Главная | Обратная связь

Статус кваліфікаційних комісій суддів: поняття, статус, види, склад, порядок формування 3 страница

В Указі Президента України від 29 серпня 2002 р. про утворення Державної судової адміністрації України підкрес­люється приналежність цієї структури до центральних ор­ганів виконавчої влади.

Структурно ДСА складається з двох рівнів — власне Дер­жавної судової адміністрації України та її територіальних управлінь в областях. Її юрисдикція в межах компетенції поширюється практично на всі суди, Академію суддів Ук­раїни, інші структури, окрім Конституційного і Верховного судів України, організаційне забезпечення діяльності яких здійснюється безпосередньо апаратами цих судів.

Слід зазначити, що вперше за роки існування господар­ських судів організаційне забезпечення їх діяльності здій­снюється єдиною з районними і апеляційними (обласними) судами структурою.

5.1. Повноваження Державної судової адміністрації

Статтею 126 Закону України «Про судоустрій України» наводиться перелік повноважень Державної судової адміні­страції України, покладених на її структурні підрозділи в межах їх компетенції. Весь комплекс повноважень можна згрупувати (класифікувати) стосовно функцій цього органу.

Кадрові функції Державної судової адміністрації:

— вивчення кадрових питань апарату судів, прогнозуван­ня необхідної потреби у фахівцях, здійснення через

Міністерство юстиції та інші органи державного замов­лення на підготовку необхідних фахівців;

— ведення статистичного і персонального обліку даних про кадри суддів, підготовка матеріалів на призначен­ня, обрання суддів і звільнення їх з посади;

— забезпечення необхідних умов для підвищення ква­ліфікації суддів і працівників апарату судів, створення постійно діючої системи підвищення кваліфікації;

— організація проходження учбової практики в судових установах, розробка відповідних програм практики і стажування;

— розробка пропозицій щодо необхідної кількості суддів у всіх ланках системи.

Блок цих встановлених законом повноважень, безумовно, розшириться за рахунок необхідності введення кадрового обліку даних не тільки про суддів, але й інших фахівців сис­теми, оскільки, крім перелічених шести основних функцій, в Державній судовій адміністрації здійснюватиметься внут­рішня функція — організації власної роботи, тобто управ­ління структурами самої адміністрації.

Окрім того, самостійним напрямом повинна стати робота з резервом кадрів починаючи з відбору кандидатів для на­правлення на навчання до базових юридичних вузів. Тому цілком очевидно, що з часом і проміжна ланка у вигляді Міністерства юстиції відпаде, і ця робота здійснюватиметься безпосередньо територіальними управліннями Державної судової адміністрації. Особливе значення слід приділяти ро­боті з резервом кадрів на заняття посад суддів, який повинен поділятися на три групи (попередній, першочерговий та з числа тих, що склали кваліфікаційні іспити).

Окрім організації роботи по перепідготовці суддів, в Ака­демії суддів України повинна здійснюватися постійно діюча система підвищення професійного рівня суддів, яка вклю­чає:

а) самостійне навчання (навчання за індивідуальними планами);

б) щотижневі заняття в кожному суді, що проводяться го­ловами судів (судових палат), з поточних проблем;

в) щоквартальні тематичні семінари на базі апеляційного суду;

г) регулярне стажування в судах другого рівня;

д) реалізацію системи наставництва над молодими суддя­ми.

При цьому слід зазначити, що для суддів із стажем роботи до трьох років повинна розроблятися додаткова програма навчання.

Обов'язковим елементом має бути аналіз (узагальнення) якості їх роботи; вивчення процесуальних документів; на­вчання методикам організації і проведення судових про­цесів.

Організаційна функція (функція організаційного забезпе­чення діяльності судів):

— вивчення практики організації діяльності судів, розробка і реалізація пропозицій щодо вдосконалення цієї роботи в судах різних рівнів;

— організація роботи по веденню судової статистики, ді­ловодству, у тому числі й архівному;

— впровадження в судах комп'ютеризації діловодства, судочинства й інформаційно-нормативного забезпечен­ня судової діяльності;

— забезпечення судів необхідними технічними засобами фіксації судових процесів і видатковими матеріалами до них;

— організація діяльності служби судових розпорядників.

