Арнольда Тойнбі «Дослідження історії» (К.: Основи, 1995). До речі, саме в цій фундаментальній праці А. Тойнбі, слідом за М. Данилевським, О. Шпенглером, обґрунтував концепцію нелінійного, а поліцентричного розвит­ку історичного процесу, в основі якого лежить зміна людських цивілізацій. Кожна нова цивілізація збагачує і утверджує нову систему загальнолюдських цінностей та їх пріоритетів.

З рядом важливих проблем методології історії українське суспільство ознайомилося завдяки публікації в Україні праць істориків діаспори: Л. Винара, О. Пріцака, О. Оглоблина, І. Ли-сяка-Рудницького, Р. Сербіна, Р. Шпорлюка та ін. Особливий інтерес становлять теоретико-методологічні дослідження Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984) відомого українського істо­рика і педагога, вихованця Львівського та Берлінського

¹ Див.: Реєнт О. П. Деякі проблеми історії України XIX - початку XX ст.: стан і перспективи наукової розробки // У країн, істор. ясурн. - 2000. - № 2. - С. 3.

університетів, професора Альбертського університету (Кана­да), зібраних у двотомнику «Історичні есе» (1994). Йдеться, зокрема, про розвідку «Проблеми термінологій і періодизації в українській історії» (т. І), в якій викладені погляди історика на принципи періодизації українського національно-визволь­ного руху в контексті європейського історичного процесу. Аме­риканський історик українського походження Роман Шпор-люк дослідив як спільні ознаки українського національного відродження його три фази: академічну, культурну і політич­ну, так і його особливості на Наддніпрянщині та в Галичині¹.

Свідченням зрослого зацікавлення істориків проблемами методології стали дослідження відомого львівського історика Леоніда Зашкільняка ². У них методологія історії розглядаєть­ся як окрема наука, що вивчає природу, принципи і методи історичного пізнання, створення і поширення в суспільстві історичних знань. Автор простежив розвиток світової історич­ної науки та основних історіософських течій від давніх часів до кінця XX ст. Як своєрідна «наукова революція» 50-60-х рр. XX ст. розглядається звернення істориків до методів і теоре­тичних засад соціальних, гуманітарних і природничих наук, як «шлюб з розрахунку», що стало наслідком сцієнтизації наук про природу та суспільство. Завдяки працям Л. Зашкіль­няка та інших дослідників історики України дістали змогу оз­найомитися із сучасними західноєвропейськими парадигмами історії, зокрема постструктуралізму, постпозитивізму, неомарк-сизму, когнітивно-соціологічної, соціокультурної, інформацій­ної та інших теоретично-пізнавальних моделей. Автор виділив у структурі методології суб'єктивно-об'єктивний та об'єктивно-суб'єктивний сегменти.

На підвищення рівня теоретичної та історіософської підго­товки істориків спрямований підручник Івана Бойченка «Філософія історії» (2000). У ньому ґрунтовно висвітлено предмет історіософії, її завдання та значення для осягнення са­мої ідеї історії, визначені рівні загальнонаукового (теоретично­го) та власне історичного дослідження минувшини. Особливий інтерес у цьому контексті викликає монографія відомого

¹ Див.: Шпорлюк Р. Українське національне відродження в кон­
тексті європейської історії кінця XVIII - початку XIX століть // Нау­
ка і культура. - К., 1991. - Вип. 25.

² Зашкільняк Л. Методологія історичної науки. - Львів, 1999; його
ж: Історична теорія в науковій творчості Михайла Грушевського //
Укр. історик. - 1999. - № 2-4. - С. 30-54 та ін.

українського дослідника історії політологічної думки Володими­ра Потульницького «Україна і всесвітня історія» (2002), в якій розглянуті вузлові проблеми історіософії світової та україн­ської історії ХУІІ-ХХ ст. Автор проаналізував генезу історіо­софських поглядів німецької, французької, британської, єврейської, польської, російської та української історіософії, виявив їх спільні та відмінні підходи до історії світового й ук­раїнського історичного процесу, окреслив шляхи інтеграції української історіографії в світову, створення наукової версії всесвітньої історії з особливим розглядом історії України на основі застосування теорії морфології.

Пошук нових методологічних конструкцій дослідження історичного процесу плодотворно ведуть В. Ткаченко, О. Реєнт «Україна: історіософія самоорганізації» (1994), «Україна: на межі цивілізацій» (1995), «Методологічні засади теорії цивілізаційного процесу» (1996), Ю. Павленко «Стадійна та полілінійна природа цивілізаційного процесу» (Сучасність, 1996, № 5). Останній підкреслює, що стадійний підхід та роз­гляд історичного процесу з погляду полілінійності дають змогу з'ясувати глобальні явища світової історії в їх основних, типізованих формах.

Ряд важливих методологічних проблем порушили М. Брай-чевський, Я. Дашкевич, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, І. Курас, С. Кульчицький, М. Ковальський, І. Колесник, Л. Таран, В. Масненко, О. Удод, О. Реєнт, В. Смолій, В. Ульяновський та інші історики. Сучасний методологічний арсенал українсь­кої історіографії дедалі більше наповнюється тими здобутками світової історичної науки, що пов'язані, насамперед, з антро-пологізацією історико-наукового пізнання, за яким у центрі історичного процесу стоїть Людина у її багатоманітних і різнопланових взаємозв'язках з природою і соціумом. Водно­час дедалі ширше обстоюється ідея історіографічної синерги (поєднання) набутків методології західних істориків та національної традиції, закладеної В. Антоновичем, М. Гру-шевським, Д. Дорошенком, І. Крип'якевичем, Ф. Шевченком та іншими українськими істориками.

Нові методологічні підходи до вивчення українського се­редньовіччя, осмислення теорії повсякденної культури, теорії еліт, осягнення візантійсько-православних та європейсько-латинських традицій української духовності порушуються на сторінках щорічника «Месііауаііа Йсгаіпіка: ментальність та історія ідей» (редактори О. Тол очко, Н. Яковенко).

Важливу роль у методологічному переозброєнні істориків старшої генерації та методологічній підготовці молодого по­коління служителів Кліо відіграють наукові, науково-методо­логічні та методичні конференції, творчі дискусії. Всеук­раїнська наукова конференція «Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи» (Харків, листопад 1995 р.) засвідчила не тільки зрослий інтерес до методології історичної науки (доповіді А. Болебруха, М. Дмитрієнко, А. Епштейна, Л. Зашкільняка, Я. Калакури, І. Колесник, Ю. Пінчука та ін.), але й наявність великих розбіжностей у підходах україн­ських істориків до вузлових методологічних питань історії. Роздавалися голоси про «доповнення» формаційного підходу, про недопустимість «переінакшування» історії, про доціль­ність збереження та використання «науково-теоретичних до­сягнень марксизму-ленінізму».

