ЛЕКЦІЯ № 11. ОРФОГРАФІЧНІ ТА ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Мета:ознайомити з орфографічними та орфоепічними нормами українського правопису; розвивати навички правильної вимови; виховувати мовну та мовленнєву культуру студентів.

План:

1. Особливості українського правопису

2. Орфоепічні норми СУЛМ

3. Орфографія. Правопис прізвищ, імен та по батькові

4. Правопис складних іменників

5. Правопис складних прикметників

6. Орфографічні та орфоепічні словники

Література:

1. Що мусимо знати про українські звуки ДЖ і ДЗ? // Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. - Львів, 1994. -С. 113-114.

2. Докладніше про походження та вживання звука[ґ] див.: Сербенська О., Волощак М. Зазнач, праця. - С. 46- 49.

Однією з ознак високої культури суспільства є дбайливе ставлення до правопису. Однак постійне розширення словника у зв¢язку з науково-технічним і загальнокультурним прогресом породжує нові правописні проблеми, які регулює практика та які мусять бути законодавчо закріплені. Тому Орфографічна комісія НАН України внесла ряд змін і остаточно затвердила Правопис до друку.

Які ж зміни та доповнення зроблено в новому виданні Правопису?

Насамперед слід відзначити, що алфавіт зазнав кількісних змін. Тепер у ньому 33 літери, а не 32, як раніше. Відновлено написання літери ґ, яка під час реформи правопису 1933 р. була неправомірно вилучена з абетки. Неправомірно тому, що в української мові залишився звук (г) – дзвінкий проривний задньоязиковий приголосний, звукова пара до глухого проривного задньоязикового (к), а літери для позначення цього звука не стало. Виникла незручна ситуація, коли звук у мові є, а знака для нього в алфавіті нема. Однаково, з літерою ґ почали писатися слова ґніт (експлуатація) і гніт (у лампі), ґрати (дієслово) і грати (іменник), ґулі (гуляння) і гулі (опухлі синці на тілі), а це призводило до сплутування значення цих слів.

В українській літературній мові є понад 40 власноукраїнських слів, у яких віднині і пишеться, і вимовляється ґ. Наведемо їх перелік: ґава, ґазда, аґрус, ґартунок, ґвінт, ґеґати , ґелґота , ґешефт , ґирлиґа , ґніт, ґандж , ґонда, ґречний, ґроно, ґудзь, ґуля, дзиґа, дзиґлик, зиґзаґ, ремиґати, сновиґати, фіґа, хуґа, ґава, ґанок, ґвалт, ґевал, ґедзь, ґестка, ґиґнути, ґлей, ґоґель-моґель, ґрати (іменник), ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґума, джиґун, дзиґар, дриґати, резиґнація, риґувати, уджиґнути, фіґлі-міґлі, хурдиґа та іхні походні (ґедзкатися, ґратчастий, обґрунтовувати, проґравати та ін.).

Крім того, з літерою ґ писатиметься ряд діалектичних слів, а також деякі архаїзми та історизми, які можуть зустрічатися в творах з історичної тематикою. Докладний перелік усіх слів поданий в журналі “Пам¢ятки України”.

Місце літери в алфавіті – після г перед д.

Змінилося в новому виданні правопису і порядкове місце в алфавіті м¢якого знака (ь),або знака м¢якшення. Тепер літера ь не замикає алфавіту, а стоїть третьою з кінця, тобто перед ю. Треба в такій зміні виникла в зв¢язку з необхідністю уніфікації алфавітів слов¢янських мов, а це, в свою чергу, зумовлення широким впровадженням у мовознавство комп¢ютерної техніки. Оскільки в усіх слов¢янських мовах, крім української ь стоїть в алфавіті перед ю, я то при записах українських текстів на магнітні носії комп¢ютерів з кириличним шрифтом виникали певні труднощі, бо одна й та ж літера була закодована під різними номерами. Тому для більшої зручності опрацювання українських текстів на ЕОМ і була запроваджена така зміна. Згодом вона знайде своє відображення в словниках, каталогах.