Окремо слід виділити одну зі складових цієї функції, це —

взаємодія з керівниками апаратів судів та контроль за на­лежним виконанням функціональних обов'язків працівни­ками судів, а також обов'язок відповідних управлінь судової адміністрації щодо забезпечення всіх суддів необхідними кодексами, а бібліотек судів — методичними матеріалами, періодичними виданнями і матеріалами судової практики.

Територіальні управління судової адміністрації беруть участь у формуванні підрозділів судової міліції і забезпечу­ють через них охорону приміщень судів, координують діяльність підрозділів судової міліції з усіма місцевими су­дами.

Функція матеріально-технічного забезпечення:

— забезпечення належних умов діяльності судів загаль­ної юрисдикції, кваліфікаційних комісій суддів, ор­ганів суддівського самоврядування, Академії суддів України;

— підготовка матеріалів для формування пропозицій щодо бюджету судів і вжиття заходів щодо їх фінансу­вання відповідно до закону;

— виконання функції головного розпорядника бюджет­них коштів у випадках, встановлених законом;

— організація й фінансування будівництва і ремонту (ре­конструкції) приміщень судів і забезпечення їх техніч­ного оснащення.

Соціально-побутова функція:

— здійснення матеріального і соціального забезпечення суддів, зокрема суддів у відставці і працівників апара­ту суду;

— забезпечення медичного обслуговування і санаторно- курортного лікування суддів і працівників апарату судів, вживання заходів щодо забезпечення їх належ­ним житлом.

Зовнішні функції:

— забезпечення у взаємодії з органами суддівського само­врядування, судами і правоохоронними органами неза­лежності, недоторканності і безпеки суддів;

— представництво інтересів судів у заходах, що прово­дяться в державі та регіонах, а також на міжнародному рівні;

— організація співпраці з міжнародними організаціями і громадськими формуваннями.

Контрольна функція:

— контроль за станом діловодства в судах загальної юрис­дикції;

— здійснення контролю за дотриманням норм трудового законодавства, правил внутрішнього трудового розпо­рядку в усіх структурах, у тому числі й апаратах судів;

— ревізії господарської діяльності підвідомчих структур.

На відміну від варіанту організаційного забезпечення су­дової діяльності, передбаченого українським законодавст­вом, у Російській Федерації ці функції покладені на Судовий департамент при Верховному Суді. Діяльність цього депар­таменту врегульована спеціальним федеральним законом, в якому детально регламентовані основні напрями роботи, які по суті співпадають з функціями Державної судової адмі­ністрації України.

Окрім концептуальної відмінності щодо місця цих струк­тур в системі влади слід зазначити, що детальна регламента­ція діяльності управлінських структур в системі судової вла­ди в Україні передбачена підзаконними актами, положення­ми про Державну судову адміністрацію та її територіальні управління, а не законами. Це дає можливість більш опера­тивно вносити в ці нормативні акти відповідні зміни. Струк­тура цих положень з детальним переліком функціональних обов'язків і напрямів роботи відповідає Положенню про Міністерство юстиції і його територіальні управління в об­ластях, що діяло і в період організаційного забезпечення су­дової діяльності Міністерством юстиції.

§ 6. Територіальні управління Державної судової адміністрації України

Очолює територіальні управління Державної судової адміністрації України начальник, який призначається на посаду і звільняється з неї Головою Державної судової адмі­ністрації України за погодженням з Радою суддів України.

Законом України «Про судоустрій України» детальна рег­ламентація діяльності обласних територіальних управлінь віднесена до предмету регулювання підзаконних норматив­них актів.

На етапі становлення нової структури управління був збе­режений апробований практикою порядок фінансування і підзвітності апеляційних судів безпосередньо Державній су­довій адміністрації України з віднесенням до підвідомчості територіальних управлінь лише місцевих судів.

З часом у правозастосовній практиці виробились ме­ханізми як взаємодії по реалізації єдиних завдань, так і роз­межування функцій між усіма суб'єктами управління в су­довій системі.

