Розкрити структуру і функції самосвідомості
Форма тимчасового існування самосвідомості подвійна (амбівалентна): в динаміці свідомості вона існує як сума психічних станів, одночасно володіючи спадкоємністю, стійкістю і системною цілісністю. Тому при аналізі динамічної структури самосвідомості ви- користовується не одне, а два поняття: “поточне Я” й “особистісне Я”. Перше означає конкретні фази усвідомлення себе в “поточному тепері- шньому часі”, тобто безпосередні процеси діяльності самосвідомості. Поняття “особистісне Я” вживається для позначення стійкої структур- ної схеми самовідношення, ядра синтезу “поточних Я”, ця схема більш або менш частково і виявляється в “поточному теперішньому часі”. “Зовнішнє” і “внутрішнє Я” взаємозумовлені і внутрішньо взаємо- зв’язані, але вони не можуть, звичайно, вважатися тотожними, оскіль- ки “зовнішнє Я” – емпіричний індивід, що спостерігається, а “внутрішнє Я” – завжди залишається чисто психологічним феноменом. Якщо бачити у “внутрішньому Я” інтегральну вісь всіх форм са- мосприйняття, особистісну (персоніфікуючу) єдність самовідношення і самовідображення, то вона виявляється дуже близькою, а в деяких відносинах тотожною самосвідомості. Унікальною властивістю самосвідомості є те, що вона може ви- ступати в ролі суб’єкта відносно до самого себе, залишаючись одно- часно в системному плані ідентичним даному “суб’єкту” об’єктом. Спираючись на цю властивість і потрібно вирішувати питання про співвідношення “внутрішнього Я” і самосвідомості. Самосвідомість, виступаючи в ролі суб’єкта свого до себе відно- шення, в ролі об’єкта цього ж відношення може розглядатися як “внутрішнє Я”, тобто вони виявляються лише різними динамічними станами однієї системи. Коли ми визначаємо об’єкт як самосвідомість, то бачимо в ній, передусім, відношення; кажучи ж про неї як про “внутрішнє Я”, під- креслюємо її інтегративні функції, виділяємо елементи соматичної детермінованості, статичності, визначеності, закінченості, наявність своєї власної інформації. Не можна, звичайно, розуміти внутрішнє, суб’єктно-об’єктне від- ношення самосвідомості як щось голе, реляцію психіки до себе самої, свого роду, causa cui, відношення, що не має свого предмета поза са- мим собою. Це відношення, по-перше, існує як внутрішня сторона су- б’єктивної реальності, що відображає об’єктивну; по-друге, його суб- станціональною основою є сама людина як психосоматична єдність. Нарешті, воно об’єктивовано мовною формою, в якій наше “Я” тільки і може оперувати власною інформацією на когнітивному рівні, і, отже, опосередковане детермінованими формами соціальних комунікацій. Самовідображення властиве всім рівням людської психіки: відчут- тю відповідає самовідчуття, сприйняттю – самосприйняття тощо. До того ж, первинні форми самовідображення психіки разом з централізо- ваною системою самоданості людського організму, синестезією, гене- тично утворюють комплекс органічних передумов самосвідомості і функціонально залишаються його постійними компонентами. Це і дозволяє розглядати індивідуальну самосвідомість як цілісну, дійсну на всіх рівнях психіки структуру, що включає в себе безліч еле- ментів: від почуттєвої конкретності самовідчуття до відверненої дис- курсивності саморефлексії. У психіці максимум завжди розвиває те, що було якоюсь мірою закладено в мінімумі. З системної єдності нашої самосвідомості витікає і внутрішня по- двійність кожного її акту, завжди одночасно, але в різній мірі, що включає в себе елементи самопізнання і самопереживання. І хоч пито- ма вага останнього може знижуватися по мірі становлення вищих функцій самосвідомості, повністю безпосередньо-почуттєві компонен- ти ніколи не елемінуються. Афективний початок