 |
|
БОРОТЬБА З НЕМОЖЛИВИМ
Протягом довгого часу Барбікен і його товариші, мовчазні й задумливі, розглядали цей світ, який вони побачили тільки здалека і від якого вони віддалялися безповоротно. Положення снаряда відносно Місяця змінилося, і тепер його дно було обернено до Землі.
Ця зміна, відзначена Барбікеном, здивувала його. Якщо ядро повинно було обертатися навколо Місяця еліптичною орбітою, чому тоді воно не обернулося до нього своєю важкою частиною, як Місяць до Землі? Тут було щось незрозуміле.
Стежачи за ходом снаряда, можна було відзначити, що, відхилившись від Місяця, він пішов кривою лінією, аналогічною тій лінії, яку накреслив, наближаючись. Отже, він описав дуже видовжений еліпс, який, можливо, простягався до точки однакового притягання, де нейтралізуються впливи Землі і її супутника.
Такий був висновок, який Барбікен справедливо зробив із спостережних фактів і який так само схвалили обидва його приятелі. Відразу запитання посипались, як дощ.
– А коли ми повернемося до цієї мертвої точки, що станеться з нами? – спитав Мішель Ардан.
– Невідомо, – відповів Барбікен.
– Але, я гадаю, можна зробити припущення?
– Два, – відповів Барбікен. – Або швидкість снаряда буде тоді недостатньою, і він залишиться назавжди нерухомим на цій лінії подвійного притягання…
– Мені більше подобається інше припущення, хоч яке б воно було, – заперечив Мішель.
– Або його швидкість буде достатньою, – продовжував Барбікен, – і він знову стане на свій еліптичний шлях, щоб довічно обертатися навколо нічного світила.
– Чи не можна було б тут щось зробити?
– Ні, – відповів Барбікен. – Хіба можна боротися з неможливим?
– А чому б і ні? Один француз і два американці – хіба вони відступлять перед таким словом?
– Що ж ти хочеш робити?
– Підкорити собі цей рух, який нас відносить.
– Підкорити?
– Так, – продовжував Мішель, захоплюючись. – Загальмувати його або змінити його напрям, скористатися з нього, нарешті, для вивершення наших проектів.
– Але як?
– Це вже ваша справа. Якщо артилеристи не можуть управитися з своїми снарядами, – вони не артилеристи! Якщо снаряд командує артилеристом, то треба замість нього покласти цього артилериста в гармату! Нічого собі вчені, слово честі! Вони тепер не знають, що робити, після того, як підбили мене…
– Підбили! – вигукнули Барбікен і Ніколл. – Підбили! Що ти хочеш цим сказати?
– Ніяких обвинувачень! – сказав Мішель. – Я не шкодую. Ця прогулянка мені подобається! Ядро – якраз для мене. Але зробімо все, що в наших силах, щоб ми впали куди завгодно, коли вже не впадемо на Місяць.
– Ми й не хочемо нічого іншого, мій любий Мішелю, – відповів Барбікен, – але нам бракує засобів.
– Ми не можемо змінити рух снаряда?
– Ні.
– А зменшити його швидкість?
– Ні.
– Навіть викинувши з нього якісь речі, як викидають їх у море з перевантаженого судна?
– Що ти хочеш викинути? – відповів Ніколл. – У нас же немає баласту. І, крім того, мені здається, що полегшений снаряд летітиме швидше.
– Повільніше, – сказав Мішель.
– Швидше, – заперечив Ніколл.
– Ні швидше, ні повільніше, – зауважив Барбікен, щоб помирити своїх друзів, – бо ми у порожняві, де не треба зважати на цю особливість тіл, яка зветься вагою.
– Гаразд! – вигукнув Мішель Ардан рішуче. – Тоді залишається зробити тільки одне.
– Що саме?
– Поснідати! – спокійно відповів Ардан, що завжди пропонував таке розв'язання найскладніших питань.
Справді, якщо ця операція не мала ніякого впливу на напрям снаряда, то в усякому разі можна було б зробити її без перешкод і навіть з успіхом, маючи на увазі голодні шлунки. Цей Мішель мав тільки доречні ідеї!
Отже, снідали о другій ранку, але година не мала значення.
Коли сніданок закінчився, спостереження поновилось. Навколо снаряда трималися на незмінній відстані речі, викинуті назовні. Очевидно, ядро у своєму поступному русі навколо Місяця не зайшло ні в яку атмосферу, бо інакше різна вага цих предметів змінила б їх відносне положення.
З боку земного сфероїда нічого не видно. Земля ввійшла у першу фазу тільки напередодні опівночі, і аж через два дні вузенька дужка її звільниться від сонячного проміння і стане за годинник для селенітів, бо в своєму обертовому русі кожна з точок завжди проходить знову після 24 годин через той самий меридіан Місяця.
А Місяць у цей час виблискував у всій своїй красі серед численних сузір, яких не могли затемнити його промені.
Рівнини на диску вже набрали знов того темного забарвлення, яке видно з Землі. Всі інші місця диска залишилися блискучими, і серед цього загального блиску Тіхо ще вирізнявся, як Сонце.
Барбікен не міг визначити швидкість снаряда, але міркування доводили йому, що ця швидкість, за законами механіки, повинна була рівномірно зменшуватися.
Справді, коли припустити, що снаряд ітиме орбітою навколо Місяця, ця орбіта неодмінно повинна бути еліптичною. Це доводить наука. Жодне рухоме тіло, обертаючись навколо іншого, яке його притягає, не може не підкоритися цьому законові. Всі орбіти, описані у просторі, еліптичні – і орбіти супутників навколо планет, і орбіти планет навколо Сонця, і орбіта Сонця навколо невідомого світила, яке править йому за центральну вісь! Через це снаряд Гарматного клубу пішов за цим законом природи.
В еліптичних орбітах велике тіло, яке притягає до себе менше, займає один з фокусів еліпса. Отже, супутник у певний момент буває найближче і в певний момент найдалі від світила, навколо якого він обертається. Коли Земля буває ближче до Сонця, вона – в своєму перигелії, а в своєму афелії вона буває від нього найдалі. Вживаючи аналогічних виразів, які збагатили б мову астрономів, якщо снаряд лишився б супутником Місяця, – можна було б сказати, що він перебуває в своєму «апоселені» – у найвіддаленішій точці; у найближчій точці він був би в своєму «периселені».
У «периселені» снаряд повинен досягти максимуму своєї швидкості, в «апоселені» – мінімуму. Але, очевидно, він прямував до своєї апоселенічної точки, і Барбікен мав підстави гадати, що швидкість снаряда зменшуватиметься до цієї точки, щоб знову збільшитися потроху, коли він наближатиметься до Місяця. Ця швидкість навіть дорівнювала б нулеві, якби апоселенічна точка збігалася з точкою однакового притягання.
Барбікен міркував над наслідками цих різних положень, шукав, як можна їх використати. Раптом його міркування урвав крик Мішеля Ардана.
– Чорт! – вигукнув Мішель. – Та ми ж справжні дурні!
– Я не заперечую, – відповів Барбікен, – але чому?
– А тому, що ми маємо дуже легкий засіб зменшити швидкість, яка віддаляє нас від Місяця, а ми його не вживаємо.
– А який це засіб?
– Використати силу відбою, яку мають у собі наші ракети!
– Ай справді! – сказав Ніколл.
– Ми ще не використали цю силу, – відповів Барбікен. – Але використаємо її.
– Коли? – спитав Мішель.
– Коли настане для цього час. Зверніть увагу, друзі мої, що в такому положенні, в якому перебуває снаряд, у положенні ще косому відносно місячного диска, наші ракети, змінивши його напрям, могли б відхилити його замість того, щоб наблизити до Місяця. Хіба ви ще сподіваєтесь досягти Місяця?
– Розуміється, – відповів Мішель.
