 |
|
ВИМІРЮВАЛЬНІ РОБОТИ «САСКВЕГАННИ»
– Гаразд, лейтенанте, як іде робота?
– Я гадаю, що справа закінчується, – відповів лейтенант Бронсфілд. – Але хто б сподівався знайти таку глибину так близько від землі, усього за чотириста кілометрів від американського берега?
– Справді, Бронсфілд, це велика заглибина, – сказав капітан Бломзберрі. – У цьому місці існує підводна долина, прорита течією Гумбольдта, яка йде вздовж берегів Америки аж до Магелланово! протоки.
– Ці великі глибини, – продовжував лейтенант, – мало сприятливі для прокладання телеграфного кабеля. Краще суцільне плато, як те що ним прокладено американський кабель між Валеншіа і Ньюфаундлендом.
– Погоджуюся з цим, Бронсфілде. І, з вашого дозволу, лейтенанте, де ми тепер перебуваємо?
– Пане, – відповів Бронсфілд. – Досі випущено б 987 метрів тросу, і ядро, яке тягне лот[85], ще не торкнулося дна, бо тоді лот піднявся б сам собою.
– Дотепна річ цей апарат Брука, – сказав капітан Бломзберрі. – Він дає змогу вимірювати дуже точно.
– Єсть! – вигукнув цієї хвилини один з матросів, які наглядали за операцією вимірювання.
Капітан і лейтенант відразу зійшли на шканці[86].
– Яка глибина? – спитав капітан.
– 7 072 метри, – відповів лейтенант, записуючи цю цифру в блокнот.
– Гаразд, Бронсфілд, – сказав капітан, – я зазначу цей результат на моїй карті. Тепер витягайте лот на борт. Це – робота на кілька годин. Тимчасом пара буде розведена і ми будемо готові вирушати, коли ви закінчите. Тепер десята година вечора і, з вашого дозволу, я піду спати.
– Будь ласка, пане, будь ласка! – чемно відповів лейтенант Бронсфілд.
Капітан «Сасквеганни», якого всі любили на кораблі, ввійшов у свою каюту, випив грогу, за який висловив подяку й велике задоволення буфетникові, ліг, похваливши свого служника за те, що той добре застилає постіль, і заснув спокійним сном.
Була десята година вечора. Одинадцятий день грудня закінчувався чудовою ніччю.
«Сасквеганна», корвет[87]флоту Сполучених Штатів з машиною на 500 сил, виміряв глибини в Тихому океані за 400 кілометрів від американського берега, біля того довгуватого півострова, який вирисовується на березі Нової Мексіки.
Вітер потроху вщух. Ніякий подув не порушував повітря. Вимпел корвета висів нерухомо на щоглі.
Капітан Джонатан Бломзберрі, родич полковника Бломзберрі одного з найзавзятіших членів Гарматного клубу, не міг бажати кращої погоди, щоб провадити свої делікатні вимірювальні операції. Його корвет не зазнав ніяких ушкоджень від тієї великої бурі, яка розігнавши хмари над Скелястими горами, дала змогу стежити за польотом снаряда. Все сприяло, і екіпаж корвета сподівався з успіхом завершити свою справу.
«Сасквеганна» визначала глибини, придатні для прокладання підводного кабеля, який має сполучити Гавайські острови з американським берегом.
Вночі проти 12 грудня корвет був якраз на 27°7? північної широти і 41°37? західної довготи від Вашінгтонського меридіана.
Місяць, у фазі останньої чверті, починав сходити над горизонтом.
Коли капітан Бломзберрі пішов, лейтенант Бронсфілд і кілька офіцерів зібралися на палубі. При появі Місяця їх погляди звернулися до цього світила, на яке були тоді скеровані погляди всієї західної півкулі. Найкращі морські підзорні труби не могли спіймати в поле свого зору снаряд, який блукав навколо видимої половини місячного диска, і, проте, всі наводили туди свої труби.
– Вони вилетіли десять днів тому, – сказав лейтенант Бронсфілд. – Що сталося з ними тепер?
– Вони прилетіли, лейтенант! – вигукнув молодий мічман. – І вони роблять те саме, що роблять усі мандрівники, які приїхали до нової країни: вони гуляють там.
– Я певен цього, бо ви мені це кажете, мій молодий друже, – відповів, усміхаючись, Бронсфілд.
– Проте, – сказав інший офіцер, – не можна мати сумніву, що вони прибули. Снаряд повинен був досягти Місяця під час його повної фази – п'ятого опівночі. Сьогодні 11 грудня, отже, після того пройшло шість днів. За сто сорок годин при світлі можна влаштуватися з усіма вигодами. Мені здається, що я їх бачу, наших хоробрих земляків, як вони стали табором на дні якоїсь долини, на березі селенітського джерела, поблизу снаряда, напівзаглибленого у грунт від свого падіння, серед вулканічних брил. Капітан Ніколл розпочинає свої вимірювання місячних гір, щоб згодом занести їх на карту, президент Барбікен начисто виправляє свої нотатки про подорож. Мішель Ардан покурює свої ароматні гаванські сигари.
