Главная | Обратная связь

Поява політичних партій в Росії.

Політичний розвиток Російської імперії на початку ХХ сторіччя був не тільки складним, але й переламним для долі монархічної держави. Ще наприкінці ХІХ століття остаточно сформувалися не тільки нерозв'язні протиріччя, але вже з'явилися й почали організаційно оформлюватись політичні сили, готові розв'язати ці протиріччя революційним шляхом. Однак, до початку ХХ століття російському монархічному уряду вдавалося стримувати революційні імпульси. У нове сторіччя Російська імперія вступила ще не знаючи революційних потрясінь, які для Європи стали майже звичайним явищем. Однак, передумови революційних процесів, їхні завдання, особливості й рушійні сили сформувалися в результаті соціально-економічного й політичного розвитку в попередній період.

На початку ХХ століття, в умовах наростання соціальної й політичної напруженості, перед самодержавним урядом стояло завдання або забезпечити збереження існуючого ладу репресивними засобами, або провести модернізацію соціально-політичної системи, не чекаючи революційного вибуху. У вищих урядових колах не було єдності в розв'язанні питання щодо шляхів подальшого політичного розвитку країни. Із середини 90-х років ХІХ століття суспільство очікувало реформ, ліберальних змін. Остаточний вибір урядового курсу в монархічній Росії завжди залежав від імператора. З 1894 року на престолі перебував Микола Олександрович, якому призначено було пережити революції й стати останнім російським імператором. Великий вплив на нього мали мати Марія Федорівна, дружина Олександра Федорівна, К.П. Побєдоносцев, Г.Й. Распутін. Суть його внутрішньої політики характеризувалася дуалістичним підходом і полягала в тому, щоб не поступитися основними принципами самодержавства, але в той же час зняти соціальну напруженість у країні. Завдання фактично нерозв'язне й для більш мудрого, політично грамотного політика, ніж Микола ІІ.

Вибір був зроблений на користь жорстокого політичного контролю, проведення «попечительной» політики стосовно робітничого класу, важливим заходом якої було створення легальних робітничих організацій для рішення завдань соціально-економичного характеру та відволікання його від політичної боротьби. Ця політика отримала назву «поліцейського соціализму», в Росії на початку ХХ ст. це були «зубатовщина» (від прізвища керівника Московської охранки – С.В.Зубатова) та «гапоновщина» (від прізвища попа Григорія Гапона). Але ця політика не заперечувала посиленню репресивних заходів проти будь-яких демократичних, а особливо радикальних, проявів. У першій же публічній промові цар висловився категорично проти будь-якого обмеження самодержавства, чим поклав початок розколу між вищою владою і її політичним оточенням. Росія вступила в смугу революцій, які знищили й стару державну систему, і всю імператорську родину.

На початку ХХ ст. значно зросли масштаби робітничого руху, у 1900-04 роках було зареєстровано майже 1000 страйків, у яких прийняло участь більш 430 тис. чол. Найбільш значними та небезпечними для уряду робітничими виступами були харківський політичний страйк 1900 р., «Обухівська оборона» 1901 р., загальний страйк робітників Півдня Росії влітку 1903 р. Крім того, за цей час було зареєстровано 600 селянських хвилювань у 42 губерніях європейської частини Росії. Значними були загальноросійські політичні студентські страйки 1899 р., 1901 р., 1902 р. У процесі політичної боротьби формувались ватажки майбутних революцій.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. в Росії внаслідок модернизаційних процесів відбувалося утворення політичних партій. Цей процес мав ряд особливостей. Їхнє формування йшло не під впливом імпульсу «знизу», коли з тієї або іншої соціальної групи виділяється найбільш активне ядро для захисту своїх інтересів, а, навпаки, представники інтелігенції проголосили себе виразниками інтересів різних класів і соціальних груп. Самими чисельними й активними були партії соціалістичного напрямку, як правило, ті, що сформувалися на ідейній і організаційній основі суспільно-політичної думки й революційного руху кінця ХІХ ст. (насамперед, революційного народництва, марксизму). Крім того, в Росії соціал-демократичні партії з'явилися спочатку в національних окраїнах (вірменська «Гнчак» 1887 р., литовська соціал-демократична партія 1896 р., «Загальний єврейський союз у Литві, Польщі, Росії» - Бунд 1897 р., революційна українська партія 1900 р.). Ідеологією соціал-демократії став марксизм, основні положення якого на початку ХХ століття були адаптовані В.І. Леніним під політичну ситуацію в Росії й соціально-економічний рівень її розвитку. Типологічно за ідейно-теоретичними, програмними принципами партії можна розділити на три значні групи: соціалістичні (революційні, ліворадикальні), ліберальні, консервативні (традиционалистські).

