Главная | Обратная связь

Заняття 1. Революційне народництво та його еволюція.

Загальна характеристика суспільно-політичного руху у ІІ половині ХІХ ст.: консерватори, ліберали, радикали. Консерватизм, як напрямок суспільно- політичної думки відстоював збереження й непорушність самодержавства й дворянства. Соціальна опора: реакційне дворянство, духівництво, міщани, купецьтво, частково селяни. Оплотом і сферою поширення консерватизму вважалися чиновницько-бюрократичний державний апарат, церква, значна частина періодичної преси. Ідейна основа: теорія офіційної народності, боротьба за згортання реформ, посилення дворянства, збереження поміщицького землеволодіння. Прагнули відгородити царську владу від впливу буржуазної бюрократії, скорегувати реформи в інтересах дворянства. Ідеологи: К.П. Победоносцев, Д.А. Толстой, В.П. Мещерський, М.Н. Катков. Основи сформувалися в І половині ХІХ ст. Для 70-х років цей напрямок суспільної думки не був характерним, він пожвавився після вбивства Олександра ІІ. У рамках консервативного курсу – контрреформи, законодавчою основою яких були «Маніфест про непорушність самодержавства» та «Положення щодо заходів про охорону державного порядку й громадського спокою». На початку ХХ ст. на його основі сформувалися вкрай праві партії й рухи. Консервативний традиціоналізм визнавався офіційною ідеологією Росії до 1917 р.

Лібералізмяк суспільно-політичний рух виник у середовищі інтелігенції, яка виступала за введення конституційних засад у політико-правовій системі. Його соціальною опорою були обуржуазнені поміщики, буржуазія, частина інтелігенції (лікарі, професура, юристи, письменники). Політичний ідеал – конституційна монархія, за демократичні свободи й продовження реформ, за соціально-економічну модернізацію Росії, за еволюційний шлях розвитку, співробітництво із самодержавством. Переважала ідея загального шляху розвитку із Заходом, але були й прихильники збереження самобутності Росії. Ідеологами російського лібералізму булиКавелін К.Д., Чичерін Б.М., Шаховський Д.І. Основи лібералізму сформувалися в І половині 19 ст., його ідейним виразом були спори про шляхи розвитку Росії в 40-х рр. Друковані органі: західників - «Русский вестник»[1] (1856-61 рр. М.Н. Катков), «Вестник Европы» (з 1866 р., керівник М.М. Стасюлевич, постійно публікувалися письменники І.О. Гончаров, Д.Н. Мамин-Сибіряк, М.Е. Салтиков-Щедрін, історики В.І. Герьє, С.М. Соловйов); слов'янофілів – «Русская беседа» (з 1856 г. – О.І. Кошелєв). У 70-х роках цей напрямок суспільної думки не дуже активний. Організаційною опорою були земства, з кінця 70-х рр. розвивається земський конституціоналізм (Петрункевич І.І., Муромцев С.А.) за розширення прав земств, створення центральних представницьких установ, громадські свободи. Активізація руху в 80-90 роках після розколу народництва. Ідеологами ліберального народництва були Михайловський М.К., Даніельсон М.Ф., Воронцов В.В., журнал «Русское богатство». На основі ідей лібералізму на початку 20 ст. формуються буржуазні партії (кадети, октябристи, прогресисти) і легальний марксизм (М.І. Туган-Барановський, П.Б. Струве). Особливості російського лібералізму:не створили стійкої, організованої опозиції уряду; дворянський характер через політичну слабість буржуазії, близькість до консерватизму, легітимність, острах радикалів і народного бунту.

Радикалізм у Росії – це революційно-демократичний напрямок, який у післяреформений період був представлений народництвом, революційними робочими організаціями, марксизмом. Характерна активна антиурядова діяльність, визнання насильницьких методів боротьби. Особливості: характерні таємні організації, інші форми радикального руху були неможливі через відсутність демократичних свобод; розвинений еміграційний рух; за політичними причинами розвинені тісні зв'язки із західно-європейським революційним рухом. В основі розвитку в післяреформений період - невдоволення реформами, у соціальному плані орієнтувалися на селянство, вважаючи його головною рушійною силою революційного руху в Росії.