§ 7. Академія суддів України

У процесі реалізації норми ст. 129 Закону України «Про судоустрій України» Указом Президента України від 19 жовтня 2002 р. за № 918/2002 було ліквідовано академію в системі Міністерства юстиції, що фактично існувала лише на папері, і утворено державний вищий учбовий заклад при Державній судовій адміністрації України.

Основними завданнями Академії суддів України є на­ступні.

1) Підготовка кадрів на посади суддів з числа осіб, які ма­ють вищу юридичну освіту і відповідають вимогам, вста­новленим законом щодо кандидатів у судді.

Практикою підготовки таких фахівців на факультеті під­готовки професійних суддів Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого вироблено правило про зара­хування до слухачів осіб, котрі мають стаж практичної робо­ти у галузі права не менше двох років, та заліку в загальний стаж практичної роботи часу навчання на факультеті.

2) Підвищення кваліфікації суддів і працівників судів.

За три роки Академія суддів України, фактично не маючи

належної матеріальної бази, накопичила певний досвід за­лучення суддівського корпусу до навчального процесу. З ме­тою охоплення більшої кількості учасників згідно з рішен­ням Голови Державної судової адміністрації України у 2004 р. сформовано сім регіональних відділень Академії, в яких до навчального процесу, крім професійних викладачів, залучені найбільш досвідчені судді.

3) Проведення наукових досліджень з питань удоскона­лення організації й діяльності судів.

Досвід проведення судово-правової реформи виявив пов­ну відсутність наукових досліджень проблем законодавства про судоустрій і менеджменту у питаннях організаційного забезпечення судової діяльності.

Тому ефективність подальших етапів судово-правової ре­форми безпосередньо залежить від рівня проведених науко­вих досліджень.

Два інших основних напрямки: вивчення світового досвіду організації судів і науково-методичне забезпечення діяль­ності всіх судів, по суті, доповнюють науково-дослідну функцію Академії суддів.

Порівняльний аналіз функцій та завдань, що вирішують­ся Академією суддів України та таким самим закладом у Російській Федерації, свідчить про їх тотожність.

§ 8. Апарат суду

Завдання апарату суду — організаційне забезпечення ро­боти по реалізації функцій, покладених на конкретну судову установу.

Структура апарату обумовлена штатною чисельністю і місцем (рівнем) суду в судовій системі. Тому апарати місце­вих і апеляційних судів можна класифікувати на такі групи:

— місцеві суди штатною чисельністю до 5 суддів;

— місцеві суди штатною чисельністю від 6 до 10 суддів;

— місцеві суди штатною чисельністю 11 і більше суддів;

— апеляційні суди штатною чисельністю до 50 суддів;

— апеляційні суди з 50 і більше суддями.

Певні особливості структури і чисельності апарату госпо­дарських і військових судів обумовлені їх специфікою. З ура­хуванням практики організації роботи в кожному конкретно­му суді судовою адміністрацією розробляються і затверджу­ються типові штатні розклади для кожної з наведених груп судів і, з урахуванням граничної чисельності державних службовців і технічного персоналу, штатні розклади судів, що розробляються керівниками апарату та головами судів.

Статтею 130 Закону України «Про судоустрій України» закладені передумови управління судом через керуючого справами або керівника апарату, який може ще іменуватися завідуючим секретаріатом.

Тим самим реалізована американська модель керівництва судами через судових адміністраторів, які повністю викону­ють функції голів судів по роботі з кадрами та персоналом суду (окрім суддів), матеріально-технічному забезпеченню, організації роботи (менеджменту) всіх ланок апарату суду. Причому деякі структури (секретарі судових засідань, помічники суддів) у конкретних справах знаходяться ще й у підпорядкуванні суддів та інших посадовців суду.

Відповідно до норм Закону України «Про Державну служ­бу» під його дію з числа апарату судів, окрім працівників ро­бочих спеціальностей, не підпадають: секретарі-друкарки, діловоди, кур'єри, архіваріуси, завгоспи.