Соціалістичні (революційні, ліворадикальні) партії.У цій групі виділяються дві значні підгрупи: соціал-демократи та неонародники.

Основною російською соціал-демократичною партією була РСДРП, I-й з'їзд якої відбувся у 1898 р. в Мінську та оголосив про створення робітничої соціалістичної партії на базі “Союзів боротьби за звільнення робітничого класу”. Однак, ні Статут, ні Програма прийняті не були. Установчим традиційно вважається II з'їзд РСДРП, що відбувся в 1903 р. Тоді ж відбувся розкол марксистського руху на більшовизм і меншовизм. Більшовизм – російський варіант марксизму. Його лідери (Ленін В.І., Троцкий Л.Д., Сталін Й.В)вважали, що революційна партія може прискорити хід історичного розвитку, змінити його в переламний момент, наприклад, зігравши роль суб'єктивного фактору в революційній ситуації. Меньшовики розходилися з більшовиками по низці питань, залишаючись при цьому робітничою марксистською партією. Організаційне оформлення фракції відбулося після ІІ з'їзду РСДРП в 1903 р., але до 1917 р. неодноразово намагалися об'єднатися з більшовиками.Ідейно-політичні лідери партії: Мартов Л.,Аксельрод П.Б., пізніше примкнув Плеханов В.Г. Рух розпався на ряд течій, з його складу виділилися меншовики-інтернаціоналісти (підтримували вимогу миру без анексій і контрибуцій), меншовики-оборонці (крайні з них підтримували ідею перемоги Росії у війні), меншовики-партійці. Лютневу революцію 1917 р. меншовики підтримали, входили до складу Тимчасового уряду. Жовтневу революцію засудили, як авантюру. Останній з'їзд партії відбувся в листопаді 1917 р., на ньому прийнято рішення мобілізувати сили на боротьбу з більшовизмом, у роки громадянської війни меншовики входили до складу ряду антирадянських урядів. Після 1921 р. партія меншовиків роспалася.

До російських неонародницьких партій належать соціалісти-революціонери (есери) і анархісти. Соціалісти-революціонери(есери) – найбільша партія, яка оформилася на межі 1901-02 рр. у наслідок об'єднання неонародницьких гуртків. У той час на чолі партії стояли М.А. Натансон, Е.К. Брешко-Брешковська, Гершуні Г.А., партійним лідером був Чернов В.М. Визнавали індивідуальний терор, при партії існувала законспірована Бойова організація. Її засновником і першим керівником (з 1901 р.) був Г.А. Гершуні, з 1903 р. – Є.Ф. Азеф, з 1908 р. – Б.В. Савінков. Представники партії есерів обиралися до складу 1 і 2 Державних Дум, членом партії був О.Ф. Керенський – міністр юстиції Тимчасового уряду, військовий міністр, пізніше прем'єр-міністр, керівник партії Чернов В.М. – міністр сільського господарства. Партія есерів пережила два розколи: в 1906 р. вона поділилася на есерів-максималістів і народних соціалістів, в 1917 р. – на левих і правих есерів, есерів-інтернаціоналістів. На виборах до Всеросійських Установчих зборів в 1918 р. одержала 57% голосів. Після розпуску Установчих зборів ліві есери підтримали більшовиків і деякий час їхні представники входили до складу радянського уряду. Праві брали активну участь у боротьбі з більшовиками.

