Главная | Обратная связь

Лютеранство на українських теренах

На українських теренах, лютеранство вперше з’явилось в 30-40-х рр.. XVI століття в західноукраїнському регіоні, на який істотно впливали декілька лютеранських центрів. По-перше, це – Вільно, де у 1539 . було відкрито школу на 50 учнів при існуючій лютеранській громаді, першим ректором якої був Авраам Кульва. У 1542 р. на його місце прибув новий проповідник – Ян Вінклер, який в будинку віленського купця Івана Морштина засновує новий збір та школу.

Іншими центрами лютеранських впливів на Західну Україну були Краків та Люблін, з яких лютеранська місійна діяльність спрямовувалась не лише на Волинь, а й передусім на Галичину, де до оновленої віри німецькими місіонерами й німецькою мовою через німецьку літературу та проповідь наверталися переважно німці. “Аугсбурзьке сповідання” (тодішня назва лютеранства) ширилось серед купців, міщан, ремісників, тобто серед тих суспільних верств, що переважали в середовищі німців-колоністів, які свого часу мешкали здебільше в містах – головних центрах реформаційних рухів Західної та Східної Європи.

Та попри “німецький характер” Лютеранська Церква у своїх місіонерських прагненнях активно впливала на корінне населення польсько-литовської держави. Про це свідчить і факт відкриття прусським князем Альбрехтом відділення для учнів з Польщі, Литви й Русі у Лютеранському Кролевецькому (Кенігсберзькому) університеті й систематичне відвідування слов’янською молоддю інших лютеранських центрів Європи, насамперед Віттенберга, і влаштування шведським королем Густавом Адольфом Вазою друкарні у Стокгольмі, де у 1562 р. побачив світ “Катехизис” Мартіна Лютера російською мовою.

На Закарпатті, що на той час знаходилась під владою угорських та румунських володарів, лютеранство досягло певних успіхів маючи державну підтримку. Достеменно відомо, що перші лютеранські місіонери з’являються у Земплянському окрузі (між Пряшевим та Ужгородом): у 1522 р. нову віру проповідує Михайло Сіклоші, у 1525 – Іоанн Фішер у Левочках та Георгій Левдишер у Рознаві, Любимцях, Топорці. В 40-х роках у цьому регіоні активну діяльність розгортають Стефан Копач і Матвій Біро-Деваї, які засновують збори у Пряшеві, Копицях, Уйчсле. У 1549 р. Стефан Копач відкриває лютеранську школу у містечку Шараш-Поток (Сухий Потік) в Закарпатській Україні.

Таким чином, вже у 1-й половині XVI століття на етнічних українських землях постало багато лютеранських громад. Лютеранські громади були чисельні вже в цей час на Галичині, Побужжі, Волині, Поділлі, Брацлавщині і Київщині. Саме завдяки їхньому впливу, в українському православ’ї почала панувати рідна мова. Та невдовзі католицький рух при підтримки тогочасної влади спричинив до майже повного зникнення лютеранства з терен тодішньої України.

Важливим чинником, який завадив поширенню лютеранства в Україні була Визвольна війна українського народу 1648-1657 рр., провідною ідеєю якої була незалежність від Польщі і звільнення від панування польської шляхти українських земель. Але лютеранські місіонери, які не були українцями, мусили емігрувати з терен України як чужеземці, що відвертали народ від православ’я.

Друге дихання українське лютеранство отримало в період між кінцем Першої світової війни та початком Другої світової війни, коли в західноукраїнських землях, що на той час перебували під окупацією Польщі, все-таки з’явилась можливість сповідувати Христа відкрито.

Після поразки Української революції і падіння Української незалежної держави чимало людей почало замислюватися над причинами багатьох невдач українського народу і його вірою, над необхідністю сповідувати чисте Євангеліє і мати Українську Євангельську Церкву. Група православних і греко-католицьких священиків повернулися до давніх євангельських принципів і зуміли об’єднати значну кількість вірних в Українську Євангельську Церкву Аугсбурзького віровизнання, прямою спадкоємницею якої є сучасна Українська Євангельська Церква.

В короткому часі громади поширилися теренами теперішньої Галичини та Волині. У 20-30 рр. в Галичині і на Волині діяло кілька лютеранських об’єднань: у Холмі лютеранська громада (відома з 1875 р.) на кінець 20-х років налічувала 11 тис. членів; у Венгруві (з 1850) – 1,5 тис., мала будинок для літніх людей; у Луцьку (з 1899) – 3 тис.; у Рожицях (з 1862) – 16 тис. вірних; у Рівному (з 1902) – 3,5 тис. будинок для літніх людей; Дубні (з 1902) – 2974; Тишині (з 1888) – близько 2 тис.; Володимирі-Волинському (з 1897) – 2,5 тис.; Ковелі (з 1918) – 311. Частина громад були повністю німецькими, інші – польсько-німецькими.

Незабаром Церква нараховувала тисячі вірних, які водночас були патріотами України. Впливові лютеранські громади були в Станіславі, Микитинцях, Крехівцях, Луцьку, Старих Богородчанах, Камінній, Зарваниці, Антонівці, Побережжі. Будувалися церкви, діяли недільні школи, видавництво. Громади Української Євангельської Церкви Аугсбурзького віровизнання почали з’являтися і на теренах радянської України, зокрема у Донбасі. На початок 1925 р. на теренах радянської України діяли 197 лютеранських громад (з яких 11 діяли в Донецькій губернії), які налічували 37088 осіб (із них 7722 – мешканці Донеччини).