Уживання великої літери. Деяких змін у новому виданні правопису зазнали правила вживання великої літери в власних назвах. Зокрема, з великої літери, але без лапок тепер писатимуться назви культових книг Апостол, Біблія, Євангелій, Коран, Псалтир, а також назви релігійних понять, як: Бог (але боги), Божа Матір, Син Божий, Святий Дух, а також назви релігійних свят і постів: Благовіщення, Великдень, Івана Купала, Петра і Павла, Покрова, Різдво, Теплого Олекси, Успіння, Великий піст, Масниця, Пилипівка, Спасівка тощо.

Такі зміни продиктовані екстралінгвістичними факторами. Вони пов¢язані з духовним відродженням народу, з відмовою від войовничого атеізму.

Перенос частин слова. Правила переносу частин слова стали “демократичнішими”, менше стало обмежень, збільшилась варіантність переносів. В основі правил переносу, як і раніше, лежить принцип поділу слів на склади: частини слова з рядка в рядок переносяться складами, якщо, звичайно, склади мають більш як одну літеру.

Допускається подвійний перенос у словах типу життя, знання, суддя, тобто коли подвоєння приголосних є наслідком подовження, а не збігу їх на межі кореня й суфікса, префікса й кореня. Отже, можна переносити: жит-тя, а також жи-ття. Якщо в основі слова поряд стоять два приголосних звуки і більше, то вони при переносі можуть розриватися і не розриватися. Правильним буде перенос: Дні-про і Дніп-ро, се-стра, сес-тра, сест-ра. Це правило поширюється й на суфікси: видавни-цтво, видавниц-тво, видавницт-во.

З розділових знаків переносити у наступний рядок можна тільки тире. Всі інші розділові знаки не переносяться, а залишаються в попередньому рядку.

Правопис складних слів. Деякі складні слова зазнали помітного спрощення. Насамперед це стосується складних іменників з першою частиною пів-. Тепер слова з пів- будуть писатися разом і коли твірна основа починається на приголосний звук: півмісяця, півкнижки, півслова (так було і раніше), і коли твірна основа починається на голосний звук: піваркуша, півогірка (було пів-огірка), і коли твірна основа починається буквами я, ю, є, ї (в таких випадках між пів- та твірною основою, за загальним правилом пишемо апостроф): пів¢яблука, пів¢ящика (було пів-яблука).

Дефіс, як і раніше, ставимо лише тоді, коли твірною основою є власна назва: пів-Києва, пів-Америки, пів-Галактики.

Розділ про правопис складних слів доповнено й таким положенням: якщо іменники – власні назви поєднуються з часткою не, яка вживається як префікс, то між префіксом-часткою і власною назвою ставиться дефіс, щоб підкреслити однослівність таких утворень: не-Європа, не-Париж, не-Ріо-де-Жанейро (порівняйте у загальних назвах – нелюдина, неістота).

Правопис іншомовних слів. Чи не найбільше змін сталося в правописі іншомовних слів. Зрозуміло, що слова, запозичені з інших мов, відрізняються від питомих слів мови і звучанням, і написанням. Але з часом слово-гість “звикає” до мови, в яку воно прийшло, уподібнюється до слів-господарів і поступово набирає рис, характерних для даної мови, стає в ній “своїм”, вростає в національний ґрунт, “кліматизується” в нових умовах. Саме це намагалися відобразити автори нового видання “Українського правопису”, вносячи зміни, іноді дуже суттєві, в написанні іншомовних слів.

1. В загальних назвах іншомовного походження приголосні, як відомо, не подвоюються, оскільки подвоєння не відтворюється на вимові, наприклад: каса, маса, група, клас, шосе. Без подвоєння тепер писатимуться слова: анали (було -нн-), бароко (-кк-), беладона (-нн-), бравісимо (було бравіссімо), інтермецо (-цц-), лібрето (-тт-), піанісимо (було піанісімо), піцикато (-цц-), стакато (-кк-), фортисимо (було фортіссімо).

Збережено подвоєння в тих загальних назвах іншомовного походження, де подвоєння чується у вимові: ванна, вілла, манна, панна, пенні, тонна, брутто. Подвоєння залишено також у деяких словах з метою уникнення небажаних паралелей з власно українськими словами або просто схожими словами, які мають відмінне значення: бонна (вихователька-іноземка) і бони (паперові гроші, що вийшли з обігу), білль (законопроект) і біль (страждання), булла (папська грамота) і була (дієслово жіночого роду), мірра (назва ароматичної смоли) і міра (одиниця виміру), дурра (назва рослини) і дура (лайлива назва нерозумної жінки), мотто (епіграф, дотепний вислів) і мото (частина складного слова, що означає: моторний).