Уся решта працівників має додаткові права й обов'язки, передбачені законодавством про державних службовців. Піс­ля завершення передбаченого законом при прийомі на роботу двомісячного випробувального терміну наказом голів судів їм присвоюються ранги державних службовців. У місцевих судах з 15-го по 12-й ранг; державні службовці апеляційних судів поділяються на дві категорії: 5-ту — секретарі, кон­сультанти (ранги з 11-го по 9-й) і 4-ту — помічники суддів, старші консультанти (ранги з 9-го по 7-й). А також організо­вано приведення держслужбовців до присяги.

За умовами оплати праці окрім доплати за ранги, праців­ники апарату суду, що є державними службовцями, у пи­таннях матеріально-побутового, медичного, санаторно-ку- рортного і транспортного забезпечення прирівнюються до відповідних категорій службовців у відповідних структурах виконавчої влади.

Функціональні обов'язки працівників апарату судів, окрім законодавчої бази, регламентуються підзаконними актами: інструкціями про діловодство, типовими правила­ми і положеннями.

Значну питому вагу в цьому регулюванні мають локальні нормативні акти, що розробляються й у встановленому по­рядку затверджуються у кожному суді: правила внутрішньо­го трудового розпорядку, посадові інструкції помічників, консультантів, положення про порядок прийому громадян та ін.

Локальними нормативними актами може також встанов­люватися порядок проведення конкурсу на заміщення ва­кантних посад державних службовців, порядок приведення їх до присяги і багато інших питань внутрішнього життя ко­лективу.

У Верховному Суді України і вищих спеціалізованих су­дах основні особливості в організації роботи обумовлені ви­щим правовим статусом державних службовців.

Для оперативності в господарській діяльності всі суди наділені статусом юридичної особи, що потенційно створює передумови до ефективнішого організаційного забезпечення діяльності судів.

§ 9. Бібліотека судів

З метою забезпечення судів нормативно-правовими актами, науковою і спеціальною літературою, матеріалами судової практики в кожному суді створюється бібліотека суду, фонда­ми якої є друковані видання та комп'ютерні бази даних.

Основою для створення бібліотек судів виявились фонди «кодифікації» нормативних матеріалів, які тривалий час в більшості районних судів велися на громадських засадах. За радянських часів, в умовах стабільного законодавства вела­ся картотека обліку всього нормативного матеріалу на підставі єдиного класифікатора.

Тривалий період часу у зв'язку з руйнуванням раніше іс­нуючої структури законодавства робота велася у кожному суді самостійно. І лише 3 липня 1998 р. наказом Міністра юстиції були затверджені «Правила обліку нормативно-пра­вових актів і матеріалів судової і нормативної практики в су­дах і органах юстиції України». Цей наказ втратив чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 15 квітня 2004 р. № 31/5, яким затверджено Положення про порядок здійснення обліку та систематизації законодавства в органах та установах юстиції України.

Положення встановлює перелік нормативно-правових актів, що підлягають обліку і підтриманню в контрольному стані, та порядок роботи з їх обліку в органах юстиції. Тому стосовно роботи в судах цей нормативний акт може викори­стовуватися як документ, що знімає певні проблеми в норма­тивному врегулюванні цієї роботи в судах.

Особливу цінність і значущість для судової практики складають матеріали узагальнень різних категорій справ та збірки судових прецедентів.

З урахуванням можливостей комп'ютерного обліку судо­вої практики одним з перспективних напрямів є розробка відповідних регіональних баз даних, які після створення ло­кальної комп'ютерної мережі могли б використовуватися кожним суддею.

З прийняттям закону щодо запровадження реєстру всіх судових рішень найбільш відповідальним напрямком біб­ліотечної справи у кожному суді стає впровадження як елек­тронного варіанту всіх судових рішень, так і ведення тема­тичних збірок цих рішень на паперових носіях.

§ 10. Служба судових розпорядників

Разом із виконанням основних функцій щодо забезпечен­ня дотримання всіма особами, що знаходяться в суді, вста­новлених правил і виконання ними розпоряджень головую­чого в судовому засіданні на судових розпорядників можуть бути покладені обов'язки:

— з дотримання пропускного режиму і підтримки необ­хідного порядку у приміщеннях судів;

— з оперативного інформування громадян з усіх питань діяльності суду;

— з участі у господарській діяльності апарату суду.

Порівняльний аналіз обсягу повноважень і функціональ­них обов'язків судових розпорядників у судах України і су­дових приставів у судах Російської Федерації свідчить про схожість їх правового і соціального статусу.

Разом з тим служба судових приставів Росії, заснована Федеральним Законом від 21 липня 1997 р., має більш до­вершену нормативну базу на рівні федерального закону. Тим самим її роль має більше значення, ніж служба судових роз­порядників в Україні, діяльність яких регулюється посадо­вими інструкціями.

Окрім ідентичних обов'язків, судові пристави в судах Ро­сії виконують також функції охорони, окрім відповідної форми мають і право на носіння та застосування зброї, а та­кож виконують функцію примусового виконання судових рішень і актів деяких інших органів.

Що ж стосується судових розпорядників, то на них пов­ністю можуть бути покладені обов'язки (у порядку сумісниц­тва) щодо забезпечення господарської діяльності судів, особ­ливо нечисленних, де відсутні відповідні штатні одиниці інших працівників апарату суду. Але це може зашкодити виконанню їхніх основних обов'язків, передбачених ст. 49 ЦПК України та відповідною нормою Кодексу адміністра­тивного судочинства.

§11. Забезпечення охорони і підтримка громадського порядку в судах

Підтримку громадського порядку в суді, припинення про­явів неповаги до суду, а також охорону приміщень суду, ви­конання функцій державного захисту суддів, працівників судів, забезпечення безпеки учасників судового процесу здійснює судова міліція.

У радянський період приміщення судів у нічний час, свят­кові й вихідні дні охоронялися за державний рахунок підроз­ділом служби охорони МВС. У подальшому, з переходом цієї структури на повний господарський розрахунок, кошториси судів опинилися не в змозі погнатися за тарифами на ці по­слуги, що постійно зростають, і до кінця 90-х років практич­но всі приміщення судів опинилися без будь-якої охорони. До цього часу вже існував і набирав поступово сили спеціаль­ний підрозділ міліції, покликаний забезпечити реалізацію законів України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» та «Про забезпечення безпеки осіб, що беруть участь в кримінальному судочинстві», прийнятих 23 грудня 1993 р.

Порядок реалізації цих функцій спеціальними підрозділа­ми міліції був регламентований тимчасовими інструкціями від 26 серпня 1997 р. і 26 лютого 1998 р., іншими відомчими нормативними актами.

Слід зазначити, що наразі спеціальний закон, який мав би регулювати вказану діяльність, відсутній. Враховуючи значущість і відповідальність виконуваних завдань, це по­винен бути закон про судову міліцію. І на державному рівні має бути ухвалене рішення про перетворення існуючих спецпідрозділів міліції на судову та про їх подвійне підпо­рядкування, у тому числі й головам апеляційних судів (або начальникам управлінь ДСА).

Це дасть можливість забезпечити оперативність й ефек­тивність в реалізації основних функцій не тільки в апе­ляційних судах, але й в усіх місцевих судах регіону.

§ 12. Символи судової влади

Закон визначає, що символами судової влади є державні символи України, а порядок їх застосування повинен від­повідати Конституції і спеціальному закону. Про необхід­ність ухвалення відповідного закону йде мова і в ст. 20 Кон­ституції, в якій розкрита сутність та наведені основні вимоги до Державного Прапора та Герба.

При цьому слід мати на увазі, що тризуб (Знак Княжої Держави Володимира Великого) є лише головним елементом великого герба держави. Великий Державний Герб України так і не прийнятий. Тому всі зали судових засідань поки осна­щені малим гербом.

У зв'язку з відсутністю спеціального нормативного врегу­лювання вся державна символіка (атрибутика) виготов­ляється кустарним способом без дотримання єдиних стан­дартів. Внаслідок цього існує розмаїття форм, розмірів і навіть забарвлень в гербах, встановлених в судах. Окрім того, в нестандартних, пристосованих залах засідань вони вивішуються де доведеться, оскільки не завжди є реальна можливість розмістити їх за спиною суду.