Болючі проблеми методології сучасної української історіо­графії були порушені на Четвертому міжнародному конгресі україністів (Одеса, серпень 1999 р.). 3. Когут, О. Реєнт, Л. Та­ран, С. Водотика та інші аналізували причини і характер кри­зи історичної науки в Україні, шляхи виходу з неї, оновлення методологічних засад, подолання стереотипів радянської історіографічної спадщини.

У листопаді 2001 р. в Києві проходив міжнародний семінар «Інноваційні підходи до вивчення та викладання історії в школі», на якому значна увага приділялася методиці уникнен­ня упереджених, суб'єктивних оцінок на уроках історії, при­страстей, як протистояти спотворенням історичної правди, з якими учні стикаються в телепередачах, кіно, публіцистиці тощо. Учасники семінару наголошували, що вчитель історії покликаний формувати в учнів уміння самостійно аналізувати і оцінювати різні підходи та інтерпретації не тільки самих подій, але й джерельного матеріалу, виробляти власний пог­ляд, виховувати в них критичне мислення.

Одна з особливостей нинішньої історіографічної ситуації в Україні полягає в тому, що в її науково-методологічному та суспільно-інформаційному просторі побутує різна за спряму­ванням навчальна та популярна історична література, в т. ч. зарубіжна, зокрема російська, яка містить далеко не адекватні оцінки української і світової історії. Тому пріоритетне завдан­ня професійних істориків всіляко запобігати некритичному сприйняттю знань, стереотипному мисленню та міфологізації історії.

Подоланню негативних явищ у викладанні історії поклика­на Концепція історичної освіти середньої загальноосвітньої школи, опрацьована в 2001-2002 рр., яка спрямована на особистісно-орієнтовану парадигму історичної культури та поетапно-ступеневий принцип формування історичної свідо­мості молоді.

На поліпшення методологічної підготовки істориків спря­мована перебудова роботи історичних факультетів класичних та педагогічних університетів. Мова йде, насамперед, про своєрідну модернізацію змісту підготовки істориків, яка поча­лася з середини 1990-х рр. їй сприяла Всеукраїнська нарада завідуючих кафедрами соціально-економічних дисциплін ви­щих навчальних закладів (квітень 1997 р.). Цієї проблеми тор­кався у виступі на нараді академік В. Смолій, акцентуючи увагу на пошуках нових теоретичних та методологічних підходів до історичної науки, на оновленні змісту і методів навчання.

Про характер цієї модернізації можна судити з досвіду роботи історичного факультету Київського національного університе­ту імені Тараса Шевченка (ректор В. Скопенко, декан А. Слю-саренко, тепер В. Колесник). Внесені зміни у навчальні плани усіх 4-х спеціальностей (історія, археологія, архівознавство, етнологія) у навчальні програми фундаментальних, профе­сійно-орієнтованих і спеціальних дисциплін спрямовані на те, аби майбутні історики, археологи, архівознавці, етнологи ма­ли не тільки ґрунтовну фахову підготовку, але й опановували новітні здобутки фундаментальних наук, філософських, еко­номічних, правничих, педагогічних та екологічних знань. Значно зросла питома вага методології, історіографії, джере­лознавства, спеціальних історичних дисциплін, самостійної роботи студентів. Докорінно оновлена тематика курсових, ба­калаврських, дипломних та магістерських робіт, домінуюче місце в якій відведено замовчуваним або сфальсифікованим у радянській історіографії проблемам, недостатньо дослідженим подіям, особам. Характерною рисою студентської наукової творчості є обов'язкове опрацювання нового джерельного ма­теріалу, в т. ч. почерпнутого в архівних фондах. Значних змін зазнала система аспірантської підготовки істориків. Написан­ня дисертацій дедалі більше поєднується з методологічною, науково-теоретичною та педагогічною підготовкою аспірантів і докторантів. І все ж у цій ділянці ще чимало вузьких місць, труднощів, особливо щодо прогнозування і визначення тематики

досліджень, роботи аспірантів та викладачів за рубежем. Не сприяють останні «новації» в системі атестації науково-педа­гогічних кадрів, її бюрократизація.

Говорячи про методологічну переорієнтацію пострадян­ських істориків, слід мати на увазі, що вона проходить не в ізо­ляції від трансформації всього українського суспільства від авторитаризму до демократії, від перемін в інших галузях суспільствознавства: філософії, політології, правознавстві, літературознавстві, культурології, соціології та ін. Історики поступово беруть на озброєння набутки суміжних наук, при­слухаються до пропозицій їх представників, до думки гро­мадськості. Важливі питання методології сучасної української історіографії порушив визначний літературознавець Іван Дзю-ба, наголосивши, що Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами XX і XXI ст., але й з проблемами, успадкованими з XVII, XVIII і XIX ст. Проб­лемне поле української нації, а значить й української історіо­графії, має значно складніший рельєф, ніж більшість модерних націй. Насамперед, це проблема історичної ідентичності України, усвідомлення єдності українського етносу, народу, нації з часів Київської і козацько-гетьманської доби, яка пот­ребує всебічного дослідження. По-друге, подолання комплексу малоросійства, що пов'язана з синдромом меншовартості та провінційності, а також вкрай небезпечного стереотипу «зрад­ництва» українських еліт¹.

Як засвідчили результати всеукраїнського опитування, про­веденого на замовлення Інституту політики (директор Микола Томенко) у листопаді-грудні 2002 р., лише 47,7 відсотка опи­таних ідентифікують себе з Україною, тоді як 40,9 відсотка -з Радянським Союзом. Більше - 63% респондентів позитивно оцінюють те, що Україна після Переяславської ради увійшла під протекторат Російської держави. Така ж кількість опита­них позитивно ставиться до перебування України в Союзі РСР². Все це не може не позначатися на сучасній історіо­графічній ситуації.

У руслі методологічної переорієнтації пострадянських істо­риків і засвоєння ними здобутків західних історичних шкіл,

¹ Див.: Дзюба І.М. Україна перед сфінксом майбутнього // Україн.
істор. журн. - 2002. - № 3.- С. 3-22.

² Див.: Сучасні символи та цінності українців // Голос України. -
2003. - 15 січня.

і

підготовки нових генерацій дослідників пріоритетна роль відводиться історіографії, яка в умовах трансформації ра­дянської історичної науки в національну висувається на пе­редній план теоретико-методологічної праці. Має рацію профе­сор І. Колесник, що на сучасному етапі генези історичної свідо­мості та науки соціальний статус і функції української історіографії набули нового характеру і змісту¹. Вона поряд з науковими, пізнавальними, виховними функціями набуває широкого соціокультурного значення, стає засобом формуван­ня історичної і національно-державницької свідомості народу, особливо молоді. Аналізуючи дослідницьку лабораторію кла­сиків української історії, їх методологічний інструментарій, історіографія передає кращі набутки сучасним поколінням істориків.