не витісняється у процесі соціалізації, а якісно перетворюється, диференціюється, всту- паючи у нові відносини з інтелектом. За допомогою нашого “внутрішнього Я” і здійснюється тематична ізоляція і подальша актуалізація змісту процесів нашої психіки, завдя- ки чому ми виявляємося здатними знати про себе, аналізувати і пере- живати себе як живе неповторне ціле. Певна цілісність органічного і соціального буття індивіду виступає в рамках суб’єктивності як її від- носно стійкий внутрішній полюс, через який відбиваються повторно і тим самим усвідомлюються всі сторони, рівні і елементи світу психіки. Подібна широта діапазону самосвідомості витікає з інтегративної при- роди її механізму, тобто з включеності в кожний її акт не тільки окре- мих психічних процесів або їх комбінацій, але і всієї особистості, всієї системи її психологічних властивостей, особливостей мотивації, різ- них типів досвіду й емоційних станів. Оскільки самовідображаються всі процеси свідомості, в тому чис- лі ті, що мають рефлексивну спрямованість, стає зрозумілим, чому людина може не тільки усвідомлювати, оцінювати і регулювати власну психічну діяльність, але може і усвідомлювати себе обізнаною, само- оцінюючою. У цьому випадку самовідображаються акти і форми діяль- ності самосвідомості, утворюючи повторний ланцюг інтросуб’єктив- них відносин. Таким чином, ми приходимо до розуміння суті психологічного механізму індивідуальної самосвідомості як інтегрованої в цілісний персоніфікуючий центр системи самоданості основних психічних про- цесів особистості, до розуміння того, що самосвідомість і є та якість людської природи, завдяки якій кожний з нас з “суб’єкта в собі” пере- творюється в “суб’єкт для себе”. При аналізі самосвідомості першим постає питання про усвідом- лення її як багаторівневої системи, що має свою власну змістовну і функціональну структуру. Якщо бачити в самосвідомості вищий тип свідомості, виділення окремих рівнів першого перетворюється, по суті справи, у змістовну класифікацію інформації, що переробляється. Та- кого типу класифікації, звичайно, корисні при вивченні самосвідомості соціально-політичними науками, але мало допомагають визначенню її внутрішньої структури. Якщо ж самосвідомість – універсальний чинник людської психіки, тоді кожний її рівень (від почуттєвого рівня до теоретичного мислен- ня) повинен мати намір і включати відповідний рівень самоданості. Незважаючи на очевидну логічність, даний висновок ще практично ігнорується дуже багатьма, особливо коли справа доходить до конкре- тного виділення основних складових частин у структурі самосвідомос- ті. Традиція розглядати самосвідомість як щось “вище” приводить до того, що в її структуру включають переважно відповідні “вищі” еле- менти свідомості, нехтуючи всіма іншими, особливо тими, які характе- рні для “нижчих” рівнів психіки. Найбільш відома в сучасній науці модель структури самосвідомо- сті запропонована К.Г. Юнгом і заснована на зіставленні елементів людської психіки, що не усвідомлюються. К. Юнг виділяв два рівні її самовідображення. Перший – суб’єкт всієї людської психіки – “самість”, яка персоніфікує як свідомі, так і несвідомі процеси. “Самість є величина, що відноситься до свідомого “Я”, – писав К. Юнг, – як ціле до частини. Вона охоплює не тільки свідоме, але і несвідоме, і тому є ніби тотальною особистістю, якою і є ми”. Другий рівень – форма вияву “самості” на поверхні свідомості, суб’єкт, що усвідомлюється, свідоме “Я”, повторний продукт тотальної суми сві- домого і несвідомого існування. Схожою схемою при визначенні внутрішньої структури суб’єк- тивності користуються і “гуманістичні психологи” (А. Маслоу, Ш. Бюлер, Р. Мей та інші), впливовий напрям