– Тоді почекайте. Через нез'ясовний вплив снаряд має тенденцію скерувати своє дно на Землю. Імовірно, що в точці однакового притягання його конічний верх буде якраз націлений на Місяць. У цей момент, можна сподіватись, його швидкість дорівнюватиме нулеві. Це буде момент, коли треба діяти. Тоді вибух наших ракет допоможе снарядові впасти прямо на поверхню Місяця.
– Бравої – вигукнув Мішель.
– Це те, чого ми не зробили, чого ми не могли зробити під час першого нашого переходу через мертву точку, бо снаряд мав ще занадто велику швидкість.
– Добре обмірковано, – сказав Ніколл.
– Чекаймо терпляче, – продовжував Барбікен. – Треба зважити всі шанси. Після того, як ми втратили всяку надію, я починаю знов думати, що ми досягнемо нашої мети.
Мішель Ардан відповів на цей висновок вигуками «гіп‑гіп» і «ура». І жоден з цих відважних безумців не згадав, що вони самі вирішили: ні, Місяць не заселений. Ні! Місяць, імовірно, не може бути заселений. І, проте, вони будь‑що намагалися досягти його!
Залишалося розв'язати тільки одне питання: коли саме, якої хвилини снаряд досягне цієї точки однакового притягання, де мандрівники використають свій останній засіб?
Щоб вирахувати цей момент з точністю до кількох секунд, Барбікен мусів тільки вдатися до своїх дорожніх нотаток і встановити різні висоти, відзначені на місячних паралелях. Час, витрачений на переліт від мертвої точки до південного полюса, мав дорівнювати часові, потрібному на переліт від північного полюса до цієї мертвої точки. Години були точно зазначені, і обчислити було не важко.
Барбікен визначив, що снаряд досягне нейтральної точки о першій годині вночі проти 8 грудня. А тепер була третя година ночі проти 7 грудня. Отже, коли ніщо не заважатиме, снаряд досягне бажаної точки через двадцять дві години.
Ракети були вже раніш припасовані, щоб загальмувати падіння снаряда на Міояць, і тепер відважні мандрівники мали намір використати їх, щоб викликати зовсім протилежний ефект. Хоч би там як, а вони були готові, і залишалося тільки чекати моменту, коли доведеться запалити їх.
– Через те, що зараз нема чого робити, – сказав Ніколл, – я вношу пропозицію.
– Яку? – спитав Барбікен.
– Я пропоную спати.
– Тобто як? – вигукнув Мішель Ардан.
– Ось уже сорок годин, як ми не заплющували очей, – сказав Ніколл. – Кілька годин сну повернули б нам усі наші сили.
– Ніколи цього не буде! – заперечив Мішель.
– Гаразд, – продовжував Ніколл, – тоді хай кожен робить те, що йому до вподоби, а я спатиму.
І, простягнувшись на канапі, Ніколл незабаром засвистів носом, як сорокавосьмиміліметрове ядро.
– Наш Ніколл дуже розумна людина, – сказав після цього Барбікен. – Я піду за його прикладом.
Через кілька хвилин він уже спав.
– У цих практичних людей бувають іноді щасливі ідеї! – сказав Мішель Ардан, залишившись сам. І, витягнувши свої довгі ноги та підклавши руки під голову, Мішель і собі захропів.
Але цей сон не міг бути ні тривалим, ні спокійним. Занадто вже багато турбот непокоїли цих трьох чоловіків, і через кілька годин, близько сьомої години ранку, всі троє були вже водночас на ногах.
Снаряд неухильно віддалявся від Місяця, усе більше нахиляючи до нього свою конічну частину. Явище це ще досі не було з'ясоване, але воно сприяло намірам Барбікена.
Ще сімнадцять годин, і настане момент діяти.
Цей день здавався довгим. Хоч які вони були відважні, але відчували невимовне хвилювання, наближаючись до моменту, який мав усе вирішити: чи вони впадуть на Місяць, чи довічно кружлятимуть навколо нього по незмінній орбіті? І мандрівники лічили години, занадто довгі для них. Барбікен і Ніколл були заглиблені у свої обчислення, Мішель ходив туди й сюди між тісними стінками і споглядав жадібним оком цей байдужий Місяць.