Ось чому праці про видатних істориків, історіографічні висліди І. Верби, Л. Винара, І. Войцехівської, С. Водотики, С. Гелея, Я. Дашкевича, М. Ковальського, І. Колесник, В. Ко­роткого, А. Коцура, В. Коцура, В. Кравченка, В. Масненка, Ю. Пінчука, П. Радька, О. Рафальського, В. Солдатенка, С. Стельмаха, О. Удода, В. Ульяновського та інших сприяли актуалізації методологічних аспектів відродження національ­них традицій української історіографії, прилученню україн­ських істориків до світової науки. У працях з історіографії ак­центується увага на документалізації історичних досліджень, послідовному дотриманні принципів наукового історизму та об'єктивності, критичного переосмислення всього попереднього досвіду, уникнення політичної заангажованості та ідеологіч­ної упередженості. У монографії О. Рафальського, наприклад, історіографія національних меншин України у XX ст. роз­глядається шляхом порівняння дорадянської, радянської та пострадянської історіографій, насамперед, на методологічно­му рівні, обґрунтовується висновок про те, що тоталітарний режим на кілька десятиріч позбавив істориків свободи твор­чості, незалежності від влади та ідеології, етнологія була диск­редитована як наука, а саме поняття «національні меншини» було вилучено із вжитку. І тільки в 1990-х рр. колишні ра­дянські історики, позбуваючись ідеологічних доктрин, партійно-класового підходу до аналізу суспільних і етнонаціональних

¹ Див.: Колесник І. І. Курс української історіографії у вищій школі: нова модель викладання // Дніпропетровський історико-архео-графічний збірник. - Вип. 1. - Дніпропетровськ. - 1997. - С. 309.

процесів, відтворюють історичну правду про драматичну долю українців та етнічних груп¹.

На розвитку української історіографії, її змісті і світоглядній спрямованості праць негативно відбивається деукраїнізо-ваність частини суспільства, національна індиферентність і знекоріненість багатьох істориків, брак у них почуття ук­раїнського патріотизму. Дають про себе знати десятиріччями нав'язуваний інтернаціоналізм, глорифікація старшого брата, кривава боротьба з так званим українським буржуазним націоналізмом, комплекс меншовартості. Не мало істориків виявилися неспроможними відповісти на виклик сучасності, зосередитись на нових проблемах, застосувати нову методо­логію до переосмислення минувшини. Очевидним є те, що владні структури недостатньо спираються на здобутки науки, в т. ч. й історичної, не надають належної підтримки, зокрема фінансово-організаційної, її інституціям. Методологічне пере­озброєння пострадянських істориків, методологічна зрілість нової генерації дослідників, їхнє сповідування національно-державницької парадигми - важлива умова підвищення соціальної ролі історичної науки, виходу із системної кризи і побудови демократичного, громадянського суспільства.

Отже, методологічна переорієнтація пострадянських істо­риків триває. Реформування діяльності наукових і видавни­чих історичних інституцій, кафедр в умовах переходу від мо­нополії державно-компартійної ідеології до ідейного плю­ралізму, національно-державницьких і загальнолюдських цінностей - складний і тривалий процес. Хоч досі не вдалося подолати упередженість, необ'єктивність, перекручування історичного минулого, заангажованого трактування подій, фактів, явищ і персоналій, все ж склалися набагато сприят­ливіші умови для реалізації природних функцій історичної науки, для створення наукової історії України та української версії всесвітньої історії. Можна солідаризуватися з думкою О. Реєнта про те, що криза будь-якої діючої системи є однією з фаз її поступальної ходи². Це стосується й історичної науки.

¹ Див.: Рафальський О. О. Національні меншини України у XX сто­
літті. Історіографічний нарис. - К., 2000. - С. 368.

² Див.: Реєнт О. У робітних історичної науки. - К.: Просвіта, 1999.
-С. 310.

XVIII.2. Створення наукової історії України

Найголовнішим завданням українських істориків в умовах відновлення державної незалежності України стало створення фундаментальної, по-справжньому наукової історії українського народу. Реалізація цього завдання включає переосмислення всієї попередньої історіографії, комплексне вивчення і нове прочитання джерел з історії України від най­давніших часів до сучасності без будь-яких ідеологічних упе­реджень, на традиціях національної і зарубіжної історіографії, на засадах наукового академізму. Воно можливе лише за умов об'єднання зусиль провідних учених академічних інститутів та університетів, представників української діаспори, а мож­ливо й учених зарубіжних країн.

Координатором створення наукової історії України виступає Інститут історії України НАНУ (директор академік В. Смолій), творчий потенціал якого представляють 2 академіки, 4 члени-кореспонденти, 24 доктори та 76 кандидатів наук. Серед них такі відомі історики, як П. Тронько, С. Білокінь, В. Верстнж, С. Кульчицький, О. Реєнт, В. Даниленко, С. Віднянський, В. Горбик, М. Котляр, О. Лисенко, Р. Пиріг, Ю. Пінчук, О. Гуржій, О. Рубльов, Г. Касьянов та ін. В Інституті 13 від­ділів та кабінет українсько-грецьких відносин, які охоплюють дослідження усіх періодів української минувшини: від се­редньовіччя до новітньої історії і політики, а також проблем всесвітньої історії, міжнародних відносин, української історіографії, спеціальних історичних дисциплін, історичного краєзнавства, регіональної історії. Хоч, як відомо, «кадрової революції» в колективі Інституту за роки незалежності не відбулося, все ж керівництво дирекції та відділів помітно обно­вилося, а колектив частково поповнився свіжими силами. Не слід дорікати, що переважна більшість його науковців - це ко­лишні радянські історики, сформовані на засадах історичного матеріалізму та інших «ізмів», але природно, що це позна­чається на підходах до створення наукової історії України. Очевидно, мають рацію автори рецензій, відносячи появу праць з цієї серії до досліджень перехідної доби, перехідного характеру. У них ще багато від старої науки, але вже й немало паростків нового.

Важливим здобутком колективу Інституту, його співпраці з інститутами археології, української археографії та джерело­знавства ім. М. Грушевського, українознавства ім. І. Крип'яке-

 

вича, з істориками вузів стало створення «Історії України: но­ве бачення» (У 2-х тт., 1995-1996), що вийшла під загальною редакцією В. Смолія. Хоч структура обох книг, періодизація історії, на перший погляд, мало чим відрізняються від подібних праць радянських часів, все ж авторам вдалося справді по-новому підійти до оцінок багатьох подій україн­ської історії, особливо XX ст.

