Здавалка
Главная | Обратная связь

Механізм індивідуальної злочинної поведінки.



Злочин є системою, яка підпорядковується дії певних закономірностей. Вони різні за суттю, вихідними засадами, динамікою формування і функціонування. Зазнаючи впливу з боку окремих факторів соціального середовища, психологічних підструктур особистості, її мотиваційної сфери тощо, вони динамічно трансформуються і впливають на інші елементи механізму індивідуальної злочинної поведінки. Тож їх визначення, опис та аналіз через призму названого механізму виступають важливими прикладними завданнями.

Перш за все проаналізуємо понятійний апарат, що буде використовуватись для опису відповідних явищ та процесів. Це стосується понять „механізм” та „індивідуальна поведінка”, що мають важливе теоретичне та практичне значення.

Термін „механізм” використовується під час аналізу різних процесів, коли є необхідність відобразити динаміку їх змін. Під „механізмом” взагалі, як поняттям, в юридичних науках розуміється взаємодія деяких елементів, суб’єктів і об’єктів якої-небудь діяльності. Розвиваючи дану теоретичну конструкцію, дослідники дійшли висновку про детермінованість конкретного злочину комплексом причин та умов.

У вітчизняній кримінології досить докладно розглянуті види детермінації, їх значення в генезисі конкретного злочину, система детермінації. Зокрема обґрунтовано, що провідне місце в системі детермінації конкретного злочину належить причинності, тож є коректним застосування терміна „механізм” для опису даної системи, оскільки в ньому відображено головну залежність, коли рух одних елементів є причиною руху інших.

Механізм конкретного злочину є відкритою системою, як і всі системи, що існують у реальному світі. Отже, на розвиток взаємодії його елементів, що приводить до злочинного результату, впливає значна кількість факторів. Однак вплив цих факторів неоднаковий, що дозволяє виділяти основні і другорядні фактори, а головне – об’єктивні та суб’єктивні ознаки. Злочинна поведінка завжди вивчається в двох аспектах: як об’єкт соціальних зв’язків і впливів і як форма втілення активної, цілеспрямованої, перетворюючої діяльності індивіда із психологією, що сформувалася.

Вплив соціального на генезис і механізм злочинної поведінки досить значний, і дані ознаки є об’єктивними по суті. Це соціально значимі властивості, що впливають у поєднанні із зовнішніми умовами (ситуацією) на злочинну поведінку, тому кримінологічне їх вивчення повинно бути вичерпним дослідженням усієї складної проблеми людини та її діяльності. Виникає завдання вичленовування кола тих ознак (характеристик), що дозволять виявити найближчі до злочину причинні зв’язки і причинні відносини. Для їх поглибленого аналізу і складання подальшого прогнозу та програми профілактичного впливу необхідно використовувати дослідження фахівців у таких областях наукового знання, як психологія, соціологія, психіатрія, педагогіка тощо. За основу ж варто брати шість основних груп ознак: соціально-демографічні; кримінально-правові; соціальні прояви в різних сферах життєдіяльності, або соціальні зв’язки; моральні властивості; психологічні та фізіобіологічні характеристики (Ю.М. Антонян, В.М. Кудрявцев, В.Є. Емінов, 2004).

Істотну роль у механізмі індивідуальної злочинної поведінки відіграють соціальні прояви або соціальні зв’язки (позиції), адже в наш час відзначається підвищена значимість соціального статусу в різних життєвих ситуаціях. Людина займає певні позиції і виконує певні ролі, кожна з яких має свій зміст (сценарій ролі). Без урахування соціальної ролі в індивідуальній профілактиці злочинів зникає вплив соціальних зв’язків і позицій, отже, зменшується вірогідність досягнення цілей корекції.

Соціальна позиція – своєрідний вузол зв’язків у соціальних відносинах, а роль – зміст вимог, які висуваються до особи, що займає дану позицію. Варто мати на увазі, що для людини важлива значимість соціальної позиції й очікуваних норм поведінки, оцінка особистості, що залежить від умов виконання нею ролі. Її тривале виконання завжди накладає певний відбиток, розвиває одні якості, блокуючи інші.

Позиція особи впливає на вибір соціальних ролей та на їх творче виконання. При цьому існує конфлікт об’єктивний, коли дійсний зміст ролі суперечить ситуації, та суб’єктивний, коли особа сприймає роль в якості суперечливої та не може з нею погодитись.

Психологічні ознаки – одні з найбільш важливих факторів, що впливають на скоєння індивідом суспільно небезпечних дій тому, що вибір способу дії здійснюється з урахуванням психологічних особливостей і психічної специфіки злочинця. Це проявляється в рисах характеру, вольових і емоційних якостях, ціннісно-нормативних характеристиках свідомості, у потребнісно-мотиваційній сфері злочинної поведінки, стані злочинця в момент скоєння злочину і механізмі наступної злочинної поведінки.

