Здавалка
Главная | Обратная связь

Розкрити структуру і функції самосвідомості



Форма тимчасового існування самосвідомості подвійна

(амбівалентна): в динаміці свідомості вона існує як сума психічних

станів, одночасно володіючи спадкоємністю, стійкістю і системною

цілісністю. Тому при аналізі динамічної структури самосвідомості ви-

користовується не одне, а два поняття: “поточне Я” й “особистісне Я”.

Перше означає конкретні фази усвідомлення себе в “поточному тепері-

шньому часі”, тобто безпосередні процеси діяльності самосвідомості.

Поняття “особистісне Я” вживається для позначення стійкої структур-

ної схеми самовідношення, ядра синтезу “поточних Я”, ця схема більш

або менш частково і виявляється в “поточному теперішньому часі”.

“Зовнішнє” і “внутрішнє Я” взаємозумовлені і внутрішньо взаємо-

зв’язані, але вони не можуть, звичайно, вважатися тотожними, оскіль-

ки “зовнішнє Я” – емпіричний індивід, що спостерігається, а

“внутрішнє Я” – завжди залишається чисто психологічним феноменом.

Якщо бачити у “внутрішньому Я” інтегральну вісь всіх форм са-

мосприйняття, особистісну (персоніфікуючу) єдність самовідношення

і самовідображення, то вона виявляється дуже близькою, а в деяких

відносинах тотожною самосвідомості.

Унікальною властивістю самосвідомості є те, що вона може ви-

ступати в ролі суб’єкта відносно до самого себе, залишаючись одно-

часно в системному плані ідентичним даному “суб’єкту” об’єктом.

Спираючись на цю властивість і потрібно вирішувати питання про

співвідношення “внутрішнього Я” і самосвідомості.

Самосвідомість, виступаючи в ролі суб’єкта свого до себе відно-

шення, в ролі об’єкта цього ж відношення може розглядатися як

“внутрішнє Я”, тобто вони виявляються лише різними динамічними

станами однієї системи.

Коли ми визначаємо об’єкт як самосвідомість, то бачимо в ній,

передусім, відношення; кажучи ж про неї як про “внутрішнє Я”, під-

креслюємо її інтегративні функції, виділяємо елементи соматичної

детермінованості, статичності, визначеності, закінченості, наявність своєї власної інформації.

Не можна, звичайно, розуміти внутрішнє, суб’єктно-об’єктне від-

ношення самосвідомості як щось голе, реляцію психіки до себе самої,

свого роду, causa cui, відношення, що не має свого предмета поза са-

мим собою. Це відношення, по-перше, існує як внутрішня сторона су-

б’єктивної реальності, що відображає об’єктивну; по-друге, його суб-

станціональною основою є сама людина як психосоматична єдність.

Нарешті, воно об’єктивовано мовною формою, в якій наше “Я” тільки

і може оперувати власною інформацією на когнітивному рівні, і, отже,

опосередковане детермінованими формами соціальних комунікацій.

Самовідображення властиве всім рівням людської психіки: відчут-

тю відповідає самовідчуття, сприйняттю – самосприйняття тощо. До

того ж, первинні форми самовідображення психіки разом з централізо-

ваною системою самоданості людського організму, синестезією, гене-

тично утворюють комплекс органічних передумов самосвідомості і

функціонально залишаються його постійними компонентами.

Це і дозволяє розглядати індивідуальну самосвідомість як цілісну,

дійсну на всіх рівнях психіки структуру, що включає в себе безліч еле-

ментів: від почуттєвої конкретності самовідчуття до відверненої дис-

курсивності саморефлексії. У психіці максимум завжди розвиває те,

що було якоюсь мірою закладено в мінімумі.

З системної єдності нашої самосвідомості витікає і внутрішня по-

двійність кожного її акту, завжди одночасно, але в різній мірі, що

включає в себе елементи самопізнання і самопереживання. І хоч пито-

ма вага останнього може знижуватися по мірі становлення вищих

функцій самосвідомості, повністю безпосередньо-почуттєві компонен-

ти ніколи не елемінуються. Афективний початок не витісняється у

процесі соціалізації, а якісно перетворюється, диференціюється, всту-

паючи у нові відносини з інтелектом.