Автори першого тому висвітлюють історичні події, суспіль­но-політичні та культурні процеси на території України з пра­давніх часів до початку XX ст. Аналіз стародавньої доби (автор О. Моця) дав змогу зробити висновок, що в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя починаючи з епохи бронзи зароджується праслов'янський етнічний масив, який з часом посів провідне місце і став основою формування українського етносу. У розділі «Київська Русь» (автор М. Кот­ляр) все ще фігурують такі поняття як «давньоруський народ», «давньоруська держава», наголошується, що нащадками наро­ду Київської Русі є три східнослов'янських народи. Новими підходами характеризується козацько-гетьманська доба (авто­ри В. Смолій, В. Степанков). Вона розглядається як боротьба за створення і зміцнення незалежної української держави. Падіння гетьманства П. Дорошенка оцінюється як останній акт Національно-визвольної війни українського народу.

Другий том відкривається темою «Українська революція: доба Центральної Ради» (автор В. Верстюк). І це цілком зако­номірно, оскільки утворення Української Народної Рес­публіки, її унезалежнення, а згодом й Західноукраїнської Народної Республіки, їх об'єднання - знакові події новітньої історії, пов'язані з відродженням української нації і віднов­ленням національної соборної держави. Природно, що найбільше місця в томі відведено радянській добі, події якої трактуються принципово по-новому. Встановлення радянської влади розглядається як воєнно-більшовицька експансія Росії в Україну. Як аргумент спротиву насильницькому експорту більшовицького режиму автори розглядають масовий селянсь­кий антикомуністичний повстанський рух 1919-1920 рр. Нове бачення торкнулося й таких традиційних для радянської історіографії питань, як політика «воєнного комунізму», нова економічна політика, культурна революція (автори С. Куль-чицький, В. Даниленко). Системно викладені замовчувані тоталітарним режимом масштаби репресій в Україні, катаст­рофічні наслідки голодомору, прорахунків і стратегічних по-

милок сталінського керівництва в роки Другої світової війни. Автори подали нове трактування руху опору нацистському режиму, вбачаючи в ОУН та Українській повстанській армії потужну силу, яка надавала спротиву загальноукраїнського характеру.

Два останні розділи присвячені суверенізації та унезалеж-ненню України, долі українців за рубежем (автори С. Куль-чицький, В. Євтух). Тут простежується складний процес взаємодії української діаспори та етнополітичного ренесансу в самій Україні, стрижнем якого виступає розбудова української держави та досягнення української ідентичності в міжнарод­ному вимірі.

Двотомник надовго став своєрідним орієнтиром нового ос­мислення української історії, послужив основою для підготов­ки навчального посібника «Історія України» (кер. автор, ко-лект. В. Смолій, К., 1997), а також фундаментального п'ятнад-цятитомника «Україна крізь віки» (творчий задум та загальна редакція В. Смолія). Що являє собою ця унікальна праця, відзначена, до речі, Державною премією України в галузі нау­ки і техніки? її можна розглядати як «генеральну репетицію» до створення багатотомної історії українського народу. Видан­ня побудоване за хронологічно-проблемним принципом, кож­на авторська книга присвячена важливій епосі або періоду української історії, в хронологічних рамках якого висвітлюють­ся етнополітичні, соціально-економічні, культурно-духовні процеси розвитку українського суспільства від найдавніших часів до сучасності. Так, третій том «Давні слов'яни» (автор В. Баран) містить значною мірою нову інтерпретацію архео­логічних та писемних джерел щодо становлення та розселення слов'ян і зародження українського народу, виникнення назви «Україна». О. Рубльов та О. Реєнт - автори дев'ятого тому «Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.» - помітно зба­гатили знання про передумови, хід і значення Української революції, простежили генезу основних форм державності, ідеї соборності українських земель, виклали значення досвіду та уроків історії для сьогодення. Одинадцятий том «Україна між двома війнами (1921-1939)» (автор С. Кульчицький) синтезує авторське дослідження особливостей 1920-1930-х рр. в історії українських земель як у складі СРСР, так і окупованих Поль­щею, Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною.

Новаторськими підходами до інтерпретації української історії, залученням нового джерельного матеріалу характери-

зуються й інші томи, у створенні яких взяли участь Я. Ісаєвич, Г. Касьянов, Н. Яковенко, О. Русина та інші історики.

Вчені Інституту історії працюють над п'ятитомною «Енцик­лопедією історії України», багатотомною «Історією україн­ського народу». З великим інтересом зустріла громадськість перші томи п'ятитомника «Історія української культури», книги із серії «Реабілітовані історією» та інші праці.

Сучасний етап розвитку української історіографії та ство­рення наукової історії України характеризується досліджен­ням на монографічному або узагальнюючому рівнях усіх періодів українського етногенезу та державотворення, опра­цюванням вузьких місць, недостатньо вивчених проблем, за­лученням нових або нового прочитання існуючих джерел. Відрадно, що серед авторів цих праць чимало нових імен, молодих істориків, у т. ч. з регіонів України, зокрема В. Баран, О. Гуржій, В. Ричка, О. Юркова, В. Горобець, В. Литвин, В. Щербак та ін.

У 2000 р. побачила світ колективна монографія підсумково­го характеру «Етнічна історія давньої України» (керів. автор, колект. П. Толочко). Це своєрідне продовження концепту­альних підходів, викладених у тритомнику «Давня історія України». Автори, у числі яких знані археологи Д. Козак, О. Мо-ця, В. Мурзін, В. Отрощенко та С. Сегеда, показали що вже в епоху пізнього палеоліту в межах України склалося декілька культурних зон, де й зароджувалися найдавніші етнічні спіль­ноти. Етногенетичний процес був розірваний інтенсивними міграціями в епоху мезоліту і відновився в енеолітичну добу, коли формується понад десять регіональних етнокультурних спільностей. Етнічні процеси ще більше активізуються в добу бронзи, коли на арену виходять індоарії, а з індоєвропейської етномовної сім'ї виділяється праслов'янський етнічний масив, який на теренах України заявив про себе на початку нової ери. Автори дійшли висновку, що етногенез на теренах України не переривався, що український родовід - це генетично успадко­ваний від найдавніших часів етноантропологічний тип спіль­ноти, що зароджувався і розвивався на загальних тенденціях етногенезу всіх корінних народів світу.

Вузлові проблеми давньої історії України, етногенезу ук­раїнців плідно досліджує Леонід Залізняк — відомий україн­ський археолог, історик, автор багатьох праць, зокрема «Нарису стародавньої історії України» (1994), який суттєво відрізнявся від інших публікацій з цієї проблематики, насамперед нестан-

дартним висвітленням безперервності етнонаціотворення на українських землях. За своєю спрямованістю дослідження Л. Залізняка ближчі до поглядів М. Брайчевського і на історію слов'ян, Києва, етногенез українців, викладених у монографії «Походженя Русі», яка увійшла до «Вибраних творів Михайла Брайчевського» (1999).