У галицькому регіоні німці-лютерани діяли разом з кальвіністами у Спілці Церков євангельсько-аугсбурзького й гельвецького (від латинської назви Швейцарії – Гельвеція) визнання, або скорочено СЦАГ. Тут було чотири сеньйорати (діацезії): західний (район Бяли та Кракова, лютеранські громади), середній (Західна Галичина і частина Львівського воєводства, лютерани), східний (Східна Галичина, лютерани) та євангельсько-гельвецький (весь регіон поширення, кальвіністські громади). Найбільші центри об’єднання існували у Львові (до 5 тис. віруючих, німецька та польська школи, два чиншових будинки, що здавались в аренду, маєток з будівлями й землею в Кульпаркові), в Станіслові (1890 членів, німецька школа, будинок для літніх людей), а також у німецьких колоніях Бригідау (Стрийський повіт), Дорнфельд (Львівський), Юзефів (Радехівський). Менші громади діяли в Дрогобичі, Тернополі, Долині, Камінці-Струмиловій, Гусятині, Богородчанах, Надвірній тощо. За деякими підрахунками Вікторії Любащенко в середньому сеньйораті з 11653 віруючих 10362 (88,9 %) були німцями, 1236 поляками (10,6 %), 23 українцями (0,2 %); у східному – з 10914 членів німців було 10188 (93,3 %), поляків 93 (0,85 %), українців 633 (5,8 %); в євангельсько-гельвецькому з 4265 членів – 3938 німців (92,3 %) та 246 українців (5,76 %).

Загалом, можна вважати, що лютеранський рух серед українського громадянства реально було запроваджено в 20-х роках ХХ століття. Розвивався він при безпосередній допомозі СЦАГу та зусиллями реемігрантів – лютеран із США, Канади, Німеччини. При їхній активній підтримці була створена у 1925 році й Українська Церковна рада, перейменована згодом в Українську Євангельсько-аугсбурзьку місійну раду з центром у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). За короткий час їй вдалося заснувати громади на теренах теперішньої Галичини і Волині: Станиславі, Микитині, Крехівці, Пацюківі, Маняві, Лазарівці, Вербятині, Людські, Товмачі, Луцьку та в багатьох інших населених пунктах. Однак загалом зростання лютеранських осередків було незначним. Так, Станіславська суперінтендатура (єпископат) у 1931 р. налічувала 1137 віруючих; протягом наступних восьми років ця цифра істотно не збільшилась: після утворення у 1933 р. Української Реформатської Церкви частина українських лютеран перейшла у кальвінізм, який перебував в опозиції до німецьких релігійних осередків.

Українське лютеранство тридцятих років підтримувало тісні стосунки з багатьма протестантськими колами Європи, зокрема з такими провідними організаціями, як спілка Мартіна Лютера з Ерлангена, Скандинавським об’єднанням лютеранських церков, Лютеранським товариством взаємодопомоги. При останньому було створено соціальний відділ, який організовував місійні подорожі багатьох відомих європейських лютеранських діячів у Галичину, а також надавав фінансову допомогу і здійснював теологічну підготовку молодих проповідників з України.

Українським духовним провідником лютеран був тоді пастор Теодор Ярчук (1896 - ?), випускник лютеранського університету в Тюбінгені, який зазначав: “Ми є українські євангелики. Любимо наш народ український, звичаї наших батьків... Ми прямуємо до духовної обнови українського народу на основі Правди Божественної Євангелії... Ми глядимо на геніїв українського народу: Г. Сковороду, П. Куліша, Т. Шевченка...”.

Крім пастора Теодора Ярчука на священицьку службу в Українській євангельсько-аугсбурзькій місійній раді було рукопокладено 5 пасторів. Серед них – І. Шебець (загинув під час Другої світової війни), В. Волосянко, С. Остапович, В. Піщук (усі заарештовані та вивезені органами НКВС як “німецькі шпигуни”) та інші.

Незабаром лютеранський рух на теренах Західної України 1-ї третини XX століття набув досить великого поширення: на 1939 р. він нараховував близько 20 тисяч вірних. Будувалися нові Церкви, діяли недільні школи, видавництво. Один з провідників УЛЦ 30-х років Юхим Фолюшняк так писав про Церкву: “Будучи рідною і нероздільною частиною української душі, Церква відчуває всі болі і кривди народу та його потреби..., може дати українській нації великі духовні користі, бо народ позбудеться тоді духовного рабства і дійде до великого розквіту і поступу, так само, як дійшли до того інші великі народи”.

Загалом, незважаючи на невелику кількість своїх адептів, Українська євангельсько-аугсбурзька місійна рада проводила досить вдало широку пропагандистську діяльність в західному регіоні України.

На теренах радянської України до 1939 р., згідно з конституцією ЄЛЦ СРСР (1924), існувало 5 синодальних округів, які входили як пробські округи до складу ЄЛЦ СРСР.

I. Волинський, з церковними громадами: Житомир, Новгород – Волинський Гейтмаль (Стара Буда), Емільчин.

II. Одеський, з церковними громадами: Одеса, Миколаїв – Херсон, Грос – Любенталь, Фройденталь, Ной – Фройденталь, Шлангендорф, Касель, Горнунгсталь, Глюксталь, Бергдорф, Нейзац, Ворс – Іоганенсталь.

III. Запорізький, з церковними громадами: Запоріжжя, Пришиб, Гохштедт, Ейгенфельд, Фріденфельд, Кранау, Нойштутгард – Бердянськ, Іозефсталь, Грюнау, Людвигсталь, Шидлове.