Інколи спогади про Землю непокоїли їх. Вони бачили своїх друзів з Гарматного клубу і дорогого усім їм Дж. Т. Мастона. У цей момент шановний секретар, мабуть, стоїть на своєму посту в Скелястих горах. Чи бачить він снаряд у дзеркалі свого гігантського телескопа? Що він думає? Після того, як він побачив їх зникнення за південним полюсом Місяця, він бачив їх появу над північним полюсом? Отже, це був супутник супутника. Чи сповістив Дж. Т. Мастон усьому світові цю несподівану новину? Чи було це, нарешті, розв'язання цієї великої справи?
Тимчасом день проходив без усяких пригод. Настала земна північ. Починався день 8 грудня. Ще година, і вони досягнуть точки однакового притягання. Яку швидкість має снаряд? Не можна визначити. Але ніяка помилка не могла заплямувати обчислення Барбікена. О першій ранку ця швидкість повинна бути і буде рівна нулеві.
Крім того, одне явище повинно відзначити місце перебування снаряда на нейтральній точці: там обидва притягання, – земне і місячне – будуть анульовані. Предмети більше не матимуть «ваги». Це дивне явище, яке тоді так вразило Барбікена і його товаришів, мало знову статися під час їх повороту в таких самих умовах. Саме тоді треба діяти.
Вже конічний верх снаряда був помітно обернений до місячного диска. Ядро стало так, що можна буде використати всю силу відбою від запалення ракет. Отже, все нібито сприяє успіхові їх справи. Якщо швидкість снаряда буде зовсім зведена нанівець у цій мертвій точці, певного руху, скерованого на Місяць, вистачить, щоб спричинити падіння.
– За п'ять хвилин перша година, – сказав Ніколл.
– Все готово, – відповів Мішель Ардан, скеровуючи приготований гніт до полум'я газу.
– Зажди! – сказав Барбікен, тримаючи свій хронометр у руці.
У цю хвилину вага вже не існувала. Подорожні відчували на собі остаточне зникнення її. Вони були дуже близько від нейтральної точки, а може й торкнулися до неї.
– Година! – сказав Барбікен.
Мішель Ардан запалив гніт, який сполучив усі ракети між собою. Не було чути ніякого вибуху зокола, бо там бракувало повітря. Але через ілюмінатори Барбікен побачив довгий вогняний потік, виблиск якого відразу погас. Усередині снаряда досить помітно відчулося струшення.
Три приятелі дивились, слухали, не кажучи й слова, ледве дихаючи. Чути було, як стукотіли їх серця серед цієї абсолютної тиші.
– Чи ми падаємо? – спитав, нарешті, Мішель Ардан.
– Ні, – відповів Ніколл, – бо дно снаряда не повертається до місячного диска.
Цієї хвилини Барбікен обернувся від ілюмінатора до своїх товаришів. Він був жахливо блідий, насуплений, із стиснутими губами.
– Ми падаємо, – сказав він.
– А! – вигукнув Мішель Ардан, – на Місяць?
– На Землю! – відповів Барбікен.
– О, чорт! – вигукнув Мішель Ардан, але зразу ж додав філософським тоном: – Ну що ж, влізаючи в це ядро, ми не мали сумніву, що з нього не легко буде вилізти.
Справді, страшне падіння почалося. Вибух ракет неспроможний був затримати снаряд. Швидкість, яка раніше, після вильоту з колумбіади, перенесла його через нейтральну лінію, так само перенесла його й тепер. У своїй еліптичній орбіті він знову проходив через усі точки, через які вже пройшов.
Це було жахливе падіння з висоти 300 тисяч кілометрів, і ніяка пружина не могла його пом'якшати. За законами балістики, снаряд повинен ударитися об Землю з такою ж швидкістю, з якою він вилітав з колумбіади – із швидкістю шістнадцяти тисяч метрів в останню секунду.
– Ми загинули, – спокійно сказав Ніколл.
– Ну що ж, нехай, – відповів урочистим тоном Барбікен. – Ради науки можна й загинути!
Розділ XX