Новітня українська історіографія представлена рядом праць, які утверджують наукове осмислення процесу засну­вання Київської держави як наслідку багатофакторного та ор­ганічного розвитку тих слов'янських племен, які склали ядро українського етносу і згуртувалися навколо Києва. Цю думку чітко проводять Р. Іванченко («Київська Русь: початки Ук­раїнської держави» (1995)), О. Моця та В. Ричка («Київська Русь: від язичництва до християнства» (1996)). Підсумковий характер носять монографії П. Толочка «Київська Русь» (1996) та «Від Київської Русі до України» (1998). Відома ав­торська концепція зазнала в них певної еволюції в бік повні­шого визнання пріоритетної ролі Київської Русі в етногенезі українців.

Спробу переглянути догматичні концепції так званої фео­дальної роздробленості Київської Русі і розвитку української державності в період ХП-ХІУ ст. зробив луганський історик Володимир Бодрухин¹. На конкретно-історичному і джерель­ному матеріалі автор доводить, що з розпадом Київської Русі українська державність не зникає, а набуває нових форм не тільки у Галицько-Волинській державі, айв інших удільних князівствах, зокрема, Київському та Чернігівському. Історик простежує особливості української державності за татаро-мон-гольських часів і в литовську добу, коли вона набула характе­ру територіальної влади (до реформи Вітовта).

Серед пріоритетних напрямів досліджень українських істо­риків 90-х рр. XX ст. - початку XXI ст. чільне місце посіла ко­зацько-гетьманська тематика як центральне явище в історії України впродовж ХУІ-ХУШ ст. їй присвятили ряд праць О. Апанович («Гетьмани України і кошові отамани Запорозь­кої Січі» (1993), «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність» (1994)), Ю. Мицик («Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVIII століття» (1996)), В. Брехуненко, С. Плохій, В. Сергійчук, І. Сторожен-

¹ Див.: Бодрухин В. М. Українська державність удільної доби (ХП-ХІУ ст.). - Луганськ, 2002.

ко, Г. Швидько, В. Щербак та ін. Концептуальне значення мала монографія В. Смолія та В. Степанкова «Богдан Хмель­ницький» (1995, друге видання), інші їхні публікації, в яких події середини XVII ст. інтерпретуються як українська націо­нальна революція¹. Варто також наголосити, що проблема формування української державницької ідеї стала предметом самостійного дослідження в їхній монографії 1997 р., доміную­че місце в якій відведено козацько-гетьманській добі та Виз­вольній війні українського народу.

Винятково важливі проблеми української козацької дер­жавності дослідив Олександр Гуржій у монографії «Україн­ська козацька держава в другій половині XVIII ст.: кордони, населення, право» (1996), акцентувавши увагу на організації державного життя і системи влади. Співзвучними цій пробле­матиці ґрунтовні дослідження представника молодої генерації істориків козаччини В. Горобця («Присмерк Гетьманщини: Україна в роки реформ Петра І» (1998) та «Еліта козацької Ук­раїни в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665» (2001)).

Подальшому розвитку досліджень історії козацької Ук­раїни покликаний служити Науково-дослідний інститут коза­цтва, сформований на громадських засадах під егідою Інститу­ту історії України НАН України, а також Науково-дослідний інститут козацтва при Запорізькому державному університеті, очолюваний Федором Турченком. Його стараннями в 2002 р. побачила світ Мала енциклопедія українського козацтва, що включає близько 1400статей про виникнення козацтва, устрій Запорозької Січі, військове мистецтво козаків, їхню роль в ук­раїнській історії, в міжнародних відносинах. У виданні пред­ставлені біографічні статті про козацьких ватажків, україн­ських і зарубіжних дослідників козацтва.

Помітний інтерес наукових кіл викликала колективна мо­нографія «Нариси з історії українського національного руху» (1994), підготовлена в Інституті історії України з участю ряду вузівських науковців. Акцент було зроблено на розвиток ук­раїнської національної свідомості, на становлення символіки національного руху, на національно-культурне відродження, виникнення «Просвіт», політизацію ідеї самовизначення тощо.

¹ Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. - К., 1997; Вони ж: Українська національна революція 1648-1676 рр. Крізь призму століть // Україн. істор. журн. - 1998. - № 1, 2, 3 та ін.

Логічним продовженням цієї праці стала монографія «Ук­раїнське питання» в Російській імперії (кінець XIX — початок XX ст.)» (1999). Цю тему досліджували А. Катренко, М. Щер­бак та ін. У посібниках С. Єкельчика «Пробудження нації. До концепції історії української нації ХІХ-ХХ століття» (Мель­бурн, 1994), Я. Грицака «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття» (1996) на широ­кому конкретно-історичному матеріалі XVIII-XX ст. системно відстежується націотворчий процес, особливості розвитку су­часної української нації. Вони розглядають національний рух українців з кінця XVIII ст. і впродовж XIX ст. як тяглість козацьких визвольних традицій, аналізують мобілізаційні здатності українського руху в період Першої світової війни і революції 1917-1920 рр., окреслюють причини її поразки, а водночас і фактори перемоги більшовиків. Посилаючись на І. Лисяка-Рудницького, Я. Грицак підкреслює, що українська революція не зазнала поразки, а не досягла своєї остаточної мети, однак вона внутрішньо переродила суспільство, створи­ла Україну як модерну політичну націю.

Аналітичний характер мають дослідження Української ре­волюції, ґрунтовно опрацьовані Валерієм Солдатенком. Автор дослідив як реальні процеси революційних подій 1917-1920 рр. («Українська революція. Історичний нарис: Моногра­фія» (1999)), так і генезу їх висвітлення в історіографії («Ук­раїнська революція: концепція та історіографія» (1997)) та ін.

У контексті створення наукової історії України важливе значення має переосмислення її радянської доби. Праці С. Кульчицького¹, Ю. Шаповала, І. Біласа, С. Білоконя, В. Сер-гійчука, Г. Касьянова, В. Даниленка, В. Барана та інших, започаткували критичний, здебільшого викривальний підхід до аналізу драматичних подій 1920-1950-х рр., їх трагічних наслідків. Документально-аналітичний характер носять книги І. Біласа «Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2-х кн.» (1994)та С. Білоконя «Масовий терор як засіб державного уп­равління в СРСР (1917-1941 рр.)» (1999). Останній переконли­во доводить, що партійно-державна політика СРСР мала про-тиукраїнський, злочинний, антигуманний характер, а життя показало повну безперспективність такої політики.

¹ Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя. - К.: Основи, 1996.