Народництво та його еволюція.Народництво - ідейна і суспільно-політична течія у середовищі радикальної інтелігенції, представники якої виступали за повалення самодержавства. В основі руху – ідеї утопічного «селянського (общинного) соціалізму», теоретиками якого в Росії були Герцен О.І, Чернишевський М.Г. У післяреформений період у розвитку ідеології й руху народництва виділяють три періоди: 60-ті роки 19 ст. – «шестидесятники», складання революційно-демократичної ідеології, створення гуртків (1874 р). 70-ті роки 19 ст. – оформлення народницької доктрини, революційне народництво, що реалізується в трьох ідейних напрямках (течіях). 80-90-ті роки 19 ст. – розкол революційного народництва, виродження революційної ідеї в ліберальне народництво. Частина народників перейшла до марксизму.

«Шестидесятники»перш за все відобразили ідейно-політичну реакцію на умови скасування кріпосного права й поширювалися серед студентів. Головними ідеологами були Герцен О.І. та Огарьов М.І., які засновали Вільну російську друкарню, де видавали «Колокол», «Полярную звезду», на сторинках котрих публікували революційні статті, прокламації, що було новим явищем в пропаганді, наприклад, «Что нужно народу?» (Огарьов М.І.). «Барским крестьянам от их доброжелателей поклон» (Чернишевський М.Г.).

Перша таємна організація народників – «Земля й воля» існувала у 1861 - 64 роках. Її творцями й керівниками були брати Серно-Соловьєвичи, М.М. Обручев, О.О.Слєпцов, М.І Утін. Такі організації були створені в Москві, Петербурзі, Казані. На початку 60-х років ХІХ ст. відбулися перші арешти народників, організація саморозпустилася в 1864 р.

Для цього періоду характерна демократична журналістика: «Современник» (Чернишевський М.Г., М.О. Некрасов); «Русское слово» (Благосвєтлов Г.Є., Писарєв Д.Г.). Розповсюдженим явищем серед народників були революційні гуртки: у 1862-63 рр. у Москві існував гурток М.А. Ішутіна й Худякова І.О., у 1867-68 рр. – гурток Лопатіна Г.О., Даніельсона М.Ф., в якому вивчали революційну літературу, здійснили перший переклад «Капіталу» К. Маркса; у 1869-71 рр. – гурток Нечаєва С.Г. «Народна розправа», керівник якого у революційній діяльності використовував провокаційні методи, що привело до вбивства студента І.Іванова, який був запідозрений у зрадництві (політичний процес 1871 р.) Досить значною народницькою організацією вважався кружок «чайковцев», який очолювали М.А.Натансон, М.В. Чайковський, С.Л. Перовська. Саме вони виступили з ініціативою «ходіння до народу».

Вищий підйом розвитку революційного народництва пришовся на 70-ті роки ХІХ ст., коли завершилося ідейне становлення народницької доктрини та їхне організаційне оформлення. Традіційно виділяють три течії (напрямки) революційного народництва: бунтарське/анархістське (Бакунин М.О.), пропагандистське (Лавров П.Л.), змовницьке (Ткачев П.М.)

У 1874 р. послідовники пропагандистського напрямку революційного народництва організували «ходіння в народ» з метою революційної агитації серед селян, але потерпіли поразку. У 1876-79 рр. існувала найбільш значна революційна організація народників – «Земля та воля». До її складу входили Плеханов Г.В., Михайлов О.Д., Кравчинський С.М., Морозов М.О., Фігнер В.М., які орієнтувалися на соціалістичну революцію в Росії. В 1876 р. вони організували першу у Росії політичну демонстрацію. З 1878 р. оформлюється ідея політичного терору: В.І. Засулич здійснює замах на градоначальника СПб Трепова Ф.Ф., Кравчинський С.М. вбив шефа жандармів, Соловйов О.К. в 1879 р. здійснив замах на Олександра ІІ.

Але не усі народники підтримали ідею політичного терору й у 1879 р. відбувся політичний розкол «Землі та волі» на дві самостійні організації. На позиції пропагандистської діяльності залишилися Плеханов Г.В., Засуліч В.І., Дейч Л.Г., П.Б. Аксельрод (так звані «деревенщики»). Вони у 1880 р. емігрують і створюють організацію «Чорний переділ»,яка діяла до початку 80-х років, в 1883 р. на її основі була створена перша російська марксистська організація «Звільнення праці» на чолі із Плехановим В.Г. Прихильники політичного терору залишаються в Росії й створюють організацію «Народна воля»(1879-81 рр.), активними членами якої були Желябов А.І., Михайлов О. Д., Перовская С. Ними було здійснено 8 замахів на царя, 1.03.1881 р. Олександр ІІ був убитий. Організація була розгромлена, керівники страчені, що поклало кінець революційному етапу народництву.