За допомогою нашого “внутрішнього Я” і здійснюється тематична

ізоляція і подальша актуалізація змісту процесів нашої психіки, завдя-

ки чому ми виявляємося здатними знати про себе, аналізувати і пере-

живати себе як живе неповторне ціле. Певна цілісність органічного і

соціального буття індивіду виступає в рамках суб’єктивності як її від-

носно стійкий внутрішній полюс, через який відбиваються повторно і тим самим усвідомлюються всі сторони, рівні і елементи світу психіки.

Подібна широта діапазону самосвідомості витікає з інтегративної при-

роди її механізму, тобто з включеності в кожний її акт не тільки окре-

мих психічних процесів або їх комбінацій, але і всієї особистості, всієї

системи її психологічних властивостей, особливостей мотивації, різ-

них типів досвіду й емоційних станів.

Оскільки самовідображаються всі процеси свідомості, в тому чис-

лі ті, що мають рефлексивну спрямованість, стає зрозумілим, чому

людина може не тільки усвідомлювати, оцінювати і регулювати власну

психічну діяльність, але може і усвідомлювати себе обізнаною, само-

оцінюючою. У цьому випадку самовідображаються акти і форми діяль-

ності самосвідомості, утворюючи повторний ланцюг інтросуб’єктив-

них відносин.

Таким чином, ми приходимо до розуміння суті психологічного

механізму індивідуальної самосвідомості як інтегрованої в цілісний

персоніфікуючий центр системи самоданості основних психічних про-

цесів особистості, до розуміння того, що самосвідомість і є та якість

людської природи, завдяки якій кожний з нас з “суб’єкта в собі” пере-

творюється в “суб’єкт для себе”.

При аналізі самосвідомості першим постає питання про усвідом-

лення її як багаторівневої системи, що має свою власну змістовну і

функціональну структуру. Якщо бачити в самосвідомості вищий тип

свідомості, виділення окремих рівнів першого перетворюється, по суті

справи, у змістовну класифікацію інформації, що переробляється. Та-

кого типу класифікації, звичайно, корисні при вивченні самосвідомості

соціально-політичними науками, але мало допомагають визначенню її

внутрішньої структури.

Якщо ж самосвідомість – універсальний чинник людської психіки,

тоді кожний її рівень (від почуттєвого рівня до теоретичного мислен-

ня) повинен мати намір і включати відповідний рівень самоданості.

Незважаючи на очевидну логічність, даний висновок ще практично

ігнорується дуже багатьма, особливо коли справа доходить до конкре-

тного виділення основних складових частин у структурі самосвідомос-

ті. Традиція розглядати самосвідомість як щось “вище” приводить до

того, що в її структуру включають переважно відповідні “вищі” еле- менти свідомості, нехтуючи всіма іншими, особливо тими, які характе-

рні для “нижчих” рівнів психіки.

Найбільш відома в сучасній науці модель структури самосвідомо-

сті запропонована К.Г. Юнгом і заснована на зіставленні елементів

людської психіки, що не усвідомлюються. К. Юнг виділяв два рівні її

самовідображення. Перший – суб’єкт всієї людської психіки –

“самість”, яка персоніфікує як свідомі, так і несвідомі процеси.

“Самість є величина, що відноситься до свідомого “Я”, – писав

К. Юнг, – як ціле до частини. Вона охоплює не тільки свідоме, але і

несвідоме, і тому є ніби тотальною особистістю, якою і є ми”. Другий

рівень – форма вияву “самості” на поверхні свідомості, суб’єкт, що

усвідомлюється, свідоме “Я”, повторний продукт тотальної суми сві-

домого і несвідомого існування.