сучасної психології, який прагне подолати крайнощі поведінкового і психоаналітичного методів вивчення внутрішнього світу особистості. Різниця тільки в тому, що в “гуманістичній психології” в порівнянні з неофрейдизмом відбувається зміщення акценту на функціональне значення “самості” як особистісного чинника в процесі цілеспрямування суб’єкта. Вона (самість) виражає інтенціональність або цілеспрямованість всієї особи- стості на здійснення максимуму потенційних можливостей індивіда. Самосвідомість в обох випадках виявляється внутрішньо підлег- лою, приреченою або “тотальністю”, або сукупністю органічних “потенційних можливостей” глибинних прошарків психіки індивіда. “Самість” означає не підлягаючий сумніву факт тотожності психіки, що формується, сам по собі як певне ціле. Кожний з нас здатний усві- домити будь-яке виразне представлення як своє, тобто додати до будь- якої думки, скажімо, “хтось йде”. Це особливо цікаво відносно моїх думок про себе самого, наприклад: “Я відчуваю, що я втомився”, оскі- льки в цьому випадку я одночасно є і суб’єктом, і об’єктом. Ця рефлек- сивна здатність “Я” може відноситися не тільки до поодиноких момен- тів, наприклад, до мого стану втоми, але і до всієї людини (хорошим прикладом є думка: “Я знаю себе”). Найвірніші прояви рефлексивних здібностей нашого “Я” пов’язані з негативним відношенням людини до самої себе, коли, наприклад, вона може сказати: “Я ненавиджу себе”. Адже ненависть є відношен- ням протистояння, а тим часом “Я”, що ненавидить, і “Я”, яке ненави- дять, співпадають в одній і тій же людині. Ймовірно, саме тому нена- висть так невблаганна і непохитна. Незважаючи на ідентичність “Я”- суб’єкта і “Я”-об’єкта, все ж необхідно їх розрізнювати. Як ми вже вказали, прийнято називати першу сторону особистості “Я”, а другу – “самістю”. Зрозуміти, що дає початкові імпульси індивідуальній самосвідо- мості (нашій індивідуації) – “Я” або “самість”, вельми нелегко. З одно- го боку, саме наше “Я” приписує самість собі, а не іншому “Я”; в цьо- му значенні “Я” є виключаючим принципом. З іншого боку, ця фор- мальна функція властива всім “Я”, і їх відмінність визначається відмін- ністю між самостями, які, отже, можуть визначати також засоби, яки- ми одиничні “Я” виконують свою функцію. Надзвичайно важливо зрозуміти, що відмінність між “Я” і самістю відносна. “Я” є спостерігаючим початком, самість – це те, що спостері- гається; “Я” сучасної людини навчилося спостерігати за її самістю і почуттями, ніби ті є чимось відмінним від неї. Однак “Я” може спосте- рігати за своєю схильністю, і в цьому випадку те, що спочатку було “Я”, стає самістю. І “Я” може також ототожнитися з самістю: те, що спочатку було самістю, стає “Я”. Абсолютно очевидно, що не всі стру- ктури самості рівно важливі для “Я”, яке прагне до ідентифікації: зако- ханість захоплює “Я” значно сильніше, ніж зубний біль. Можлива на- ступна класифікація почуття самості: по-перше, почуття, що торкають- ся окремих частин тіла. Звичайно, ці фізичні почуття насправді не є фізичними і не локалізовані в якомусь певному органі, навіть якщо і створюють уявний простір. Неправильно було б сказати: “Моя нога відчуває біль” (можливий ілюзорний біль навіть у віднятій нозі); зав- жди правильно сказати: “У мене болить нога”. По-друге, існують по- чуття, що відносяться до тіла загалом, наприклад, загальне порушення здоров’я. По-третє, є почуття, які захоплюють душу, наприклад, зако- ханість; навіть якщо їх наслідком є фізичні почуття, все ж самі по собі вони не є фізичними. По-четверте, особливу групу складають інтелектуа- льні почуття, такі як радість пізнання, насолода своєю правотою тощо. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|