Подвоєння також при збігові приголосних префікса і кореня, в української мові має бути паралельне непрефіксальне слово: апперцепція ( бо є перцепція), імміграція (бо є міграція), ірраціональний (бо є раціональний), ірреальний (бо є реальний), контрреволюція (бо є революція), сюрреалізм (бо є реалізм). Подвоєні приголосні зберігаються, незалежно від вимови, в усіх словах, похідних від географічних, особливих та інших власних назв, наприклад: марокканець (Марокко), голландський (Голландія), боннський (Бонн).

2. Відомо, що в загальних назвах іншомовного походження після букв д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р пишеться и, а не і, тобто діє так зване “правило дев¢ятки”, наприклад: диск, тир, цирк, ритм. Це правило існує тому, що саме вимова и, а не і природніша для української літературної вимови. В іншомовних назвах у цих позиціях за правилом писалося і, хоч існувало дуже багато винятків. А якщо в правилах дуже багато винятків, то виникає сумнів: чи вдалі вони? Винятками з цього правила були слова, які характеризуються високою частотністю вживання і значним поширенням серед мовців. Серед винятків: Америка, Африка, Антарктида, Балтика, Галактика, а також Рига, Рим, Париж, Британія, Єгипет, Єрусалим, Китай. Тому виникає думка, а, може, це не винятки? Може, “правило дев¢ятки” варто застосовувати і до власних іншомовних назв? Саме на цей шлях стали автори нового видання правопису, поширивши дію правила на ряд власних географічних назв та на деякі загальні назви, які досі не підлягали його дії. Отже, бравісимо, піанісимо, фортисимо – у загальних назвах, у власних назвах – Алжир, Аргентина, Бастилія, Бразилія, Братислава, Вавилон, Ватикан, Вашингтон, Корсика, Мадрид, Мексика, Сардинія, Сирія, Сицилія, Тибет, Флорида, Чикаго, Чилі.

3. Прийнято рішення про те, що після шиплячого ж, який в української мові твердий, слід писати у у словах журі, Жуль Верн, парфумерія (бо парфуми), парашут, брошура.

4. Зменшена кількість слів, у написанні яких присутня подвійна йотація. Є кілька слів іншомовного походження, в яких пишеться, по суті, два й: фойє (фоййе). Іноді цей буквений збіг не відповідає вимові. Тому подвійна йотація усунута в словах конвеєр (не конвейєр), феєрверк (не фейєрверк). Збережене традиційне написання у власних назвах – Гойя, Савойя, Фейєрбах, майя (народність), фойє.

Зміни в морфології та словотворенні. Суть основних змін у словотворі та морфології полягає в запровадженні єдиного терміна “відмінок” щодо граматичної категорії, званої раніше кличною формою, розширенні випадків уживання закінчень -у, -ю в родовому відмінку однини іменників II відміни чоловічого роду, в спрощенні сполучень приголосних при творенні ряду прикметників від географічних назв.

Сьомим відмінком в системі іменника є кличний відмінок, який раніше називався кличною формою. У множені кличний відмінок формально збігається з називним, в однині ж у всіх 4-х відмінах він має своє особливе вираження.

Розширена сфера вживання закінчення -у, -ю, в родовому відмінку однини іменників II відміни чоловічого роду. Слід, зокрема, писати -у в назві міста Кривого Рогу (не Рога), у збірних поняттях березняку, вишняку, чагарнику (було-а), в словах каталогу, абзацу, уривку (було -а).

При творенні прикметникових форм від географічних назв послідовніше втілено принцип спрощення приголосних на межі кореня та суфікса. За новими вимогами треба писати гаазький (не гаагський), данцізький (не донцігський, від Данціг), лейпцізький (не лейпцігський, від Лейпціг), карабаський (не карабахський, від Карабах).

Такі основні зміни сталися в новій редакції третього видання “Українського правопису”. Як бачимо, їх не так уже й багато. В основному, правопис не зазнав кардинальних змін і залишився стабільним, що й має бути характерним для розвиненої унормованої мови. Окремі зміни є свідченням розвитку української мови, вдосконалення її правописних норм. Якщо мова не мертва, а жива, якщо нею користуються в усній та писемній практиці, то вона неодмінно має зазнавати змін (хоч і дуже поступових), бо там, де є зміни, рух, розвиток, там є і життя, відсутність же будь-яких зрушень для мови, як і для всього живого, рівнозначне загибелі.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови звуків і звукосполучень та наголошування складів у слові.

У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків:

1. Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і] вимовляються повнозвуч-
но, не зазнають редукції:

а) звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця
в слові звучать виразно, напр.: [знати], [бувати], [д'ілити];

б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] ви-
мовляється з наближенням до [у], напр.: [со^уйуз], [со^уб'і];

в) голосні звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з
легким відтінком [е^и], [и^с], напр.: [де^иржава], [кни^ежки].

2. Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленни-
ми винятками):

а) дзвінкі приголосні звуки [д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з] ніколи
не втрачають своєї дзвінкості, напр.: [рад], [гриб], [м'іг], [важ], [в'із].
Втрата дзвінкості може призвести до спотворення змісту слова, пор.:
[рат'], [грип], [ваш], [м'іх].

Винятком з цього правила є вимова звука [г], який перед наступними глухими у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та коренево-споріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]: [лехко], [вохко], [н'іхт'і], [к'іхт'і], [д'охт'у].

Варто також звернути увагу на вимову дзвінкого приголосного [з] у складі префіксів роз-, без- чи самостійної префіксальної морфеми: перед наступними глухими звук [з] допускає подвійну вимову - він може зберігати дзвінкість, а може втрачати голос і переходити у відповідний глухий [с], напр.: [розказати] або [росказати], [безперечно] або [бесперечно].

Отже, вимова дзвінких приголосних в українській літературній мові здебільшого відповідає їх написанню.

б) глухі приголосні звуки [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с] у середині
слова перед наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі,
а саме:

[Д]. 16], [г], [ґ], [ж], [дз], [ДЖ], [3]

[т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с]

Отже, в словах боротьба, вокзал, хоч би, просьба підкреслені літери на письмі позначають звуки [д'|, [ґ], [дж], [з'], напр.: [бород'ба], [воґзал], [ходжби], [проз'ба].

в) звуки [в] та [й] в потоці мовлення змінюють свої артикуляційні
властивості і наближають відповідно до голосних [у] та [і], тобто їх слід
вимовляти як короткі нескладові звуки [у] та [ї], якщо вони стоять:

- на початку слова перед приголосним, напр.: [учител'], [іти].

- у кінці слова після голосного, напр.: [знау], [краї].

- у середині слова після голосного перед приголосним, напр.: [прауда], [знаїти].

Грубим порушенням є вимовляти у таких випадках звук [в] з наближенням до [ф], напр.: [знаф], [казаф], [просиф].

г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [дж] в сучасній українській літературній
мові тверді, напр.: [жал'], [чого], [шчос'], [чудо], [черга], [плач], [джаз].

Тільки в позиції перед звуком [і] та при подовженні (перед графічним закінченням ю, я) шиплячі пом'якшуються (напівпом'якшені), напр.: [ш'істка], [ч'ітко], [облич':а], [запор'іж':а].

д) шиплячі звуки зазнають асиміляції у позиції перед наступними
свистячими [з], [ц], [с], [дз], тобто вимовляються як відповідні їм свис-
тячі і навпаки, а саме:

шиплячі: [ж], [ч], [ш], [дж]

І свистячі: [з], [ц], [с], [дз]

Отже, у словах типу безжурно, смієшся, в книжні підкреслені літери позначають звуки [ж], [с'], [з'], і слова треба вимовляти: [бе"ж:урно], [с'м'ійес':а], [укниз'ц'і].

е) приголосні [д], [т], [з], [с), [ц], [л], [н], [дз) перед наступними
м'якими з цього ряду вимовляються м'яко, однак їх м'якість, за ви-
нятком звука [л], відповідно до орфографічних норм, на письмі не по-
значається, пор.: сьогодні - [с'огод'н'і], літні - [л'іт'н'і], на місці -
[нам'іс'ц'і], пальці -[пал'ц'і].

На межі морфологічних частин слова - префікса і кореня асиміляція за м'якістю виявляється непослідовно, пор.:розділити - [роз'д'ілити] але роздягальня - [розд'агал'н'а].