До неонародників, крім есерів, прийнято відносити анархістів, ідеологом російських анархістів з кінця 19 ст. став Кропоткін П.О., під керівництвом якого в 1904 р. був проведений в Лондоні 1 з'їзд. Головною відмінністю від інших ліворадикальних партій було ставлення до держави. Чітко організованої структури не мали, ще в роки першої російської революції розділилися на три течії: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм, анархо-індивідуалізм. Політична діяльність пожвавилася в 1917 р. Окремі групи існували до середини 20-х років ХХ ст. Неонародники в цілому були активною політичною силою й відігравали важливу роль у революційно-соціалістичному русі Росії. На відміну від соціал-демократів, на перший план висували селянство.

Партії ліберальної орієнтації.Ця група партій, як правило, формувалася в середовищі земського представництва на початку ХХ ст. Влітку й восени 1903 р. виникли дві ліберальні організації: «Союз звільнення» і «Союз земцев-конституціоналістів», що з жовтня 1905 р. стали ядром кадетської партії(Конституційно-демократична партія народної волі), головної партії російської ліберальної буржуазії.Лідери: Мілюков П.М., Маклаков В.О., Набоков В.Д., Львів Г.Е., Струве П.Б., Петрункевич І.І. Виступали за конституційну монархію, демократичні перетворення, передачу частини поміщицьких земель селянам за викуп, розширення робочого законодавства. Очолювали 1 і 2 Держдуми, підтримували самодержавство в 1 світовій війні, у серпні 1915 р. створили Прогресивний блок для досягнення перемоги у війні й запобігання революційних виступів, вимагали участі в уряді й проведення демократичних реформ. 28 жовтня 1917 р. більшість лідерів партії кадетів було зарештовано, 23 листопада 1918 р. партія оголошена «ворогом народу», у підпіллі проіснувала до початку 20-х років.

Правим крилом ліберального напрямку у сучасній історіографії прийнято вважати «октябристів» (Союз 17 жовтня) – партію, що виникла після проголошення царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. У числі її засновників брати Гучкови, М.В.Родзянко, Д.М.Шипов. На політичній арені займали місце між кадетами й монархістами. Серед членів партії було досить багато великих промисловців і банкірів. Виступали за ліберальні реформи: обмеження, але збереження самодержавства, збільшення селянських наділів за рахунок держави, збереження помісницького землеволодіння. У грудні 1913 р. розкололися на три фракції (лівих, земців, правих). Входили до складу Прогресивного блоку. Протягом 1917 р. його керівники (О.І.Гучков, М.В.Родзянко) брали участь у роботі урядових установ, після перемоги соціалістичної революції боролися з Радянською владою.

Консервативно-традиционалістські (охоронно-самодержавні) політичні партії. Найбільш відомими були чорносотенці, до яких відносилися: Союз російських людей (весна 1905 р., засновники графи Шереметьєви, князі Трубецькой, Щербатов. Припинив існування, зазнавши поразки на виборах у Держдуму навесні 1906 р.); Союз російського народу (листопад 1905 р., засновники Дубровин О.І., Пуришкевич В.М. Союз В 1908-10 рр. розпався на кілька організацій, після Лютневої революції 1917 р. розпущені); Союз Михайла Архангела (Російський народний союз імені Михайла Архангела, з 1908 р. утворений в наслідок виходу з “Союзу руського народу” групи ультраправих під керівництвом Пуришкевича В.М. Діяльність припинилася після падіння самодержавства в лютому 1917 р.) До цієї ж категорії належить Всеросійський союз земельних власників – партія російських націоналістів (листопад 1916 р., засновник Балашов П.М.) Після соціалістичної революції союз став підпільною монархічною організацією на чолі з колишнім міністром землеробства О.В.Кривошеїним, членом Держради В.І.Гурко. Ліквідований у 1920 р.

Більш детально ми охарактеризували питання про появу політичних партій в Росії, але крім того при вивченні теми необхідно приділіти увагу таким питанням: