 |
|
Ще один постскриптум 5 страница
– Цить! – гаркнув Уламок, обриваючи Чиду, і вже спокійніше звернувся до мене: – Чуєш, Єдинороже – бери‑но ти Чена з шаманом, і вийдіть звідси ненадовго. А мене на повстині залишіть. Усе життя мріяв на такій повстині полежати і з такою Чидою поговорити…
І ми вийшли.
– Полог засмикніть, – почулося нам услід. – Кохання у нас зараз буде, а я кохання при світлі не розумію…
Чен знизав плечима й засмикнув полог.
…Ось уже з півгодини Неправильний Шаман сидів на землі, подібний до сухого пня, а я неквапно танцював довкола нього, то входячи в уповільнену «Хмару семи зірок», то виходячи з неї й одночасно з Ченом поглядаючи на намет.
Тиша.
Важка повсть заглушала все, і здавалося, що намет порожній.
Я розчаровано посвистував – укотре? – і знову брався за своє.
Ні, у здібностях Уламка переконати кого завгодно в чому завгодно я не сумнівався – сам був тому прикладом, – але нам не потрібна була тупа покірність Чиди.
Нам потрібно було вільне й беззастережне сприяння!
– На посох схожа, – задумливо пробурмотів шаман.
Чен зупинився, а я кілька разів пройшовся над головою Куш‑тенгрі.
– Який посох? – запитав Я‑Чен.
– Наш, шаманський… із яким на камлання виходять. Духів злих проганяти.
Божевільна думка мигнула в мене – а якщо й справді… але думку довелося відкласти на якийсь час, бо тут із намету почувся голос Дзютте.
– О Вищий Мейланя, Звитяжцю й звитяжний Дан Ґ’єне! – кричав Уламок, і я не одразу зрозумів, знущається він чи ні?! – Почуйте мене! Шліть сюди цього Куш‑Придатка, і нехай він пройде з чарівною Хан‑Сеґрі до священної водойми! А ми поки що насолодимося красою шулмуської осені!..
Чен сказав шаманові, що той має зробити, – промовчавши про Куш‑Придатка, – і шаман увійшов досередини.
Вийшов він уже з Чидою на плечі й з Уламком у лівій руці. Чен забрав Дзютте, і Куш‑тенгрі рушив до священної водойми, несучи Чиду так дбайливо й акуратно, немов та могла випасти в нього з рук і розбитися.
– Що ти їй наговорив? – поцікавився я.
– Різного, – задоволено поблискуючи, відгукнувся Дзю.
– А саме?
– Що ти, приміром, – найвидатніший Звитяжець усіх часів і близький друг Небесного Молота. Майже родич.
– Так… Ще що?
– Про життя поговорили…
– Далі!
– А ти на мене не кричи! Я тупий, до мене крики не доходять… Про водойму я їй розповів. І про те, що єдиний її порятунок – це Куш‑тенгрі. Буде з ним Чида – і буде їй благо; не захоче – хай іржавіє під мокрим плащем Жовтого Мо! Це їй і зрозуміло, і доступно; а гляне зараз у священну водойму – і за шамана всіма кінцями чіплятиметься! День, другий, третій – а тоді й звикне, і про все інше довідається…
…Що ж… Дзю, як завжди, не переймаючись жодними етичними міркуваннями, знайшов єдиний найпереконливіший доказ. Я б так не зміг.
А він зміг. І – вгадав. Бо, повернувшись, Чида Хан‑Сеґрі стала доволі потульна, а до мене зверталася не інакше, як «Вищий Дан Ґ’єне», і запобігливо шелестіла вицвілою китицею, що бовталася під її поперечиною.
Ось тут і дійшла черга до моєї божевільної думки.
– Духи, – заклопотано мовив Чен‑Я, озираючись довкола. – Ох, і багато ж! І всі – злі. Так і в’ються.
– Де? – захвилювався Куш‑тенгрі.
– Скрізь. Нумо, камлай… я правильно кажу? Жени їх звідси!
– Зараз?
– А коли ж іще?! Заїдять же!
– Гаразд, – погодився шаман. – Прожену. Ось за посохом сходжу, шапку вдягну – і прожену…
– Ніколи! Бери Чиду й ганяй!
– Кого бери?
– Чиду! Ти ж сам казав, що вона на посох схожа!
– Вона?
Ні, раніше Мені‑Ченові шаман подобався більше…
– Вона, вона… Роби, що кажуть!
Він і зробив.
Завмер на місці, зблиснув чорними очищами, двічі тупнув – і Я‑Чен ледь устиг ухилитися від наконечника Хан‑Сеґрі, що пронісся біля самого Ченового носа.
– Чудово! – захопився Уламок.
А Чен‑Я, затамувавши подих, дивився, як миршавенький шаман – та ні! – як величезний, могутній, величний і страшний шаман ганяє цілі сонми злих духів, кричить на них, погрожує їм, б’є їх посохом – і Чиді залишається лише стежити, щоб Куш‑тенгрі, захопившись, випадково не полоснув себе по нозі відточеним лезом наконечника.
Мені навіть шкода стало бідолашних злих духів. Іноді шаман нетвердо ставав на ноги після чергового стрибка, деякі його рухи не зовсім підходили для Хан‑Сеґрі, про Майстерність Контролю взагалі говорити не доводилося – чого не було, того не було, – але однаково переді мною була багата руда, з якої не так уже й складно буде виплавити клинок уміння для Неправильного Шамана.
Спочатку ми з Ченом і самі впораємося, а відтак треба буде до Чань‑бо звернутися: посохи в його компетенції. Цікаво, шулмуські шамани й справді не уявляли собі посох нехай не Звитяжцем, але бодай зброєю – чи Куш‑тенгрі чогось не договорює?
– …Усе, – видихнув злегка захеканий шаман, зупиняючись. – Обряд закінчено.
– І чудово, – відповів я. – Чидо, ти що скажеш?
– Ошуканець ти! – різко заявила Чида.
– Я?!
– Ні, що ви, Вищий Дан Ґ’єне! Цей ваш… брехун він! Казав: Придаток сирий, його вчити треба… А цього Придатка не вчити – його переучувати треба! Чида Хан‑Сеґрі подумала й додала: – І вчити, звичайно, теж доведеться. Що ж, будемо вчити… це все ж краще, ніж у воді гнити.
Я з нею повністю погоджувався.
Весь наступний день ми потратили на навчання шамана. Ясна річ, ні за день, ні за тиждень, ні навіть за рік зробити з шамана Придатка, який вестиме Бесіду з кожним із кабірців, як рівня, було неможливо, і ми на таке навіть і не замахувалися. А ось своїм братам‑шулмусам Куш‑тенгрі не поступиться вже за місяць… якщо не раніше.
Є в нас місяць?
Не знаю, не знаю… схоже, немає.
Коли сонце почало хилитися до заходу, я порозмовляв із Ченом та Уламком, і ми залишили двожильного шамана й знуджену за вільним життям Чиду під опіку Чань‑бо і Матінки Ци, які вчасно нагодилися. А самі подумали – і пішли за межі табору.
До пагорбів.
Погуляти перед вечерею.
Не знаю вже, про що думали Чен і Дзю, а я думав про різне. Про те, що тепер мене можна називати Дитячим Учителем – якщо, звісно, шамана можна назвати дитиною (втім, у науці спілкування зі Звитяжцеми Куш‑тенгрі – справді дитина, лише надзвичайно розумна й працьовита); про нещасну Чиду Хан‑Сеґрі, яку треба буде пізніше розпитати про її життя‑буття в нелюб’язній Шулмі й нову для нас дорогу з Кабіра сюди – з південного заходу, через гори Сафед‑Кух; про те, що я уявляю собі лютий вогонь Масуда всепожиральним полум’ям, а шулмуси, певно, уявляють собі спокійну воду Муніра священною водоймою – затхлою гробницею для невдатної зброї…
А потім ми дісталися до гайка покривлених дерев із колючими шапками вічнозеленого листя, і я перестав думати про різне, бо зачув веселий брязкіт Вовчої Мітли.
І за мить побачив саму Мітлу, яка збуджено крутилася в руках розпашілої Чин, а трохи оддалік стояв світлявий юнак‑батиніт (Чен так і не запитав, як його звуть) – Придаток короткого меча, який називав себе Такшакою. Сам Такшака, рід якого був мені невідомий, хоробро креслив у повітрі хрести й дуги в…
О палаюча Нюринґо!
В руці Хаміджі‑давіні!
Ба більше – чудово з нею вживався.
– Нумо! Нумо! – кричав Такшака, намагаючись змусити Мітлу проскочити далі, ніж їй хотілося б, і самому наблизитися до Чин. – Брязкай веселіше! Став Придаток наш потроху припадать на третю ногу, а залишився з двома – стриму вже йому нема!..
І так далі – чи Вовчу Мітлу звеселяв, чи за Хаміджу радий був.
– Чудова Бесіда! – пробурмотів Чен, мимоволі усміхаючись.
Я згідно хитнув китицею.
– Три ноги Придаток має – Молот із небес сприяє! – роздратовано буркнув Уламок. – Гей, Однороже, тобі справді ці недотепи подобаються? Я не про Мітлу з Чин…
Я не відповів Уламкові – та він і не чекав відповіді. Я дивився й бачив, що тактовна Вовча Мітла трішечки стримується при бокових різальних кидках, і те ж робить Чин – але трішечки, ледь‑ледь. Такшака з Хаміджою молодці, і ніколи не скажеш, що Хаміджа – давіні, а прямий Такшака – з Тьмяних: настільки він точний і акуратний, і Хаміджа рухається просто блискуче, але до Чин вона не прорветься, ні, не встигне, бо змахує руками при покроковому повороті, а там не треба змахувати, там навпаки – стискатися треба й стрибати, я ж бо звички Мітли знаю, і взагалі Такшака для Хаміджі заважкий, не звикла вона до такого, її Звитяжець значно легший був, хоча теж двосічний і короткий, ось лише чому він її не вивчив під час випаду вперед не завалюватися?..
За цей час Чен устиг минути гайок і підійти до Бесідників майже впритул, зупинившись біля крайнього дерева й притулившись до його стовбура спиною. Світлявий батиніт побачив нас і хотів було привітатись, але Чен застережливо махнув йому рукою – мовчи, мовляв, не заважай!
Утім, Бесідники вже побачили нас, Мітла привітно зметнулася вістрям у небо, розгорнувши всі свої бічні леза – і Бесіда мимоволі перервалася.
– Не так, – м’яко сказав Чен, роблячи кілька кроків до нещасної давіні, чиє обличчя вже знову нічого не виражало, і лише маленькі дівочі груди здіймалися частіше. – Дивись, як треба…
Тямуща Вовча Мітла кинулася до нас, і в останню мить я висковзнув із піхов, ледь торкнувшись ратища Мітли між зазубреними гілочками, а Чен миттєво стрибнув уперед, крутячись дзиґою – і за якусь мить уже стояв поруч із Чин, яка не встигла ухилитися, і ласкаво обіймав її за шию правою залізною рукою, а я лежав на плечі Чин, лезом лоскочучи їй мочку вуха.
– Ось так, – усміхнувся Чен. – Тепер ти спробуй…
Обличчя Хаміджі несподівано спалахнуло, вона закусила спідню губу, немов намагаючись стримати сльози, а потім дівчина‑давіні метнулася до здивованого батиніта, мало не насильно сунула йому в руки здивованого Такшаку – і побігла геть.
Не озираючись.
– Теж мені вчитель, – із докором завважила Чин. – Вона ж тільки оживати почала, а ти… Асмохат‑та! Великий і могутній!
– А що я? – розгублено пробурмотів Чен‑Я. – Я нічого… я ж не знав, що вона образиться!
– Гаразд, – трохи відтанула Чин. – Я її пізніше заспокою…
– Ти її в наш намет ночувати приводь! – не стримався Уламок, якому я переклав слова Чин. – До Чена свого! Він вас обох заспокоїть… оскільки же‑ре‑бець! Куди там Демонові У! А я під доху сховаюся, до ранку…
Цього Я‑Чен перекладати для Чин не став.
А Вовча Мітла – вона й раніше не звертала на Дзю особливої уваги.
…Уночі я прокинувся від дивних звуків поза нашим наметом, але зовсім поруч.
Напіводягнений (або напівроздягнений) і похмурий спросоння Чен – Вовча Мітла й Чин ночували сьогодні окремо, і ми внутрішньо винуватили в цьому Хаміджу – нечутно підхопився, підняв мене з повстини, і ми виглянули назовні.
– І що там? – невдоволено пробурчав Уламок, а я ще подумав – чи не занадто ми безтурботні, що дозволяємо собі подібне невдоволення?
Біля намету бродив Куш‑тенгрі з Чидою в руках. На нас вони не звернули ані найменшої уваги. Не до того було. Неправильний Шаман погладжував Чиду Хан‑Сеґрі вздовж ратища й щось захоплено розповідав їй – занадто швидко, щоб Я‑Чен устигав розуміти. Так, п’яте‑десяте… Але це було неважливо, тим паче, що Чида теж не могла розуміти шамана, вона навіть чула його не так, як Придатки чують один одного, а так, як чує Звитяжець Придатка, і це неможливо пояснити, та й не потрібно пояснювати… Вони не чули одне одного, не розуміли одне одного, а Куш‑тенгрі, сива мудра дитина, все казав щось крізь ніч, і Чида відповідала йому – невлад, перебиваючи, одночасно мовлячи про зовсім різні речі, про Шулму, про Кабір, про печалі й радощі, про відкриття нових світів усередині себе й про палючий вогонь Масуда…
Вони розмовляли.
І я не посмів їх перервати.
Ми тихо зайшли в намет, лягли на повстину, і навіть Дзю не вимовив ні слова.
Усе було, як звичайно.
І прокинулися ми з Ченом одночасно, і розбудив нас звичний шум: брязкіт Диких Лез, голоси Звитяжців і людей, кінське іржання й тупіт…
«Ото вже ні, – подумав Я‑Чен і взявся неспішно одягатися. – Ми тепер учені! Знову, мабуть, розважаються зранку!..»
У мене з одяганням клопоту особливого не було: сковзнути в піхви – справа нехитра; зате в Чена…
Одне слово, минуло таки чимало часу, перш ніж ми нарешті вибралися з намету.
І побачили.
Табір був повен своїх і чужих Диких Лез, навколо юрбилися якісь незнайомі шулмуси, шулмуски й шулмусенята, прагнучи одне одного перекричати (втім, для нас із Ченом і свої, й чужі були на одне лице!), і всіх їх було не багато, а дуже багато – разом із кіньми, візками, поклажею…
«Захопили, – мигнула очманіла думка. – Проспали водойму! Ось вони, люди Джамухи й Дикі Леза Чинкуеди! Зараз помітять нас…»
Останні слова я вимовив уголос.
– Хто помітить? – якось аж занадто безневинно поцікавився Уламок.
– Вони, – трохи розгубившись, відповів я. – Ці… Дикі Леза. І воїни Джамухи. Не бачиш, чи що?! Он їх тут скільки… Навіть баранів із собою пригнали!..
І справді, з південно‑західних пагорбів чулося відчайдушне бекання.
– Баранів… – задумливо проскрипів Дзю. – І не витримав. – Самі ви барани однорогі! Куди ви дивитеся?! Он туди дивитися треба, куди я дивлюся!..
Ми подивилися.
До нас ішов білявий велетень Амбариша, одягнений у немислимо кошлаті шкіри поверх свого звичайного одягу, а Вогненний Меч Ґвеніль розлігся на його плечі; і сяяв еспадон, слід завважити, на весь клинок, анітрохи не бентежачись навколишнім юрмиськом.
Заради Нюринґи – що, у такому разі, тут відбувається?!
– Фальґриме, Ґвенілю, що все це означає? Кого ви сюди привели?!
– І знову не туди дивитеся, – повчальним тоном повідомив Дзютте. – І не в того запитуєте. Ви краще в Махайри запитайте, у Женця нашого Бронзового! Он він за Ґвенілем ховається – боїться, напевно… А якщо боїться – отже, у нього й треба запитувати!
Не те щоб Махайра справді чогось боявся, але чомусь щосили намагався залишатись якомога непримітнішим – тільки від Дзю не сховаєшся, хоч за Ґвенілем, хоч за ким, і довелося Махайрі разом із Діомедом іти до нас.
– Де це ви, – запитав я, – лусни вас Небесний Молот, пропадали?!
– Ти розумієш, Єдинороже… – почав було Ґвеніль не дуже впевнено, але тут його перервав Махайра, а потім його, у свою чергу, перервав Ґвеніль, а Діомед із Білявим узагалі говорили, не перестаючи й майже одночасно…
Загалом, як зрозумів Я‑Чен із цього гамору, все відбувалося ось як.
Доки ми з Ченом і Куш‑тенгрі шаманили, ми геть забули, що у світі існує ще хтось і щось, крім нас самих, і що наші ориджити з їхніми Дикими Лезами якось жили й до зустрічі з нами. Тобто, ми зовсім не подумали, що в дітей Ориджа тут є родини; але самі ориджити про це ні на хвилину не забували. І оскільки безпосередньо до Асмохат‑та й Пресвітлого Меча вони звернутися не зважились, то звернулися спершу відповідно до Фальґрима‑ецеге з Ґвенілем Могутнім і Діомеда‑ецеге з Махайрою Хитромудрим.
Так… схоже, тут своя ієрархія склалася, на вершині якої Асмохат‑та й Пресвітлий Меч сяють, і звертатися до них із дрібницями не слід, а оскільки для божеств усі мирські справи – дрібниці, то… Знайшли до кого звернутися, позашлюбні діти Ориджа!
А ось наші друзі‑приятелі одразу вирішили допомогти в цій педантичній справі, підтвердивши, що не варто турбувати Асмохат‑та й Пресвітлого Меча з такого незначного приводу.
– Просто зворушлива дбайливість! – мовив Уламок. І сталося неймовірне: Фальґрим із Діомедом зашарілися, почувши це в Ченовому перекладі, а Ґвеніль із Махайрою зніяковіло брязнули за мить до того, оскільки перекладу не потребували.
…І ось великі герої, що персоніфікували союз сили й розуму (еспадон із Женцем витерпіли й цю перлину творчості невгамовного Уламка), разом із ориджитами і їхніми Дикими Лезами пішли звільняти родичів Кулаєвого племені, яких узяв заручниками Джамуха. І віддав під нагляд численному племені маалеїв.
«А слова які, – понуро подумав я. – „звільняти“, „взяти в заручники“… маалеї, тим паче, якісь! А головне, що нам із Ченом слова ці навіть особливо дикими вже не здаються! Звикаємо, чи що? Ой, звикаємо… що ж у тобі такого, Шулмо?!.»
…Отож, незабаром біля місць звичайних осінніх кочовищ племені маалеїв з’явилися двоє кабірців і двоє Звитяжців, а також дюжина ориджитів із приблизно двома десятками Диких Лез.
І на чолі – юний Кулай‑нойон.
Це, бач, супроти цілого племені, якому діти Ориджа й у кращі свої дні поступалися чисельністю втричі…
Фальґрим заговорив був щось про те, що справжній чоловік ворогів не лічить, але Чен жваво обірвав Білявого, запропонувавши справжньому чоловікові не ухилятися від оповіді.
…Скільки ми потім не сперечалися з упертим Дзю на тему, кому більше щастить – героям чи дурням – але нашим приятелям безсумнівно пощастило: маалеїв на місці не виявилося. Ориджити одразу ж обнюхали прилеглий степ, і це їх аж ніяк не втішило: маалеї невідь чому зібралися й рушили до ставки гурхана Джамухи.
І Мої‑Ченові друзі не придумали нічого кращого, як поїхати слідом.
І поїхали.
Швидко‑швидко.
І наступного дня їм знову пощастило (ображений Ґвеніль заявив, що пощастило саме маалеям, але Махайра запобігливо зашелестів, і еспадон замовк, давши змогу продовжувати Женцеві).
Як виявилося, нетерплячі маалейські воїни зі своїми Дикими Лезами поскакали вперед, а герої‑визволителі наздогнали їхній обоз: скрипливі візки з нехитрим і хитрим шулмуським скарбом, галасливі вівці, крикливі діти – а також жінки, старі й підлітки, у тому числі й з родин ориджитів‑заручників.
Охороняли все це строкате, голосне й повільне збіговисько всього вісім молодих Диких Лез із настільки ж молодими Придатками‑маалеями.
Коли обоз зупинився, першим до маалейських охоронців під’їхав Кулай – беззбройний на знак миролюбства – і взявся віщати недовірливо притихлим маалеям про великого Асмохат‑та, а насторожено оголені Дикі Леза слухали переконливий свист Ґвеніля й Махайри, що затіяли нехитру Бесіду.
Незабаром красномовство Кулая вичерпалося, і йому на підмогу поспішив старий хитрун Тохтар‑кулу. Доки Махайра вів Бесіду з Ґвенілем, спричинивши загальне замилування, а ориджитські Дикі Леза з криком намагалися вбити в нечищені маалейські клинки істину про Великого і Єдиного Пресвітлого Меча («Убити?» – перепитав я, але Ґвеніль удав, що не розчув), Тохтар‑кулу спішився, незворушно підійшов до найближчого візка й витяг із нього чийсь кобиз – отой ціпок зі струнами, здатний народжувати такі улюблені шулмусами звуки, схожі на скрип немазаного воза й водночас на нявчання кота, що прищемив хвіст.
– Поганий кобиз, одначе, – пробурчав Тохтар‑кулу й махнув рукою. – Та нехай… який є.
І за мить просто очманілі від такого нахабства маалеї почули «Джир про Асмохат‑та» у виконанні солов’я степів, старого Тохтара.
Джир цей Тохтар, недовго думаючи й беручи приклад із Діомеда, майже складав на ходу, опускаючи несуттєві з його погляду подробиці й додаючи до Моїх‑Ченових діянь безліч нових подвигів. Тим паче, що чутки про появу Асмохат‑та якимось незрозумілим чином уже рознеслися по степу, і зайві подвиги у викладі Тохтара виявилися дуже доречні!
А наостанок, як повідомив мені звеселілий Махайра, еспадон Ґвеніль Могутній геть‑чисто зіпсував два чи три вози, причому останню голоблю перерубав не впоперек, а мало не вздовж – у що було тяжко повірити, знаючи швидкого на вигадку Махайру.
Так чи інакше, маалеї й Дикі Леза (включаючи шулмуських підлітків, що пищали від захвату, зойкальних жінок і сивобородих патріархів, що схвально цокали язиками) швидко перейнялися величчю Асмохат‑та й Пресвітлого Меча, а оскільки доганяти своїх родичів і повідомляти про викрадення ориджитських родин було для воїнів‑маалеїв ганьбою – то й ув’язалися молоді маалеї зі своїми Дикими Лезами, а заодно й з маалейським обозом за визволителями й звільненими до священної водойми, щоб побачити й прилучитися…
– Гаразд, – перервав Я‑Чен балакучих оповідачів. – Це все зрозуміло, але барани! Барани звідки?! Їх маалеї теж у заручниках тримали?!
– Як – звідки? – здивовано дивилися на нас герої. – Це ж здобич! Ти шулмусів своїх чим годувати збираєшся? – а вони, знаєш, які ненажерливі! Ото й прихопили ми отару‑другу! Там, за пагорбом, ще одна отара є…
Дзю блиснув гранями й розреготався.
– Махайра Хитромудрий і Ґвеніль Могутній, – заявив Уламок, ні до кого конкретно не звертаючись. – Гроза возів і баранів… тремти, Шулмо!
Визволителі‑викрадачі, анітрохи не образившись на Дзю, поривалися повідомити нам ще щось, – на їхню думку, головне, – але тут нас перервав крик Куш‑тенгрі.
– Який син ослиці й шакала додумався привести сюди цих безмозких людей?! Хто дозволив шолудивим піщаним пацюкам завалювати покидьками святе місце?! Я, шаман Куш‑тенгрі, наказую вам негайно вийти за лінію пагорбів – або Безликий прокляне вас, і гнів Жовтого Мо впаде на ваші порожні голови, і перетворитеся ви на череду нечистих свиней!..
– О тупе й іржаве залізо, недостойне зватися Звитяжцями! – вторила йому Чида. – Що за варварський брязкіт і божевільний гамір?! За що Небесний Молот розгнівався на мене, що я мушу доживати своїх днів у такому огидному товаристві?!
Я ще звернув увагу на вишуканість лайок Чиди, а потім подумав, що як би Хан‑Сеґрі не ставилася до свого нового Придатка, вона, безумовно, вже зрозуміла, що шаман тут досить поважна особа… а тому особливо не панькалася ні із шулмусами, ні з Дикими Лезами.
І не просто не панькалася… Шаманові рухи, були ще невправні, але напрочуд грізні, і шулмуси, що траплялися їм на шляху, злякано розбігалися, Дикі Леза з криками ухилялися від важкої Чиди, а жінки падали долі й закривали голови руками.
Озброєний шаман був такий страшний, що навіть Ґвеніль із Махайрою зробили спробу втекти – та не встигли.
– О великий Асмохате‑та! – заволав Неправильний Шаман, падаючи переді Мною‑Ченом на коліна, і галас навколо нас миттєво стих.
(«Не смію наполягати, Вищий Дан Ґ’єн, але чи не могли б ви наказати цьому залізному наброду забратися звідси разом із їхніми Придатками? – запитала між тим Чида. – Надто вже противні…»)
– О втілення Жовтого Мо! Даруй мені недогляд мій, через що вторглися у володіння Твої ці неосвічені люди! – Я‑Чен жодного разу не чув, щоб Куш‑тенгрі висловлювався так пишномовно. – Будь милостивий до нещасних і не страчуй їх усіх – а лише тих, хто недостатньо швидко покине Коло священної водойми!..
Чен прихильно кивнув шаманові й обернувся до застиглих у шанобливому мовчанні шулмусів. Навіть барани, по моєму, перестали бекати.
Я вислизнув із піхов і нарочито гнівно блиснув над Ченовою головою, упершись вістрям у похмуре шулмуське небо.
– Я добрий сьогодні, – сказав Чен. – Я прощаю цього дурного шамана. (Куш‑тенгрі непомітно скривився). Мало того – Я подарую життя всім, хто до полудня покине Мої володіння, зупинившись…
– За південно‑західними пагорбами, – тихо підказав шаман.
– …За південно‑західними пагорбами. Така Моя воля.
– Женіть їх звідси, – упівсвисту повернувся я до Ґвеніля й Махайри. – Опісля поговоримо.
І все закружляло навпаки.
– Оце зовсім інша річ, – пробурчав Куш‑тенгрі, підводячись із колін і крутячи задоволену Чиду. – А то понаїхали тут… із Звитяжницею знайомитися заважають!..
– Ти руки в ліктях не випрямляй! – незлостиво процідив Чен‑Я. – Заважають йому, бач… Люди поклонитися мені прийшли, а він репетує! І списом розмахує… Ось віднадиш мені прочан – і вік у майбутнє заглядати не захочеш!
Розселення новоявлених прочан на південно‑західних пагорбах і поза ними зайняло майже весь день. Ми з Ченом і Уламком цим, зрозуміло, не займалися – ми допомагали навчати шамана, вели Бесіду з кабірцями (по можливості так, щоб це бачили Дикі Леза), з’являючись то там, то тут, викликаючи побожний трепет і прискорюючи зникнення шулмусів із Кола священної водойми.
Потім до нас підійшли Кос із Саєм і Заррахідом; вони довго на нас дивилися – і Уламок раптом заявив, що хоче прогулятися з Косом і побалакати з естоком і Вилорогим. Чен‑Я не заперечував (хоча ми начебто й так гуляли; чи йому наше товариство набридло?), і Дзю жваво перекочував за пояс до Коса, й ан‑Танья пішов собі.
Уже ближче до вечора Уламок повернувся і якось задуже офіційно звернувся до мене; я одразу насторожився, однак ніякого підступу в словах Дзю, як не дивно, не виявив.
– Чи не буде такий люб’язний Вищий Дан Ґ’єн попросити Вищого Чена Анкора, щоб той передав кабірським При… людям, щоб ті передали шулмуським При… людям, щоб ці шулмуські люди поводилися зі своїми Дикими Лезами, як личить поводитися зі Звитяжцями?! Я маю на увазі чищення, поліровка, вигострення… А якщо вони геть дикі і не знають, як це робиться, нехай звернуться до Коблана або до будь‑кого з наших кабірців – і ті навчать.
Я вислухав цю довгу й плутану промову, таку несхожу на звичайний стиль Уламка, ще раз пошукав у ній прихованого підступу, не знайшов – і згідно кивнув китицею.
Чен вислухав мене, теж кивнув, підкликав Коса й переповів йому прохання Дзютте.
Кос теж кивнув – у цьому ми не відзначалися розмаїтістю – й кудись подівся.
А невдовзі до нас підійшла Чида, що аж сяяла від задоволення, й трохи захеканий, але цілком задоволений життям Куш‑тенгрі.
– Ви мали повну рацію, Вищий Дан Ґ’єне! – тараторила Чида. – Це й справді чудовий Придаток! Я беру назад свої необдумані слова – він мене цілком влаштовує! Він напрочуд швидко вчиться, а Іржаві Леза прогнав просто блискуче! Я…
– Ходімо, Асмохате‑та, – кинув Куш‑тенгрі, Неправильний Шаман. – Далі вчитися будемо.
І ми пішли його вчити.
…Лише потім, пізніше, коли Чен сидів біля багаття і їв, а я сумирно лежав поруч, Я‑Чен відзначив для себе дві дивні обставини: по‑перше, у всіх сьогоднішніх неподобствах узагалі не брали участі Коблан і Шпичастий Мовчун; мало того, Чен завважив, що коваль уже другий день не бере до рота нічого міцнішого від води, а зараз… о диво!.. зараз Коблан і Куш‑тенгрі сидять поряд і уплітають за обидві щоки з одного казанка пісне шаманове вариво (хоча любов Залізнолапого до м’ясних страв, причому в неабияких кількостях, була нам обом добре відома).
А по‑друге, кудись пропала Хаміджа. Не те щоб зовсім пропала – он сидить біля дальнього багаття й жує з відсутнім виразом обличчя! – але під час ранкової навали вона зникла, і з’явилася лише після того, як територію священної водойми знову очистили.
Хоча давіні – вона і є давіні…
Тут думки мої перервала голосна поява Ґвеніля Могутнього й Махайри Хитромудрого – і поруч із Ченом важко гепнулися на повстину Діомед із Білявим.
– Х‑ху, нарешті впоралися, – глухо брякнув еспадон, витягаючись на колінах у Фальґрима на весь свій дворучний ріст і безцеремонно тицяючи руків’ям у бік Ченові.
– Отож, Асмохате‑та, – мовив Діомед так, немов його щойно перервали. – Вся Шулма, виявляється, хвилюється, розмови лише про тебе, а найголовніше – Джамуха зі ставки своєї виїхав! Куди – невідомо, а головне – не сам, а разом із тисячею тургаудів‑охоронців! Звісно, Тохтар із Кулаєм натякнули маалеям, що без божественного промислу тут не обійшлося – чи злякався гурхан, чи видіння йому було; ти, мовляв, явився йому, жахливий і грізний, карами всілякими погрожував…
– Зачекай‑но, – перервав Чен Діомеда. – Божественний промисел, кажеш… А самі Кулай із Тохтаром де? Щось я їх тут не бачив…
– Справи в них, – безтурботно втрутився Фальґрим. – Поїхали вони. І двох своїх людей прихопили.
– Як – поїхали? Куди? Навіщо?!
– Не знаю, – хором відгукнулися Діомед із Фальґримом. – Не сказали. Поїхали – й поїхали.
І було зрозуміло, що більше вони нам не скажуть нічого. Хоч би й явився я їм, жахливий і грізний, і карами погрожував…
«Ніщо не нове під місяцем», – іронічно подумав я, коли ми з Ченом і Уламком утекли після їжі від метушні й цікавих маалеїв у знайомий нам гайок; і всього лише по хвилині спокою й відпочинку побачили, що наближається до нас Хаміджа‑давіні.
За руку вона вела світлявого батиніта, і юнак підкорявся їй із дурнувато щасливою усмішкою, не дуже навіть розуміючи, куди він іде, навіщо він іде і чи йде він узагалі.
Підійшовши, Хаміджа сповільнила крок (юнак‑батиніт винувато знизав плечима – мовляв, я тут ні до чого, це все вона…), дівчина зупинилася за три випади від нас і довго дивилася на Чена, кумедно морщачи лоба.
Так, мабуть, дивляться на незнайому річ, намагаючись зрозуміти її призначення.
– Ти щось хочеш… від мене? – підбадьорливо запитав Чен.
Він хотів запитати: «Ти щось хочеш сказати?» – але вчасно згадав, що Хаміджа не говорить.