– Саме так має бути, саме так! – вигукнув молодий мічман, захоплений втішними словами свого начальника.
– Хочу так думати, – відповів лейтенант Бронсфілд. – На жаль, безпосередні новини з місячного світу не доходять до нас.
– Вибачайте, лейтенанте, – сказав мічман, – але хіба президент Барбікен не може написати?
Вибух реготу зустрів цю відповідь.
– Ні, не лист, – жваво продовжував юнак. – Пошта тут нічого не зробить.
– Мабуть, тоді телеграф буде до речі? – іронічно спитав один з офіцерів.
– Ні, він так само ні до чого, – відповів мічман, ніяк не збентежений. – Але дуже легко встановити графічне сполучення з Землею.
– Як саме?
– За допомогою телескопа на Лонгз‑Пік. Він наближає Місяць на віддаль восьми кілометрів до Скелястих гір і дає змогу бачити на його поверхні предмети, що мають три метри в діаметрі. То нехай наші кмітливі друзі побудують гігантську абетку. Нехай вони накреслять слова завдовжки до двохсот метрів і речення в п'ять кілометрів, і таким способом зможуть послати нам свої новини.
У відповідь залунали бурхливі оплески. Навіть лейтенант Бронсфілд погодився, що це здійсненна ідея. Він додав, що, зосереджуючи світлові промені за допомогою параболічних дзеркал і скеровуючи їх у простір, можна встановити безпосередні зносини. Щоправда, ці промені будуть так само видні на поверхні Венери або Марса, як планету Нептун видно з Землі. Бронсфілд сказав, нарешті, що блискучі точки, помічені на близьких планетах, могли бути сигналами для Землі від жителів інших планет. Але він звернув увагу на те, що цим способом можна сповіщати новини з місячного світу, проте, не можна посилати їх з Землі, якщо селеніти не мають необхідних інструментів, щоб робити далекі спостереження.
– Очевидно, – відповів один з офіцерів. – Але нас особливо має цікавити, що сталося з мандрівниками, що вони зробили, що бачили. Крім того, коли спроба мала успіх, – а я не маю сумніву, що це так, – її почнуть знову. Колумбіада, як і раніш, закопана в грунті Флоріди. Отже, це вже тільки справа ядра й пороху; отже щоразу, як Місяць проходитиме в зеніті, можна буде послати йому «заряд» мандрівників.
– Ясно, – відповів лейтенант Бронсфілд, – що Дж. Т. Мастон невдовзі поїде, щоб приєднатися до своїх товаришів.
– Якщо моя кандидатура бажана, – вигукнув мічман, – я готовий супроводити його.
– О! Охочих знайдеться чимало, – зауважив Бронсфілд, – і якщо їм дозволять робити те, чого вони хочуть, то незабаром половина жителів Землі емігрує на Місяць.
Ця розмова офіцерів «Сасквеганни» тривала аж до першої години. Лот ще не закінчили витягати. 4 500 метрів тросу залишалися ще в воді, отже, робота мала тривати ще кілька годин. З наказу командира, пара була вже розведена, і «Сасквеганна» могла першої‑ліпшої хвилини вирушити.
Розмови тривали і далі. Важко уявити собі, чого досягла палка фантазія американців. Після спроби президента Гарматного клубу все їм здавалося здійсненним. Вони вже планували послати на Місяць не лише комісію вчених, але навіть цілу армію з піхотою, артилерією і кавалерією для завоювання місячного світу.
У цей момент, – була перша година сімнадцять хвилин дня, – лейтенант Бронсфілд мав намір залишити палубу й піти в свою каюту, коли його увагу привернув якийсь далекий, зовсім несподіваний свист.
Спершу він і його товариші гадали, що це свист випущеної пари. Але за хвилину вони збагнули, що цей свист іде зверху, з найдальших шарів повітря.
Вони не мали часу обміркувати, що це таке, як свист набрав жахливої сили, і раптом перед їх засліпленими очима з'явився колосальний болід, запалений швидкістю свого польоту, тертям об шари атмосфери.
Ця вогняна маса збільшувалась перед їх очима, з громовим гуркотом звалилася на бушприт[88]корвета, геть відтяла його і пірнула у воду з оглушливим шумом.
Якби одним метром ближче, – «Саксвеганна» пішла б на дно за розпеченою масою.
Цієї хвилини капітан Бломзберрі з'явився напіводягнений і кинувся на шканці, куди вже вибігли його офіцери.
– Панове, що тут скоїлось? – спитав він. І мічман вигукнув думку всіх присутніх:
– Капітане, це «вони» повернулись!
Розділ XXI