Цінність праць Юрія Шаповала з цієї проблематики, зокре­ма монографічно-документального дослідження «Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії» (2001), полягає в тому, що він докопується до конкретних винуватців трагічних сторінок української історії, називає поіменно натх­ненників і виконавців репресій та голодоморів. Разом з В. Пристайком, В. Золотарьовим Ю. Шаповал вперше в ук­раїнській історіографії створили документально-біографічну історію каральних органів радянського тоталітаризму «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи» (1997). У пе­редмові тодішній міністр юстиції С. Головатий наголосив, що звільнення українського суспільства від комуністичного рабства дозволило шар за шаром зняти і розчистити ідео­логічну іржу, поглянути на пожовклі архівні сторінки літопи­су життя і смерті мільйонів українців неупередженим оком фахівців, а дана книга має послужити пересторогою нинішнім співробітникам Служби безпеки України.

З другої половини 1990-х рр. на зміну, а точніше поряд з викриванням криміналітету тоталітарного режиму посилюєть­ся аналітика та документалізація злочинів, дедалі чіткіше ок­реслюється системний підхід до дослідження радянської історії України 20-80-х рр. XX ст., її політичних соціально-економічних, національно-етнічних та культурно-духовних аспектів.

Цікаві спостереження над політико-економічними експери­ментами більшовиків узагальнила Олександра Пиріг у моно­графії «НЕП: більшовицька політика імпровізації» (2001), в якій доведено, що руйнація ринкового механізму поряд з на­сильницькою колективізацією завершили вимушену спробу тимчасового відступу більшовиків від доктрини комуністичної атаки на приватну власність і підприємництво, тобто запрова­дити НЕП.

Повільніше, ніж інші періоди, переоцінюються стереотипи, пов'язані з Другою світовою та Великою Вітчизняною війна­ми. Першими переглянули свої підходи до подій воєнної історії П. Брицький, В. Замлинський, В. Коваль, М. Коваль, В. Ку­чер, В. Король. Вони підняли завісу над багатьма драматични­ми сторінками війни, українського руху опору. П. Брицький, зокрема, доходить висновку, що український народ у цій війні постраждав найбільше від усіх народів світу, в т. ч. зазнав ве­ликої моральної шкоди, оскільки війна поділила його на во­рожі групи населення. На його думку, давно назріла потреба

Ч

І

визнати всіх учасників кровопролиття, з якої б вони сторони не брали участь, рівноправними учасниками Другої світової війни. Альтернативи цьому немає («Україна у Другій світовій війні (1939-1945 рр.). - Чернівці, 1995, с. 108- 109). Нині жодна праця з новітньої історії України останніх років на об­минає ролі ОУН та У ПА в національно-визвольному русі. Помітний вплив на утвердження нового бачення місця Ук­раїни у Другій світовій війні, у взаєминах з Німеччиною мав вихід в Україні праць В. Косика, документального збірника з історії війни¹. Він, як і більшість інших авторів (І. Патриляк, В. Сергійчук, А. Кентій, А. Русначенко, II. Фіров та ін.), дотримується думки про те, що діяльність націоналістичного підпілля не була марною, вона засвідчувала нескореність ук­раїнської нації, її самостійний опір окупаційним режимам.

Як відлуння національного спротиву українофобії розгля­дає новітня історіографія «шістдесятництва», дисидентський і правозахисний рух, як опозицію «незгідних» політиці влас­тей, що переросли у Народний Рух за унезалежнення України.

Посилилась увага істориків до проблеми включення західних областей України, Буковини та Закарпаття до складу СРСР та УРСР, радянизації цього краю. Велике значення має документальний збірник «Правда про «Золотий вересень» 1939-го» (1999), підготовлений В. Сергійчуком, дослідження Б. Яроша «Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-50-ті роки XX ст.» (1995) та ін. Луцький історик Володимир Баран плідно досліджує історію України 1950-1960-х рр., акцентуючи увагу на хрущовській «відлизі» та еволюції тоталітарної системи в бік авторитаризму².

Вагомий внесок у вивчення історії України, насамперед політичних та етнонаціональних проблем, вносить Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (директор академік Іван Курас). Його вчені Ю. Левенець, В. Котигоренко, Ю. Шаповал, Л. Шкляр, В. Солдатенко, О. Май-борода, Ф. Дудич, В. Кучер, М. Панчук, О. Рафальський, В. Войналович та інші створили цілу низку колективних та індивідуальних праць з історії, теорії та практики політичних і етнонаціональних відносин, розкрили їх взаємообумовленість.

¹ Див.: Україна в Другій світовій війні у документах: Збірн. німець­
ких архівних матеріалів. У 4 тт. - Львів, 1997-2002.

² Див.: Баран В. К. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної
системи. - Львів, 1996.

Науковці Інституту взяли участь у створенні «Енциклопедії сучасної України» (Т. 1, 2001), «Малої енциклопедії етнодер-жавознавства» (1996) - унікальних за своїм задумом науково-довідникових видань, узагальнюючих праць: «Політична історія України: XX століття», «Політична система сучасної України» (1998), «Національні меншини України у XX столітті: політико-правовий аспект» (2000), «Українська ідея. Історичний нарис» (1995), «Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи» (1997). Ю. Левенець оприлюднив важливу для історичної науки монографію «Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина XIX - початок XX сто­ліття)» (2001). Поява цих та інших праць, з одного боку, утвер­джує новий для української історіографії напрям досліджень, а з другого - засвідчує, які широкі можливості для науки від­криває співпраця істориків, філософів, етнологів, політологів, правників, соціологів, представників інших галузей знань для порубіжних, міждисциплінарних досліджень. Характерною особливістю наукових проектів Інституту є те, що вони тісно пов'язані з сучасними проблемами українського суспільства, йо­го трансформації від авторитарних засад до демократії і права.

Хоч не рідко лунають голоси, ніби сучасність - це закрита сторінка для історика, однак, з точки зору логіки, будь-яка подія, що відбулася, вже належить історії, а значить, підлягає історичному пізнанню. Це особливо важливо для таких пере­ломних рубежів, які переживає Україна на межі тисячоліть, коли йде інтенсивний пошук піляхів виходу з системної кризи, побудови демократичного суспільства, інтеграції у світове співтовариство. Участь істориків у науковому осмисленні цих процесів засвідчує розуміння ними свого громадянського і патріотичного обов'язку. З огляду на це представляє інтерес ґрунтовна монографія В. Кременя, Д. Табачника та В. Ткачен-ка «Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду» (1996), в якій на основі історіософського осмислення української минувшини з висоти сьогодення обґрунтовуються повчальні уроки, багатоваріантність шляхів трансформації України, побудови громадянського суспільства.

Історіографія відновлення державного суверенітету і неза­лежності України ще не дала відповіді, чому так складно і су­перечливо проходить реформування політичного, соціально-економічного і культурного життя. Випадає з поля зору істо­риків, частина яких все ще перебуває в полоні ейфорії, аналіз

причин, чому фактично не відбулося реального оновлення структур влади, як колишній партійно-радянській правлячій еліті вдалося не тільки зберегти важелі влади, але й перероз­поділити національне багатство на свою користь. Стає очевид­ним, що через недолугу політику влади Україна втратила свою частку спільного золотого й алмазного фонду, свою долю ра­дянських зарубіжних активів, внески громадян у банках СРСР.

Державне керівництво не зуміло сформувати привабливий міжнародний імідж України, належним чином скористатися інтелектуальною, матеріальною та моральною підтримкою західної української діаспори, налагодити по-справжньому ділову співпрацю з її представниками, більше як на деся­тиріччя затягнулося ухвалення Закону про українців за кордо­ном. Сказане стосується і співпраці із зарубіжними центрами українознавства, з діаспорними істориками.

Однією з тенденцій розвитку української і зарубіжної історіографії є взаємообумовленість і взаємостимуляція підго­товки наукової і навчальної літератури. Ця тенденція особливо рельєфно проявилася в 90-х рр. XX ст.¹ Протягом 1995-2002 рр. були створені підручники і посібники з усіх історичних дис­циплін для середньої та вищої школи (майже 500 назв). Перші незаангажовані навчальні посібники для вузів з історії України підготовлені у Львові («Історія України», керівник авторського колективу Ю. Зайцев, 1996), Тернополі («Історія України», керівник авторського колективу Б. Лановик, 1996,1998, 2001).

Велику роль відіграли авторські посібники, зокрема І. Ри­балки «Історія України» (Харків, 1991,1994,1995), В. Борисен-ка (Київ, 1993), що згодом перетворився в «Курс історії України» (1998), О. Бойка (Ніжин, 1994, 1997), В. Короля (Київ, 1995), Ю. Терещенка і В. Курила (1995) та ін. З інтересом сприйнятий курс лекцій В. Шевчука та М. Тараненка «Історія Української державності» (1999), допущений Міністерством освіти і науки як навчальний посібник для студентів вузів. Його відмінна риса в тому, що автори в історичному ключі простежу­ють державотворчу діяльність українського народу, виділяють її найважливіші рубежі, акцентують увагу на повчальних уроках. Історики Київського національного університету імені

¹ Б. Корольов та А. Зякун уклали Бібліографічний покажчик на­вчальної літератури з історії України за період 1989-2000 рр., який включає 1136 назв (Суми, 2001).

Тараса Шевченка під керівництвом А. Слюсаренка підготували підручник з новітньої історії України і відповідну хрестоматію¹. Першу вдалу спробу створити посібник з історії України в кон­тексті світового історичного процесу здійснив Юрій Терещенко («Україна і європейський світ» (1996)). Він засвідчив, що ук­раїнські історики пам'ятають заповіт М. Грушевського уникати егоцентризму, ширше дивитися на українську історію, сприй­мати її через призму історії людства.

Поряд з підручниками, посібниками та курсами лекцій з історії України створена навчальна література з всесвітньої історії, історії слов'ян, з історії міжнародних відносин, історії дипломатії, із спеціальних галузей історичної науки (історіо­графія, джерелознавство², архівознавство), спеціальних істо­ричних дисциплін (геральдика, сфрагістика, хронологія то­що). Однією з особливостей сучасної навчальної літератури з історії є подолання ідеологічного монізму, перехід до плю­ралізму в оцінках подій, явищ та осіб. Плідно досліджують проблеми зарубіжної історії, створюють відповідні навчальні посібники Б. Гончар, М. Варварцев, С. Віднянський, Є. Ка-мінський, Л. Лещенко, Г. Хижняк, Н. Подаляк, В. Яровий (Київ), О. Чувпило (Харків), В. Фісанов (Чернівці), М. Бурян (Донецьк) та ін.

Запорукою подальшого розвитку досліджень з української та зарубіжної історії є збагачення джерельної бази, збережен­ня пам'яток історії. Відділ історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України (завідувач В. Горбик) працює над «Зводом пам'яток історії та культури України», що є частиною програми ЮНЕСКО, яка реалізується в усіх країнах.

Створення наукової історії України супроводжується досить великою і результативною археографічною, архівознавчою та джерелознавчою роботою. Провідну роль у цій справі відігра­ють Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського (директор член-кор. НАНУ Павло Со-хань), його осередки у Львові, Чернігові, Острозі, Український науково-дослідний інститут архівної справи та документо-знавства (директор Ірина Матяпі), Інститут рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського (директор Любов Дубровіна).

¹ Новітня історія України (1900-2000 рр.). - К., 2002; Україна в XX
столітті.-К., 2001.

² Див.: Макарчук С. Писемні джерела з історії України. - Львів,
1999; Історичне джерелознавство (керівн. автор, кол. Я. Калакура). -
К.,2002таін.

Серед документальних видань важливе місце посідають збірники «Українська Центральна Рада. Документи і матері­али» у 2-х тт. (1996-1997), «Національні відносини в Україні у XX ст. Збірник документів і матеріалів» (1994), «Літопис не-і скореної України. Документи, матеріали, спогади» (у 2-х кн., 1993, 1997), «Депортації. Західні землі України кінця 30-х -

** початку 50-х років» (у 3-х тт., 1996-2000); «Україна на міжна­родній арені: Збірник документів і матеріалів. 1991-1995» (у 2 кн., 1998), «Архів коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734-1775» (Т. 1, 1998); «Документи трагічної історії України (1917-1927 рр.)» (1999) та ін. Унікальний характер має дев'ятитомник «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (2001-2002) та ін.

Велику, по-справжньому подвижницьку роботу щодо пошу­ку, опрацювання та публікації архівних джерел з української історії проводить Володимир Сергійчук - директор Центру ук­раїнознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В його пошуково-творчому доробку понад 15 документальних збірників, які охоплюють широкий спектр актуальних проблем: від етнічних' кордонів України, утвер­дження її державності і соборності, політики «українізації»,

, так званих «погромів», українсько-польських взаємин, діяль­ності ОУН до церковного життя в Україні.

Стислий огляд доробку українських істориків за умов неза­лежності України дозволяє зробити висновок, що головні їх зусилля зосереджуються на створенні наукової історії України та української версії історії зарубіжних країн. На засадах сучасної методології опрацьовується нова концепція історії України, за якою вона постане як невід'ємний компонент європейського і світового історичного процесу. Ця концепція цивілізаційного поступального розвитку ляже в основу ство­рення фундаментальної багатотомної історії українського на­роду. При цьому домінуючою залишиться ідея української історичної самоідентифікації та континуїтету (безперервності і наступності) українського історичного процесу.

ХУІІІ.З. Соборність українських істориків

Аналізуючи розвиток української історіографії впродовж 90-х рр. XX ст. - початку XXI ст., не важко поміти-| ти одну дуже важливу тенденцію - об'єднання зусиль і кон­солідацію більшості істориків материкової України та укра-

 

інської діаспори навколо національно-державницької ідеї, формування своєрідної соборності національної історичної думки, її інтеграція у європейський та світовий історіо­графічний простір. Українська історична наука повертає собі втрачену соборність, замовчувані або забуті імена істориків, їхні праці, долається ворожнеча і відчуженість істориків радян­ського вишколу та істориків української діаспори. Після ба­гатьох десятиріч ідеологічної конфронтації і протистояння наступив період порозуміння і співпраці істориків різних течій, наукових шкіл, політичних уподобань, незалежно від місця їхнього проживання, віку, історіософської орієнтації, творчих методів. Все це стало можливим завдяки новим реаліям, насамперед, відновленню державної незалежності України, її курсу на трансформацію від авторитаризму до демократії, корінним змінам на світовій арені.

Що ми розуміємо під поняттям соборності українських істо­риків, наскільки правомірно застосовувати його до оцінки тен­денцій історіографічного процесу?

Поняття соборності української історіографії є похідним від соборності України, під якою розуміють збирання в одній дер­жаві не тільки етнічних земель, всього українського народу, але і його суспільно-політичної, світоглядної та історичної думки. Як зазначав І. Курас, визначним досягненням україн­ської суспільно-політичної думки кінця XIX - початку XX ст. було те, що саме тоді дістала чітке обґрунтування ідея собор­ності земель України в самостійній державі¹.

Українська соборність не має нічого спільного з ідеями «Ве-ликопольщі», московським рухом збирання «исконно рус-ских» земель. Це внутрішній рух за відродження поневоленої української нації, об'єднання її визвольних сил, збирання етнічних земель українського народу в одній державі, усвідом­лення української ідентичності в світовому вимірі. В історич­ному минулому провідниками соборного руху були визначні українські інтелектуали, діячі науки, літератури, мистецтва. Домінуючу роль у цьому русі займали історики, осередки української історичної науки в Києві, Львові, Харкові, Чер­нівцях, Одесі, Ужгороді, Чернігові, Полтаві, Катеринославі, Ніжині та інших містах. Історична і національна свідомість українського народу традиційно формувалася як соборна, а во-

роги української державності завжди намагалися і намагають­ся (і не без успіху) завдати нищівного удару насамперед по со­борності України. На наш погляд, соборність національної історіографії - це такий її стан, коли в єдиний потік зли­ваються провідні течії і напрями історичної думки, консолі­дуються її представники навколо високих ідеалів української національної та державницької ідеї з метою глибокого, об'єк­тивного, всебічного й правдивого дослідження і висвітлення історії України, коли солідаризуються і акумулюються здобут­ки різних поколінь української історіографії, синтезуються їх наукові праці. Соборність — не арифметична сума істориків і їх здобутків, а нова ціннісна категорія, нова якість націо­нальної історичної науки.

Проблема повернення до соборності національної історіо­графії не є сугубо українським явищем. У тій чи іншій мірі наприкінці XX ст. з нею зіткнулися й історики багатьох інших держав як на пострадянському просторі, так і в країнах Східної і Центральної Європи, Азії. Можна згадати Німеччи­ну, Польщу, Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію, Угорщи­ну, Югославію, Хорватію, В'єтнам та ін. Однак для України ця проблема особливо гостра і болісна, оскільки вона зумовле­на історично, підігрівалася штучно і має свою специфіку сьо­годні. Довгим і тернистим був шлях українського народу до відновлення незалежної, соборної держави, але не менш склад­ним виявився і шлях до соборності національної історіографії. Найважче завдання полягало в тому, аби їй вивільнитися з-під чужого диктату, виокремитися, усамостійнитися, не пориваю­чи при цьому зв'язків з розвитком світової історичної науки.

Має рацію директор Канадського інституту українських студій 3. Когут, наголошуючи, що модерна українська історіо­графія від початку XX ст. формувалася у взаємодії з більш розвиненими історіографіями Східної Європи - польською та російською. Але заслуга учнів В. Антоновича і, насамперед, М. Грушевського в тому, що вони зробили «останній крок у звільненні логіки українського історичного процесу з-під інте­лектуального ярма російських і польських імперських візій», запропонували принципово відмінну схему української історії¹. Утвердження цієї схеми дещо в модернізованому вигляді в су­часній історіографії є важливим чинником її соборності.

 

¹ Див.: Курас І. Ф. Ідея соборності України: історія і сьогодення // Українська соборність: Ідея, досвід, проблеми. - К., 1999. - С. 4.

¹ Когут 3. Формування української національної історіографії // Чет­вертий міжнародний конгрес україністів. Історія.- Ч. II. - С. 3,5-6.

Як зазначалося в попередніх лекціях, українська історична думка зародилася як соборна, формувалася, збагачувалася як соборний погляд української нації, її еліти на історію свого народу. В силу історичних обставин, коли єдине тіло України було штучно і силоміць розірване, розділене між Литвою і Польщею, а згодом - між Московським царством і Річчю Пос­политою, а ще пізніше між Російською та Австро-Угорською імперіями, між Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Угорщиною, українські історики опинилися фізично роз'єдна­ними, чужинці намагалися накинути свої схеми історії україн­ського народу, нав'язати своє трактування подій, свої ідео­логічні доктрини, посіяти розбрат у середовищі українських істориків. Внаслідок цього українська історична наука знач­ною мірою втратила національну ідентичність та соборність.

У добу Української революції на основі Акта Злуки УНР та ЗУНР закладається ґрунт для політичної та етнічної собор­ності України і української історичної науки. Однак доля розпорядилася по-іншому: агресивна ескалація російського більшовизму, геополітичні зазіхання польських шовіністів, байдужість західних держав призвели не тільки до втрати національної державності, до нового поділу українських зе­мель, але й до того, що значні сили наших істориків і духовних пасторів опинилися в еміграції, а ті, хто залишився на підра-дянській Україні, стали заручниками тоталітарної системи. Українська історіографія майже сімдесят років виявилася конфронтаційною, розірваною ніби на два ворогуючі табори: так званий буржуазно-націоналістичний, представлений здебільшого істориками національно-державницької орієн­тації та української діаспори і марксистський - в СРСР-УРСР. Переломним рубежем на шляху до порозуміння, зближення і соборності української історичної думки стали політичні чин­ники: криза і крах тоталітарної системи, опозиційний рух за суверенізацію і незалежність України, розпад Союзу РСР, відновлення національної державності українців.

Нагадаємо, що означали ці події для української історичної думки?

По-перше, із спецхранів, спецфондів до нас повернулися заборонені, замовчувані, понищені, сфальсифіковані праці Михайла Максимовича, Миколи Костомарова,