Риси характеру в психологічній літературі визначаються як стійкі, повторювані в різних ситуаціях особливості поведінки індивіда. Обов’язковими властивостями є ступінь їх виразності в різних людей, здатність прояву в будь-яких ситуаціях і потенційній здатності до вимірювання за допомогою спеціально розроблених для цього методик. Розрізняють позитивні й негативні риси характеру, які, врешті-решт, і визначають різні профілі особистості.

На злочинну поведінку значний вплив спричиняють психічні аномалії, які, з одного боку, істотно ускладнюють засвоєння суб’єктом моральних і правових норм, а з іншого боку – перешкоджають адекватному сприйняттю й оцінці життєвих ситуацій, що складаються. Самі по собі ці аномалії не виступають як мотиви злочинів, але значно впливають на поведінку та спосіб життя.

Вольові ознаки – свідома саморегуляція суб’єктом своєї діяльності і поведінки, що забезпечує подолання труднощів при досягненні мети, створені суб’єктом додаткові спонукання до зовнішніх або внутрішніх дій, які володіють недостатньою мотивацією. Вольові дії в індивіда виконують дві взаємозалежні функції – спонукальну, що забезпечує активність, і гальмівну, що проявляється в її стримуванні. Остання спостерігається в ситуаціях вибору рівних по значимості мотивів і цілей, що породжують боротьбу мотивів при відсутності в суб’єкта актуальної потреби в дії при наявності зовнішніх і внутрішніх перешкод.

Емоційні властивості – психічне відображення у формі безпосереднього упередженого переживання життєвого змісту явищ і ситуацій, обумовленого відношення їх об’єктивних властивостей до потреб суб’єкта. Найпростішими формами емоцій є так звані емоційні відчуття, тобто безпосередні переживання, що супроводжують життєво важливі впливи і спонукають людину до їх збереження або усунення.

Сфера потреб та мотивації має велике значення в механізмі злочинної поведінки і містить у собі два поняття. Перше – потреби, що є джерелами розумової і поведінкової активності людини та відображають її природні властивості, що прямо залежать від соціальних характеристик, сформованих у суспільстві. Інтереси або емоційно фарбовані потреби, значною мірою залежать від системи ціннісних орієнтацій особи, інших змістовних характеристик її свідомості, а також соціального середовища, у якому формувалась, діє або до якого прагне людина. Потреби й інтереси впливають на мотиваційну сферу особистості. Під мотиваційною сферою особистості розуміють „сукупність мотивів і цілей, що формуються і розвиваються протягом життя людини” (В.В. Лунєєв, 1991).

До потреб безпосередньо примикає система спонукальних факторів: переконання, погляди, прагнення, інтереси, ідеали. В основі людської активності поряд з потребами перебуває категорія інтересу, що є відбиттям соціальних та індивідуально-психологічних зв’язків особистості. Інтерес як соціально-психологічна категорія об’єктивно обумовлена і суб’єктивно детермінована. Об’єктом інтересу є потреби людини, обумовлені її соціальним станом і властивостями самої особистості.

Потреби й інтереси, проходячи через свідомість, стають активною спонукальною силою, що формує мотиваційний процес. Мотивації, що не виходить із потреб, не існує. Разом з тим потреба, що не стала мотивацією, цілком можлива, вона нерідко формується в організмі і психіці індивіда. Так, потреба організму у вітамінах, не усвідомлена людиною, не стає мотивацією.

У злочинній поведінці мотиви можуть проявлятись у різних поєднаннях і типах ситуацій. Ціннісно-нормативні характеристики свідомості особистості вказують на найбільш значимі для неї об’єкти, що цінуються нею. Як правило, говорять про ієрархію ціннісних орієнтацій, що відображає певну перевагу одних цінностей над іншими.

Важливе значення має також стійкість орієнтації, її інтенсивність. Кримінологічні дослідження свідчать, що в системі ціннісних орієнтацій окремих груп злочинців перше місце займають індивідуальні або кланово-егоїстичні орієнтації. Вище за все в таких випадках цінуються особисте матеріальне благополуччя, необмежений прояв свого „Я”, створення для цього найбільш комфортних умов або клановий, груповий егоїстичний інтерес.

Керуючись вимогами системного підходу до вивчення соціально-правових феноменів, а також виходячи з того, що механізм за визначенням є системою, робимо висновок, що в його структурі цілком можливо виділити кілька елементів і етапів.

До основних елементів механізму індивідуальної злочинної поведінки варто віднести: умови морального формування особистості, мотивацію, конкретну життєву ситуацію, прийняття рішення про вчинення злочину і сам процес його скоєння (акт поведінки). Названі елементи можна розділити на дві групи: елементи психологічної структури поведінки (мотивація і прийняття рішення про вчинення акту поведінки) і продукти взаємодії об’єктивного і суб’єктивного в індивідуальній поведінці (умови морального формування особистості, конкретна життєва ситуація і акт поведінки).