Державні прапори, відповідно до існуючої традиції, вивішуються на будівлях судів лише у дні державних свят.

Отже, є необхідність розробки і ухвалення спеціального закону про державні символи із спеціальним розділом про порядок їх застосування судами.

Незважаючи на те, що Закон України «Про судоустрій України» містить перелік символів судової влади, широке розповсюдження має практика застосування спеціальних символів — у вигляді статуй Феміди, які встановлюються у вестибюлях судів, залах та кабінетах суддів, а також міні­атюрних статуеток, які офіційно вручаються окремим суд­дям як пам'ятний знак за вагомий внесок у правосуддя.

У 1993 р. Радою суддів України були затверджені зразки мантій і нагрудних знаків професійних суддів. Що стосуєть­ся мантій, то масові їх зразки виявилися далеко не такими, як модельні екземпляри, внаслідок чого, а також у зв'язку з відсутністю відповідних традицій і належних приміщень судів їх застосування не було поширеним.

Після виготовлення «другого покоління» суддівських мантій та нагрудних знаків професійного судді нового зраз­ка, які зараз мають належний рівень дизайну, стало звич­ним відправлення судочинства в абсолютній більшості судів з використанням головних атрибутів суддівства.

Постановою Кабінету Міністрів України № 177 від 19 бе­резня 1999 р. були затверджені норми забезпечення службо­вим обмундируванням суддів України та доручено Міністер­ству юстиції затвердити положення про порядок його обліку і видачі суддям.

Стосовно службового обмундирування норма закону про його виділення суддям так і не була реалізована і у 2001 р. виключена із Закону «Про статус суддів». За період 1999- 2000 рр. в Україні сформувалася практика розгляду позовів суддів про стягнення грошових компенсацій за невиділене службове обмундирування.

Надалі незважаючи на те, що рішенням Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року ця норма визнана не­конституційною, заходів стосовно впровадження службового обмундирування не вживалось ані Державною судовою адміністрацією, ані органами суддівського самоврядування.

І це при тому, що згідно з п. 1.1 Положення «Про порядок отримання, обліку, видачі і носіння службового обмундиру­вання суддів України», затвердженого наказом Міністра юс­тиції України від 22 квітня 1994 р., «носіння службового обмундирування судді є обов'язковим при виконанні служ­бових обов'язків».

Цим же положенням був регламентований і порядок ви­дачі та носіння суддівської мантії.

§ 13. Посвідчення судді

До появи відповідної норми в законі єдиним нормативним актом, що регламентував процедуру видачі посвідчень, було Положення, затверджене Постановою Президії Верховної Ради УРСР від 24 листопада 1989 р., яке фактично не вико­нувалося. Як наслідок цього, в кожній області це питання вирішували кустарним способом і самостійно: шляхом ви­дачі суддям обласних судів і народним засідателям посвідчень на бланках довільної форми, підписаних головою обласного суду, а для суддів районної ланки — начальником управлін­ня юстиції.

Необхідність належно завіреного посвідчення обумовлена статусом судді, його недоторканністю, можливістю викори­стання пільги для суддів на проїзд в транспорті і реалізації положення ст. 44 Закону «Про статус суддів» про право безпе­решкодного входу до всіх організацій, установ; бронювання місць в готелі та придбання квитків на проїзд в транспорті.

Зразки службових посвідчень суддів, присяжних і народ­них засідателів затверджені Головою Верховного Суду Ук­раїни за погодженням з Радою суддів України. Порядок їх видачі регламентовано відповідним положенням. Усі про­блемні питання, пов'язані з видачею посвідчень та особливо з їх заміною у разі псування чи втрати, врегульовані цим під- законним нормативним ак^гом.

Розділ XI ОРГАНИ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ

§ 1. Прокуратура України, її місце в системі органів державної влади, завдання

Наразі в Україні продовжується пошук місця прокурату­ри в системі механізмів державної влади. Після внесення змін до Конституції України й у зв'язку з розробкою проекту нового Закону України «Про прокуратуру» пошук активізу­вався.