є) зазнають змін у потоці мовлення приголосні [д], [т]: у позиції перед шиплячими вони уподібнюються до шиплячих відповідно [дж], [ч], а перед свистячими вимовляються як [дз], [ц], напр.: підживити -

[п'іджи^евити] і квітчати - [кв'іч:ати], відзвук - [в'ідзвук] і здається -[здайец'с'а] або [здайец':а].

ж) звуки [дз], [дж] слід вимовляти як природні для української мови
злиті, напр.: сиджу - [си^сджу], піджак - [п'іджак], дзвін - [дзв'ін],
дзеркало - [дзеркало]. Вимова на їхньому місці інших звуків, зокрема
[ж], [з] є грубим порушенням норм української мови і призводить до
розхитування її фонетичної системи, яка складалася віками⁹.

з) правильно вживати звуки [г] і [Г], пам'ятаючи, що саме вони мо-
жуть розрізняти значення слова, пор.: гніт - ґніт, гулі - ґулі, грати -
ґрати. У реченні Пішов на перші гулі і набив собі ґулі ця відмінність
добре відчувається. Слів зі звуком [г] в українській мові чимало, його
вважають „ознакою української мови". Значно менше слів з прорив-
ним задньоязиковим звуком [ґ]. Він, як правило, є в українських та
іншомовних власних назвах (прізвищах, географічних назвах), напр.:
Ґрещук, Ґузь, Мамалиґа, Ґете, Ґданськ; деяких загальновживаних сло-
вах, напр.: ґрунт, ґудзик, аґрус, дзиґа, та діалектних, напр.: ґанок, ґрин-
джоли, ґердан, леґінь. Звук [г] відповідно зберігається і в похідних від
них словах, напр.: обґрунтувати, ґратка, аґрусовий. Важливо також
пам'ятати, що звук [ґ] при словозміні чергується зі звуком [дз], напр.:
дзиґа - дзидзі, Мамалиґа - Мамалидзі, а в прикметниках, утворених
від таких прізвищ, має бути [дж], напр.: Мамалиґа - Мамалиджин,
Салиґа — Салиджин^]0.

Однією з орфоепічних вимог літературної вимови є милозвучність (евфонія) як здатність мови до плавності, мелодійності звучання. Суть милозвучності полягає в урівноваженні, послідовному чергуванні голосних, приголосних звуків та їх сполук, звукових повторів у межах слів, словосполучень, речень і тексту в цілому. Милозвучність спирається на повнозвучну вимову голосних звуків й насиченість української мови дзвінкими приголосними.

До евфонічних засобів сучасної літературної мови належать фонетичні та інші варіанти мовних одиниць і окремих їх форм, а саме:

1. Чергування прийменників у - в — уві та сполучників і — й:

- на початку речення перед приголосними вживають прийменник у, а перед голосними в, напр.: У тексті трапляються помилки але В Україні розширюється сфера банківських послуг;

- між приголосними, що закінчують і починають слово, використовують у (уві) та і, напр.: був у брата, прийшов і переміг, бачив уві сні;

- після голосного перед приголосним звуком (сполученням приголосних звуків) виступають в та й, напр.: була в брата (школі), прийшла и побачила (спитала). Прийменник у вживають лише тоді, коли наступне слово починається звуком [в], [ф], напр.: була у відпустці, прийшла у ваш дім, вся у фарбах.

Аналогічні правила діють щодо початкових звуків [в], [й] слів, якщо чергування їх зі звуками [у], [і] не впливає на зміну значення слова (вправа —управа, вроки —уроки), напр.: прийшов учитель але прийшла вчителька, хотів іти але хотіла йти, знав увесь твір але зібралася вся родина. Сполучник і поєднує слова з протилежним значенням, напр.: любов і. ненависть, війна_імир, теорія і практика.

-після приголосного перед голосним вживають прийменник в, напр.: зустріч в ефірі. Сполучник і у такій позиції заміняє його фонетичний варіант та, напр.: політолог та економіст (політологи та економісти).

2. Поява голосного звука [і] у префіксах та прийменниках у випадку збігу наступних приголосних, пор.: з тобою але зі мною, із звуків, надходити але надійшов, збити але зібрати.

3. Чергування часток ж - же, б - би, хоч - хоча, ще - іще, сь - ся, напр.: він же знав але вона ж прийшла, хоча б раз але хоч би раз, здавався смішним але здавалась нав 'язливою.

4. Уживання паралельних морфологічних форм: іменників у формі давального відмінка (ректорові -ректору), дієслів (читати - читать, ходімо - ходім), прислівників (знов - знову, по-українськи - по-українському, більш - більше), займенників (тому - тім), числівників (одному - однім), прикметників (зеленому - зеленім).

5. Спрощення в групах приголосних як фонетичне явище, пов'язане із втратою одного із звуків у групах приголосних, які фіксує сучасний український правопис:

стн — сн: пристрасть — пристрасний стл — сл: щастя — щасливий здн - зн: проїзд - проїзний жди — жн: тиждень — тижневий

Українській мові властиве також спрощення, яке відбувається в гру-
пах приголосних лише в усному мовленні та не засвідчене на письмі:
[стч]-[шч]: невістчин

[нтс'к] - [н'с'к]: студентський
[стс'к] - [с'к]: туристський
[стс]-[с:]: шістсот

[стн] - [сн]: шістнадцять

6. Вставляння голосних [о], [е] між приголосними, напр.: сосон або сосен, вікон, весен чи приголосних [в], [й] між голосними, напр.: павук, геро[йі]ка.

7. Додавання приставних звуків [і], [г], [в] на початку слова, напр.: іржа, імла, ігор, вузол, вулиця - пор. рос. ржа, мла, узел, улица.

8. Добір і розташування слів у реченні, тексті.

Треба дбати, щоб на межі слів у реченні не виникали немилозвучні збіги звуків чи складів, напр.: ці цікаві розповіді — ці розповіді цікаві.

Не слід допускати римування слів у прозі, напр.: любов людини до батьківщини — любов людини до рідної землі.

Уникати набридливого повторення однакових чи близьких за вимовою звуків, звукосполучень та слів. Наприклад, у реченні Треба стимулювати самостійність, скромність, людяність, принциповість нагнітається звук [с]. У художній літературі звукові повтори служать певним стилістичним прийомом (алітерація, асонанс, анафора, епіфора тощо), напр.:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, О! — та сама (Л. Костенко).

У діловій мові такі звукові ефекти не прийнятні.

Робота над технікою усного мовлення значно полегшується, якщо текст, призначений для виголошення, попередньо підготувати, тобто скласти партитуру тексту, зазначивши логічні та інші наголоси, зміни висоти тону, паузи тощо. Для цього застосовують систему спеціальних знаків, наприклад:

- ' - знак словесного наголосу (використовують у випадках його впливу на зміну форми чи значення слова);

- ____ - знак логічного наголосу (якщо він буде відчутно поси-
лений, то підкреслювати слово слід подвійною лінією);

- / - коротка пауза;

- // - середня пауза;

- /// - довга пауза;

- /\ \ - знак висоти тону: піднята стрілка засвідчує підвищення тону, спрямована вниз - зниження тону. Вони можуть писатися через усе слово (навіть групу слів) або над голосним звуком інтонаційно виділеного слова.

Наведемо приклад партитури поетичного тексту:

Мов водопаду рев /мов битви гук кривавий /

так наші молоти гриміли раз у раз //

І п 'ядь за п 'ядею ми місия здобували /

Хоч не одного там калічили ті скали ///

Ми далі йшли / нішо не спинювало нас /// (І. Франко).

Орфографічні словники подають перелік слів, а також словоформи у їх нормативному написанні. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюваних слів тощо.

Відомі сучасні орфографічні словники:

Орфографічний словник української мови / Уклад.: СІ. Головащук, М.М. Пещак, В.М. Русанівський, О.О. Тараненко. — К., 1994.

Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики / Уклад.: В. Бусел та ін. - К.; Ірпінь, 2003.

Карачук В. Орфографічний словник наукових і технічних термінів / Паук. ред. Л.І. Андрієвський. —К, 1999.

Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції.

Приклади орфоепічних словників:

Українська літературна вимова та наголос: словник-довідник / За ред М.А. Жовтобрюха. - К., 1973.

Орфоепічний словник / Уклад. М.1. Погрібний. - К., 1984.

Орфоепічний словник української мови: В 2 т. / Уклад.: М.М. Пещак та ін. — ТА. —К., 2001.

⇐ Предыдущая 13 14 15 16 171819 20 21 22 Следующая ⇒