Схожою схемою при визначенні внутрішньої структури суб’єк-

тивності користуються і “гуманістичні психологи” (А. Маслоу,

Ш. Бюлер, Р. Мей та інші), впливовий напрям сучасної психології,

який прагне подолати крайнощі поведінкового і психоаналітичного

методів вивчення внутрішнього світу особистості. Різниця тільки в

тому, що в “гуманістичній психології” в порівнянні з неофрейдизмом

відбувається зміщення акценту на функціональне значення “самості”

як особистісного чинника в процесі цілеспрямування суб’єкта. Вона

(самість) виражає інтенціональність або цілеспрямованість всієї особи-

стості на здійснення максимуму потенційних можливостей індивіда.

Самосвідомість в обох випадках виявляється внутрішньо підлег-

лою, приреченою або “тотальністю”, або сукупністю органічних

“потенційних можливостей” глибинних прошарків психіки індивіда.

“Самість” означає не підлягаючий сумніву факт тотожності психіки,

що формується, сам по собі як певне ціле. Кожний з нас здатний усві-

домити будь-яке виразне представлення як своє, тобто додати до будь-

якої думки, скажімо, “хтось йде”. Це особливо цікаво відносно моїх

думок про себе самого, наприклад: “Я відчуваю, що я втомився”, оскі-

льки в цьому випадку я одночасно є і суб’єктом, і об’єктом. Ця рефлек-

сивна здатність “Я” може відноситися не тільки до поодиноких момен-

тів, наприклад, до мого стану втоми, але і до всієї людини (хорошим

прикладом є думка: “Я знаю себе”).

Найвірніші прояви рефлексивних здібностей нашого “Я” пов’язані з негативним відношенням людини до самої себе, коли, наприклад,

вона може сказати: “Я ненавиджу себе”. Адже ненависть є відношен-

ням протистояння, а тим часом “Я”, що ненавидить, і “Я”, яке ненави-

дять, співпадають в одній і тій же людині. Ймовірно, саме тому нена-

висть так невблаганна і непохитна. Незважаючи на ідентичність “Я”-

суб’єкта і “Я”-об’єкта, все ж необхідно їх розрізнювати. Як ми вже

вказали, прийнято називати першу сторону особистості “Я”, а другу –

“самістю”.

Зрозуміти, що дає початкові імпульси індивідуальній самосвідо-

мості (нашій індивідуації) – “Я” або “самість”, вельми нелегко. З одно-

го боку, саме наше “Я” приписує самість собі, а не іншому “Я”; в цьо-

му значенні “Я” є виключаючим принципом. З іншого боку, ця фор-

мальна функція властива всім “Я”, і їх відмінність визначається відмін-

ністю між самостями, які, отже, можуть визначати також засоби, яки-

ми одиничні “Я” виконують свою функцію.

Надзвичайно важливо зрозуміти, що відмінність між “Я” і самістю

відносна. “Я” є спостерігаючим початком, самість – це те, що спостері-

гається; “Я” сучасної людини навчилося спостерігати за її самістю і

почуттями, ніби ті є чимось відмінним від неї. Однак “Я” може спосте-

рігати за своєю схильністю, і в цьому випадку те, що спочатку було

“Я”, стає самістю. І “Я” може також ототожнитися з самістю: те, що

спочатку було самістю, стає “Я”. Абсолютно очевидно, що не всі стру-

ктури самості рівно важливі для “Я”, яке прагне до ідентифікації: зако-

ханість захоплює “Я” значно сильніше, ніж зубний біль. Можлива на-

ступна класифікація почуття самості: по-перше, почуття, що торкають-

ся окремих частин тіла. Звичайно, ці фізичні почуття насправді не є

фізичними і не локалізовані в якомусь певному органі, навіть якщо і

створюють уявний простір. Неправильно було б сказати: “Моя нога

відчуває біль” (можливий ілюзорний біль навіть у віднятій нозі); зав-

жди правильно сказати: “У мене болить нога”. По-друге, існують по-

чуття, що відносяться до тіла загалом, наприклад, загальне порушення

здоров’я. По-третє, є почуття, які захоплюють душу, наприклад, зако-

ханість; навіть якщо їх наслідком є фізичні почуття, все ж самі по собі

вони не є фізичними. По-четверте, особливу групу складають інтелектуа-

льні почуття, такі як радість пізнання, насолода своєю правотою тощо.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.