Що стосується взаємодії названих елементів механізму індивідуальної злочинної поведінки, то у більшості випадків головна роль у структурі названої системи відводиться мотивації, що розглядається як внутрішній стрижень генезису названого механізму. Причому мотивація розглядається як процес і як сукупність мотивуючих факторів. Прийняттю рішення про вчинення акту поведінки відводиться прогностична і спонукальна функції, що спричиняють визначальний вплив на обрану модель поведінки.

Об’єктивні соціальні умови формування особистості, до яких відносяться спосіб життя і мікросередовище (соціальні групи), є визначальним чинником у структуруванні рис характеру, світогляду, навичок та іншого досвіду, які в результаті визначають структуру особистості та її зміст. Конкретна життєва ситуація містить у собі властивості взаємодії особистості й соціального середовища та особливості суб’єктивного відображення об’єктивної дійсності.

Соціальна поведінка індивіда формується в органічному зв’язку із соціальною дійсністю і залежно від сформованої в певний момент життєвої ситуації лінія поведінки може повернути в ту або іншу сторону. Не слід гіперболізувати, так само як і зменшувати, значення об’єктивних умов, що визначають людську поведінку, адже вони перебувають у постійній взаємодії з психологією, світоглядом, інтересами індивіда.

Отже в основі індивідуальної злочинної поведінки в причинній площині лежать як ситуація, так і негативні психологічні деформації, що прийняли форму суспільно небезпечної установки особистості. Зовнішні фактори діють опосередковано, через риси характеру, вольові й емоційні якості, ціннісно-нормативні характеристики свідомості, мотиваційну сферу та сферу потреб. Умовою переходу зовнішніх факторів у внутрішні є різноманітні форми діяльності людини, кожна з яких відображається у внутрішньому світі людини.

Таким чином, конкретна життєва ситуація хоча і є однією з основних детермінант поведінки, опосередковується психологічними структурами особистості. Результатом взаємодії і розвитку всіх вищеназваних елементів є конкретний акт поведінки – злочин. Будучи, по суті, процесом зміни зовнішнього середовища, цей акт представляє собою складне психофізіологічне явище, в якому сконцентровані всі психічні і фізичні потенції індивіда.

 

5.3. Поняття, види і форми віктимізації.

Значний науковий і практичний інтерес становлять проблеми віктимізації та її нейтралізації в ході протидії злочинності. При цьому віктимізація – це процес перетворення особи або групи осіб у реальну жертву або жертви злочину, а також результат такого процесу. Сучасна віктимологія, як органічна частина кримінології, проявила себе в тому, що вона від особи, яка заподіяла шкоду, стала розглядати злочин з позиції жертви, оскільки навіть винна людина стає такою (і нерідко) в силу мало залежних від неї обставин.

У правовій літературі відзначається значення відомостей про жертву злочину і викладаються методичні рекомендації з вивчення її рис та характеристик, а також організації та здійснення кримінологічного впливу. Цілком справедливо можна стверджувати, що характеристика та аналіз протидії злочинності є неможливими без докладних відомостей про якісні та кількісні параметри віктимізації. Ці відомості можуть стосуватися як власних (внутрішніх) якостей потерпілих, так і їх оточення, зв’язків, відносин зі злочинцями, тощо. У переважній більшості злочинів жертва виступає в якості самостійного і специфічного об’єкта дослідження, оскільки саме її певні риси часто визначають мету і мотиви злочину, тактику його вчинення.

Особливо важливе кримінологічне значення процеси віктимізації в системі протидії злочинності набули у зв’язку з соціальними перетвореннями в Україні, в результаті яких у суспільстві відбулись революційні та еволюційні зміни. Вони, в першу чергу, становлять практичний інтерес з точки зору нейтралізації (подолання) відповідних негативних тенденцій, інтеграції заходів віктимологічної профілактики до загальної системи протидії злочинності.

Разом з тим у правозастосовчій практиці нерідко відбувається відхилення убік особи, яка вчинила злочин. Те ж саме стосується і теоретичних розробок, де особа потерпілого часто ідеалізується та досконало не досліджується. Принципово не погоджуючись з даним підходом, відзначимо, що відбувається це внаслідок недооцінки значення поведінки потерпілого і характеру взаємодії учасників кримінального конфлікту, що в значній мірі знижує роль кримінологічного впливу в системі протидії злочинності. Особливо це проявляється в корисливо-насильницьких злочинах, де об’єкт і предмет посягання прямо пов’язані з потерпілим.

При вивченні жертви злочину необхідно враховувати закономірності віктимізації – перетворення осіб у жертви злочину – і забезпечувати комплексний підхід до вивчення фактора жертви злочину. З урахуванням цього, нас в першу чергу повинні цікавити властивості, якості, риси жертви, що мають кримінологічне значення, – це поряд із відомостями про стать, вік, рід занять, також дані про особливості професійної діяльності, родинні зв’язки, сімейний, посадовий, суспільний і матеріальний стан, статус жертви, спосіб життя, зв’язки і відносини з різними людьми, поведінку до, в період і після вчинення злочину.