Первісно дискусія ставила за мету розв'язати в основному одне питання: чи необхідно зберегти серед функцій прокура­тури вищий нагляд за дотриманням і правильним застосу­ванням законів органами виконавчої влади, органами місце­вого самоврядування та їхніми виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громад­ськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, підпорядкованості і належності, посадовими особами і гро­мадянами (так званий загальний нагляд)?

Тепер же йдеться безпосередньо про правове становище прокуратури в системі поділу влад (законодавчої, виконав­чої та судової).

Історичний досвід свідчить: за увесь час існування проку­ратури були прибічники обмеження повноважень проку­рорського нагляду, перетворення прокуратури на структу­ру, що входить до системи судової влади. Так, у царській Росії прокуратура зазнала змін, пройшовши шлях від орга-

ну нагляду за виконанням законів — «ока государевого» до складової у системі судів, на яку з 1864 р. покладалося тільки кримінальне переслідування і підтримання обвину­вачення.

Однак ці кардинальні перетворення призначення і змісту діяльності прокуратури отримали вже тоді неоднозначну оцінку серед правознавців. Так, видатний правник А. Коні писав з цього приводу: «Скасування прав і обов'язків щодо нагляду за перебігом позасудових справ слід визнати вели­кою помилкою укладачів Судових статутів. Здійснена зміна в характері діяльності, можливо, й мала привабливий ви­гляд з теоретичної точки зору, але суперечила умовам нашо­го адміністративного життя і йшла врозріз з внутрішніми потребами нашого губернського устрою»^[81].

Цей вислів А. Коні є актуальним й у наші дні. Як вірно зазначив О. Сокольський, «прокурорський нагляд заснову­вався в Росії в переломні моменти, коли влада круто зміню­вала курс і політика йшла врозріз із суспільним укладом, який вже існував. Так було за часів Петра Першого, а також у післяреволюційні роки при переході до НЕПу»^[82].

У Конституції України норми про прокуратуру розташо­вані в окремому VII Розділі. Це свідчить про те, що законо­давець не відніс прокуратуру до жодної з основних гілок вла­ди. Однак така обставина не надала можливості поставити крапку в дискусії про правове становище органів прокурату­ри, оскільки залишилась невирішеною низка питань, які можливо розв'язати тільки після прийняття нової редакції Закону України «Про прокуратуру».

В нинішній час Україна зазнає переломного моменту, що супроводжується кризовими явищами в усіх сферах держав­ного і суспільного життя, що саме по собі покладає на держа­ву обов'язок по захисту конституційних прав та інтересів громадян. Інструментом у вирішенні цього завдання має бути незалежна від будь-яких органів державної влади про­куратура України.

При цьому слід виходити з того, що: а) підпорядкування прокуратури законодавчій, виконавчій або судовій владі може зруйнувати систему «стримувань і противаг», що скла­лася в державі; б) жоден із існуючих державних органів не в змозі взяти на себе наглядову функцію прокуратури за до­держанням законів; в) реалії вимагають більш повного роз­криття правозахисного потенціалу прокуратури як органу забезпечення верховенства Конституції та законів України.

Разом з тим підсилення правозахисного потенціалу проку­ратури може бути забезпечене шляхом зміщення пріоритетів діяльності на користь захисту конституційних прав і свобод громадян, перш за все недостатньо соціально захищених.

Правовими засадами діяльності органів прокуратури є Конституція України, Закон України «Про прокуратуру», «Дисциплінарний статут прокуратури України», «Положен­ня про класні чини працівників органів прокуратури Украї­ни», інші законодавчі акти (кримінально-процесуальне, цивільне процесуальне, адміністративне, трудове законодав­ство тощо). Цими законами визначаються повноваження прокурора, організація, засади та порядок діяльності проку­ратури. Так, у ст. З Закону України «Про прокуратуру» ви­значено, що органи прокуратури у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що постають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також з укла­дених Україною міждержавних договорів, таких, наприклад, як договори про надання правової допомоги, про порядок зно­син прокурорів із судово-слідчими органами іноземних дер­жав тощо.