Усі ці ознаки в комплексі характеризують віктимність певних категорій осіб, яку визначають як відхилення від норм безпечної поведінки, що реалізується в сукупності соціальних, психологічних і моральних проявів (В.О. Туляков, 2000). Додамо, що віктимність відображає і здатність людини ставати об’єктом злочинного посягання, що може формуватися протягом життя або підсилюватися в залежності від низки об’єктивних і суб’єктивних причин і умов, що проявляються в конкретній ситуації.

В теоретико-прикладних дослідженнях особистість прийнято розглядати в різних аспектах, виходячи з наступної класифікації:

1. В етимологічному аспекті – розглядаються питання формування і розвитку особистості, аналізуються причини формування поведінки, що відхиляється. Тут розрізняються ендогенні (внутрішнього походження) і екзогенні (зовнішнього походження) чинники, що беруть участь у формуванні особистості.

2. В характерологічному аспекті – аналізуються типи характеру, а також вивчаються його сутність, структура і розвиток. Залежно від типу характеру індивіди розрізняються на інтегрованих і дезінтегрованих.

3. В клінічному і, перш за все, психіатричному аспекті – основний критерій оцінки особистості – нормальність і ненормальність. В даному випадку індивідів поділяють на: психічно здорових, психопатичних і психічно хворих.

4. В соціологічному аспекті – увага надається позиції особистості, її відносинам і поведінці в умовах соціального середовища. До підстав соціологічної класифікації відносяться: стать, вік, рівень освіти, рівень матеріальної забезпеченості, соціальний стан, наявність сім’ї, спеціальності, місце проживання і т.п.

5. В аспекті прогнозування – при розгляді і оцінці особистості беруться до уваги можливі і передбачувані перспективи поведінки в різних, у тому числі і криміногенних ситуаціях.

6. В змішаному аспекті – виходять з типології соціальної діяльності. Як приклад можна навести типологію віктимогенної схильності і характерних способів поведінки.

У сучасній віктимології для характеристики жертви злочину використовують також таку категорію як „вина жертви”. Виділяють три форми прояву вини потерпілого, що суттєво деталізує розуміння зазначеного поняття і дає змогу визначити роль вини жертви в механізмі злочину.

Так, в першій формі має місце комплекс соціально-психологічних субстанціональних і функціональних змін, що сприяють перетворенню особи в жертву злочину (емоції, мотиви, психічне ставлення до вчиненого діяння і його наслідків).

Друга форма передбачає оціночну сторону віктимної активності з точки зору її відповідності пануючим в суспільстві соціальним нормам та цінностям і самосвідомості індивіда. Винуватість жертви визначається в залежності від ідентифікації особи в якості жертви злочину як з боку суспільства, так і з боку самої жертви.

Третя форма прояву вини потерпілого найтісніше пов’язана з процесом віктимізації і повністю відповідає традиційному віктимологічному уявленню про роль потерпілого в механізмі злочинного посягання. Мова йде про негативну поведінку потерпілого, яка сприяє вчиненню злочину. Зазначена форма „вини жертви” характеризує вчинки і поведінку потерпілого, причинно пов’язані з вчиненням щодо нього злочину, які об’єктивно заподіяли шкоду суспільству при наявності в них елементів, що сприяли зародженню злочинного наміру у іншої особи або його реалізації (В.О. Туляков, 2000).

При розробці кримінологічної типології жертв злочинних посягань не можна не враховувати характер їх зв’язків зі злочинцем. За цією ознакою можна виділити чотири групи потерпілих:

1) особи, відносини яких зі злочинцем виникають у момент вчинення злочину;

2) особи, відносини яких зі злочинцем розвивалися в рамках випадкового знайомства;

3) особи, відносини яких зі злочинцем формувалися в рамках особистого знайомства;

4) особи, що знаходились зі злочинцем у подружніх, родинних та інших близьких відносинах.

Суттєвий інтерес становить розгляд особливостей віктимної поведінки жертв злочинів через призму механізму вчинення злочину. Доволі часто зустрічаються ситуації, коли від дій потерпілого залежить сам факт вчинення злочину, його поведінка створює обстановку, що сприяє вчиненню злочину. Поведінка потерпілого може впливати на вину обвинуваченого, а іноді виключати її (необхідна оборона, стан афекту). Багато потерпілих своєю аморальною, протиправною, зухвалою поведінкою спричиняють вчинення злочинного акту відносно себе.

Поведінка потерпілого до злочину і безпосередньо у момент злочину може бути:

– позитивною, яка полягає в захисті третьої особи від посягання, у вимозі припинення порушення або припинення порушення;

– негативною, яка полягає в нападі, образах, скандалах, знущаннях, іншій неналежній поведінці;

– нейтральною, тобто такою, яка не сприяє і не перешкоджає злочинцю.

Поведінка потерпілого в момент вчинення злочину може розвиватись за наступними схемами:

1. Повна відсутність оборони: у жертви виникає загальмованість психомоторних реакцій, що призводить до відсутності будь-якої протидії злочинцю. Така форма оборони характерна і для тих, хто навмисно провокує злочин проти себе для одержання будь-якої користі.

2. Пасивна оборона: у початковий період нападу жертва вчиняє незначний нетривалий опір. Якщо агресія зі сторони злочинця продовжується, то жертва припиняє будь-які оборонні дії.

3. Оптимально-активна оборона: для захисту жертва використовує різні форми впливу на злочинця – вербальні, невербальні, тощо. У деяких випадках таких дій достатньо для припинення насильства. Жертва здійснює оборонні дії тільки до тих пір, поки є вірогідність нападу або поки в неї є сили. Після чого будь-які дії з боку жертви припиняються.

4. Агресивна оборона: при самозахисті жертва поводить себе агресивно на протязі всього часу вчинення злочину. В деяких випадках можуть настати небажані для жертви наслідки у вигляді притягнення її до кримінальної відповідальності.

5. Аутоагресивна оборона: жертва спрямовує свою агресію проти себе. В процесі нападу у жертви виникає тяжкий психічний стан, який може призвести до її суїцидальної поведінки (В.Є. Христенко, 1997).

Розмаїття ситуацій, що виникають при вчиненні злочинної діяльності, створює передумови до того, що при вивченні особистості жертви злочину віктимологічно значущою може виявитися будь-яка з безлічі її людських властивостей: від анатомічних і біологічних (наприклад, расова належність) до психологічних і соціальних (особливості протікання психічних процесів, світогляд, професія та ін.). Це є тим більше справедливим, адже від особи конкретної жертви, особливостей її способу життя, зв’язків і взаємин з нею, що склалися у злочинця, безпосередньо залежить вибір злочинцем способу, знарядь, засобів та інших пристосувань, а також місця, часу вчинення злочину, тощо. У той же час обрана форма і зміст злочинного посягання визначають потенційне коло жертв.

Однозначно не можна сказати, які дії потерпілого здатні спровокувати вчинення злочину. Для одних злочинців активні дії потерпілого сприяють виникненню страху, що може спричинити відмову від злочинного задуму. Ті ж самі дії можуть привести іншого злочинця в стан афекту, який викликає сильні психомоторні реакції, небажані навіть для суб’єкта, оскільки згодом він може глибоко покаятися у вчиненому.

І навпаки, бездіяльність потерпілого в одних випадках сприяє вчиненню відносно них злочинів, а інших – запобігає цьому. Потерпілому необхідно враховувати всі обставини конкретної ситуації та на рівні інтуїції обирати оптимальний план дій. Було б чудово, якби потерпілий міг за бажанням вчинити належний опір злочинцеві, але не вчиняв би ніяких провокуючих дій до останнього моменту.

Особу, яка вчиняє злочин, потерпілого та особливості ситуації вчинення злочину варто розглядати в якості двох частин одного цілого – системи механізму злочинної поведінки. До жертви злочину варто відноситись як до фактора, який генетично та динамічно впливає на вказаний механізм. Свого часу Л.В. Франк порівнював злочин з еліпсом, фокусами якого є злочинець та його жертва. Втім в багатьох випадках у механізмі вчинення злочину спостерігається інверсія ролей: потенційну жертву неможливо відрізнити від майбутнього злочинця, оскільки їх (жертви і злочинця) дозлочинна поведінка свідчить про обопільне суспільно-небезпечне загострення конфліктних відносин. А тому вирішальна роль в остаточному визначенні потерпілого і злочинця в цих випадках належить конкретній життєвій ситуації.

Існує чотири типи інтерпретації злочинцем поведінки потерпілих при вчиненні насильницьких злочинів:

1) поведінка жертви оцінюється злочинцем як фізичний напад на нього чи близьких йому осіб або реальна можливість такого нападу. В розумінні злочинця насильницькі дії – це превентивні засоби попередження фізичного насильства з боку жертви;

2) злочинець оцінює поведінку жертви як реальну чи можливу перешкоду в його діяльності чи як можливе сприяння жертві у діяльності, яка його не влаштовує. В даному випадку насильство є засобом усунення потенційної або реальної перешкоди своєї діяльності чи перешкоджання діяльності іншої особи;

3) злочинець оцінює поведінку жертви як таку, що зачіпає його гідність, а самого потерпілого – негативно. Насильницькі дії – це засіб впливу саме на жертву;

4) спочатку злочинець оцінює поведінку жертви як реальну або потенційну заваду своєї діяльності чи як примус здійснити ту чи іншу діяльність, у зв’язку з чим визначає поведінку жертви як таку, що зачіпає його гідність, а самого потерпілого оцінює негативно.

Отже не існує стовідсотково дієвих та ефективних заходів нейтралізації віктимізації. Її компоненти закладені в нашій природі, тож кращим захистом проти деструктивних тенденцій особистості є всеосяжний підхід до вивчення людського феномена. Якщо наша природа така, яка вона є, не слід ухилятися від вивчення всього різноманіття її проявів. З урахуванням цього прикладний інтерес має розгляд відповідних психологічних механізмів формування віктимності.

 

5.4. Психологічні механізми віктимізації.

Останнім часом спостерігається по суті неоднозначне ставлення до жертви злочинного посягання. Вказується, що віктимною схильністю володіють афектовані люди, особи з певними психопатологічними розладами, що мають схильність до мазохізму або вірять у неминучість наслідків, а також ті, у яких відсутній інтерес до життя. Нерідко потерпілий не проявляє активного захисту, навіть якщо для цього немає жодних перешкод.

Серед причин такої поведінки З. Фрейд називав травматичну подію, яка потрясла основи колишнього життя так, що людина втрачає всякий інтерес до сьогодення та майбутнього і в душі постійно залишається в минулому. Сформований у процесі життя певний тип особистості діє в силу цього вибірково і тому попадає найчастіше лише у певні ситуації.

У системі „злочинець – жертва” існує елемент несвідомого, що властиво для кожної сторони. У підсвідомості людини зберігається вся інформація, накопичена в процесі її життєдіяльності. У психології існує поняття механізму самопокарання – так званий синдром Авеля, що викликає в людини неясне почуття провини і слабку захисну реакцію, недолік самоствердження і відчуття самоцінності. Він виникає у відповідь на скоєні вчинки, внутрішньо засуджувані на підставі сприйнятої системи цінностей. Суть цього механізму полягає в тому, що людина підсвідомо йде до певної життєвої ситуації. Це варто відносити як до злочинця, так і до потерпілого.

Дана позиція має право на існування в силу обумовленості сьогодення минулим, наявністю в індивіда підсвідомості і загальних законів збереження матерії, енергії та інформації в природі. Психічна сфера людини не може бути виключенням з дії законів буття, усі явища якого чимось обумовлені і тому закономірні. В іншому випадку варто визнати можливість чудес у психіці і поведінці людини, виникнення чогось з нічого, що суперечить законам об’єктивного світу.

К. Юнг підкреслює, що мета будь-якої конфліктної ситуації для
потерпілого – це відновлення самого себе, необхідність стати вище життєвих обставин. Така зміна особистої та суспільної свідомості приводить до зміни ціннісних орієнтацій і, по мірі усвідомлення людиною, буде сприяти звільненню її від віктимних форм поведінки та недопущення надалі посягань відносно себе.

На поведінку людини впливає почуття провини, що і приводить її до відповідних життєвих ситуацій. Дане почуття є основним керуючим елементом системи самопокарання. Воно відображає все минуле людини та її життєвий досвід у сьогоденні. Почуття провини – це різниця між тим, якими ми є, і тим, якими хочемо бути. Слід уточнити: якими ми хочемо бути в очах оточуючих. Відмова від визнання своєї провини викликає тим самим непорозумінням людини з цілим світом, заперечує їх єдність та взаємозалежність. Разом з тим варто враховувати, що невизнання провини є своєрідним психологічним захистом від руйнування хоча й ілюзорної, але стабільної внутрішньої рівноваги.

Ця рівновага підтримується за рахунок напруги внутрішніх сил, які витрачається на приховування від оточуючого світу своєї справжньої „краси”. У нормальних умовах людських ресурсів цілком достатньо для життєвого існування, але несподівана або екстремальна ситуація розкриває сутність індивіда. Реакція при цьому може різною – від страху до злочинної агресії.

З урахуванням цього справедливою представляється зміна відношення до самого механізму вчинення злочину та перенесення частини акцентів зі злочинця на потерпілого. Зі злочинцем у суспільстві боролись з давніх часів і він уособлював Зло. Роль потерпілого незаслужено залишалася поза увагою, а його поведінка розглядалась тільки на момент події злочину. Період, який передував, до уваги не брався, діалектичний закон порушувався, єдність і взаємозв’язок світу та життєвої ситуації не враховувались. Бажання захистити порушені права потерпілого створювало перешкоди для нормального розвитку особистості, у тому числі й потерпілого. Людина в кожному повинна бачити не супротивника або недруга, а свого вчителя і наставника у школі життя. При такому відношенні будь-який злочинець, будь-яка ситуація будуть сприяти удосконаленню взаємодіючих особистостей, а всі віктимологічні закономірності будуть враховуватися у повному обсязі.

Як наслідок цього, з життя людини зникнуть будь-які несприятливі обставини. Відповідальність за події, що відбуваються у власному житті, людина повинна брати на себе, формуючи в такий спосіб власну систему контролю своїх дій, поведінки та вчинків. Якщо ж особа шукає причини подій, що відбуваються, зокрема негативних, в іншому, то це тільки зайвий раз підкреслює її підсвідому схильність до віктимізації.

Даний варіант розгляду конфлікту „злочинець – жертва” сприятиме загальній та спеціальній профілактиці злочинів у реальних життєвих ситуаціях. При цьому вказаний взаємозв’язок на психічному рівні формується за участю підсвідомості осіб, будучи елементом саморегуляції поведінки сторін.

Втім не можна переоцінювати роль підсвідомості у процесах віктимізації. Значимими є також риси характеру, інтереси і прагнення, що притаманні жертвам злочинних посягань, які в перспективі можуть бути використані з прогностичною метою.

Існуюча на сьогоднішній день практика протидії злочинності не враховує особистісної специфіки потенційних потерпілих. Свідченням цього є шаблонність, що проявляється в тому, що працівники ОВС виконують дії з профілактики, припинення або запобігання злочинам без урахування якостей і рис особи, а також накопиченого досвіду правоохоронної діяльності. У результаті профілактика стає безадресною, неефективною і витратною, поглинає багато часу і сил, розпилює роботу за багатьма напрямками, а часто приймає форму „кампаній” або „операцій”.

Однієї з типових помилок, яка допускається при цьому, є те, що працівники ОВС не знають, на яких конкретно діях (у тому числі і оперативно-розшукових) необхідно зосередити максимум уваги, сил і засобів. З цієї причини, плануючи конкретні профілактичні заходи, працівник часто не знає, що він від них може очікувати. Це, у свою чергу, веде до того, що він не уявляє, як найбільш оптимально спланувати конкретну дію. У результаті спостерігається застосування стандартних алгоритмів, вироблених протягом років, тобто своєрідний усереднений підхід, що ігнорує конкретні криміногенні ситуації. На жаль, в практиці такі випадки зустрічаються досить часто і обумовлені вони тим, що працівники ОВС не враховують деякі соціально-психологічні якості потерпілих, такі, наприклад, як відчуття помилково зрозумілої безпеки.

Дане відчуття – одна з основних якостей жертв злочинів, яка багато в чому визначає механізм і спосіб вчинення посягання. Дана якість є наслідком ототожнення окремих атрибутів безпеки з комплексністю її забезпечення. В результаті кожна конкретна людина стає ідеальним провідником ілюзорних ідей. Невипадково кримінальні справи, зокрема про корисливо-насильницькі злочини, рясніють прикладами того, наскільки люди буквально свято вірять в можливості деяких технічних засобів, окремих осіб і т.д. Такий підхід можливий тільки за наявності даної якості, оскільки тільки вона здатна блокувати мобілізацію людини для вирішення задач безпеки. Причому дана якість найбезпосереднішим чином впливає на механізм вчинення злочину, а саме: злочинець, встановивши слабку ланку в системі, використовує її в своїх цілях. Тобто механізм вчинення злочинних дій в даному випадку як би позбавлений зворотного зв’язку і не реагує на зміни, що відбуваються зовні.

Разом з названою якістю можна констатувати наявність у жертв посягань й іншої, багато в чому схожої з вже описаною, якості групової аутичності (нарцисизму – за Е. Фроммом). Дана якість полягає в тому, що окремі особи замикаються від навколишнього світу в рамках своєї малої соціальної групи і бачать все навколо лише крізь призму її цінностей. Активне усунення від зовнішнього світу полягає в агресивному його неприйнятті з боку групи і всіх її членів. Це також є причиною того, що діяльність із забезпечення безпеки можна характеризувати як позаситуативну, тобто таку, що не враховує особливостей тієї або іншої ситуації, існує ніби поза нею. В окремих випадках це призводить до того, що виявляється неможливим передбачити дії потенційних потерпілих, а метод рефлексії виявляється безсилим, оскільки орієнтований на особу, яка адекватно сприймає оточуючий світ.

Разом з тим, для жертв злочинів характерною є й інша якість – егоїзм. Причому егоїзм в значенні постановки власних інтересів вище за інтереси інших людей. Але слід також відзначити, що дана якість проявляється дещо своєрідно. А саме – вона не є такою безумовною, як того можна б було чекати, напроти – вона не явна, тим більше що вона, як правило, знаходиться в тіні вже згаданої вище якості, яка була названа тут як відчуття помилково зрозумілої безпеки.

Особливість егоїзму у потерпілих від злочинів полягає в тому, що він носить груповий характер, обумовлений тим, що особа, „Я” конкретної людини звичайно сильно розчинені в груповому „Ми”. У результаті особа сама не бачить різниці між „Я” і „Ми”, і тому свій егоїзм поширює на всіх оточуючих. При цьому сучасне суспільство формує сприятливий ґрунт такому егоїзму, створюючи йому своєрідну ідеологічну підоснову. Воно прагне викликати у людини почуття особливості і що ця особливість виражається вже в тому, що вона чогось досягла. Разом з тим, з її свідомості вимивається думка про те, що без інших, поза суспільством, немислиме задоволення її інтересів, а безпека її „Я” виявиться під загрозою. Саме тому формується певний симбіоз „Я” і „Ми”, в якому важливе значення має названа якість.

Вона також проявляється в механізмі злочинної діяльності, де досить поширеними є провокуючі дії, направлені на оточуючих, нездатність побачити інтереси інших.

Іншою якістю, яка властива даним особам, є демонстративність. Ця якість полягає в тому, що вона заснована на цілком зрозумілому спонуканні людей – голосно заявити про себе і свою особисті, заявити так, щоб всі, або, принаймні, багато хто дізнався про це. Ця якість властива багатьом людям, але для деяких вона наповнюється особливим змістом, що полягає в тому, що вони не можуть про себе голосно заявити поза матеріальною сферою. Дана якість виражається в тому, що в житті вони прагнуть зовнішньої форми демонстрації благополуччя, накопиченню, панству. Іноді це виглядає як їх недбалість, нарочитість, проте причина в іншому – прагненні заявити про себе, хай навіть в негативному плані. Причому необхідно відзначити, що дана якість не завжди повністю усвідомлюється самими людьми, часто вони роблять це підсвідомо. Іноді вони навіть з певним наміром демонструють достаток, бажаючи ще раз ніби кинути виклик суспільству, підкресливши те, що вони не бояться майже відкрито протистояти, заявляючи вголос при цьому про свою неповторність.

Негативне або недбале ставлення до забезпечення власної особистої та майнової безпеки в окремих жертв спричиняється комплексуванням негативних проявів корисливої мотивації, що обумовлює прагнення до незаконного збагачення, незаконного одержання матеріальної вигоди за рахунок чужих інтересів, порушення майнових відносин, прав власності інших осіб, тощо. При цьому корисливі спонукання, іноді, діють поряд з „ігровими”, оскільки для даних осіб однаково значимі як матеріальні вигоди в результаті професійної діяльності, так і ті емоційні переживання, що пов’язані із самим процесом життєдіяльності.

Надзвичайно важливою обставиною, що відноситься до морально-психологічних особливостей потерпілих від певних видів (особливо корисливих) злочинів, є те, що сенс життя детермінується потребою до ризику, потребою брати участь у різного роду операціях, контактах, випробувати гострі відчуття, включитися в емоційно збудливі ситуації. Ці особи одержують психологічне задоволення від самого відчуття ризику, що має для них самостійне значення.

Безумовно, названі якості не можуть вичерпно охарактеризувати особистість жертв злочинних посягань різних типів. Є і інші риси характеру, які можуть істотно доповнити портрет цих осіб. Але названі тут все ж таки можуть виявитися більш корисними для нейтралізації віктимізації, оскільки мають істотний вплив на відповідну діяльність в цілому і в рамках окремих напрямів. Причому не викликає сумнівів те, що, разом з названими якостями, жертви можуть мати й інші, причому такі ж, як і багато інших людей, у тому числі законослухняних. Але все-таки саме названі риси складають основу особистості вивчених потерпілих, оскільки саме вони визначають їх стиль поведінки. Названі риси являють інтерес для кримінології, перш за все тому, що визначають механізм і спосіб вчинення конкретних злочинів, враховуючи які, можна успішно їм протидіяти. Інші якості, які, може, і є властивими конкретній особі, не проявляються в конкретній віктимній поведінці, а тому не можуть мати практичний пізнавальний інтерес. Значення мають тільки ті риси, через які визначається віктимний тип особи, що в процесі життєдіяльності відображається в навколишньому середовищі.

 

Питання для самоконтролю:

1. Місце віктимології у системі кримінології.

2. Поняття і ознаки віктимізації.

3. Форми і види віктимізації.

4. Психологічні механізми віктимізації.

5. Характер взаємодії злочинця і жертви в системі механізму злочину

6. Віктимогенні риси особистості жертви злочину.

7. Взаємодія рис жертви з іншими елементами механізму злочину.

 

Література:

1. Франк Л.В. Виктимология и виктимность. – Душанбе, 1972.

2. Ривман Д.В. Виктимологические факторы и профилактика преступлений. – Л.: Высшее полит. учил. МВД СССР, 1975.

3. Лунеев В.В. Мотивация преступного поведения. – М.: Наука 1991.

4. Квашис В.Е. Основы виктимологии. Проблемы защиты прав потерпевших от преступлений. – М.: Издательский дом МОТА ВЕКЕ, 1999.

5. Туляков В.О. Віктимологія (соціальні та кримінологічні проблеми). – Одеса: Юрид. літ., 2000.

6. Ривман Д.В., Устинов В.С. Виктимология. – СПб.: «Юридический центр Пресс», 2000.

7. Ривман Д.В. Криминальная виктимология. Учебник для вузов. – СПб.: Изд-во «Питер», 2001.

8. Антонян Ю.М., Кудрявцев В.Н., Эминов В.Е. Личность преступника. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004.

9. Кримінологічна віктимологія: Навчальний посібник / Моісеєв Є.М., Джужа О.М., Василевич В.В. та ін.; За заг. ред. проф. О.М. Джужі. – К.: Атіка, 2006.

10. Литвинов О.М. Віктимізація: фактори, аналіз, заходи протидії. Навчальний посібник. – Харків: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2009.

 

 

Тема 6.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.