Главная | Обратная связь

ІХ.З. Вплив творчості Т. Шевченка на розвиток національної історіографії

Однією з особливостей української історичної дум­ки (і не лише української) є те, що її розвитку і поширенню плодотворно сприяли поряд з професійними істориками провідні письменники, художники, композитори. Йдеться не тільки про Т. Шевченка, але й про І. Котляревського, Г. Квітку-Основ'яненка, П. Куліша, І. Франка, Лесю Україн­ку та ін. Ця традиція підтримується і багатьма сучасними

літераторами (П. Загребельний, В. Шевчук, Р. Іваничук, Д. Павличко, Л. Костенко та ін.).

І все ж найбільший вплив на утвердження національних за­сад української історіографії справила творчість Тараса Шев­ченка (1814-1861) - великого українського поета, прозаїка, драматурга, художника, мислителя, громадсько-політичного діяча. Нащадок козацького роду, він з дитинства закарбував у своїй пам'яті свідчення ще живих учасників і очевидців гайда­мацького руху, потомків українського козацтва, захопився історією рідної землі. Цей інтерес до історії ніколи не згасав, він ще більше посилився в процесі навчання в Академії мис­тецтв, під час роботи в Київській археографічній комісії і участі в Кирило-Мефодіївському братстві. Про виняткову зацікавленість як молодого, так і зрілого Тараса українською історією засвідчують його листи, в яких він захоплено відгу­кується про «Старину» («Запорожскую Старину») І. Срезневського, просить надіслати йому історію М. Маркевича. Нос­тальгічно-живим інтересом до української історії проникнуті листи поета із заслання. У листі до О. Бодянського він просить надіслати праці Г. Кониського («Історію Русів»), С. Величка. У Козачковського він просить твори М. Максимовича, пропо­нує перекласти «Слово о полку Ігоревім» на нашу «задушевну, прекрасну мову». Великий вплив на історіософські погляди Т. Шевченка мала західноєвропейська історіографія, особисті контакти і знайомства з працями М. Максимовича, М. Косто­марова, М. Іванишева, П. Куліша, з виданнями О. Бодянсько­го, з «Історією Русів» та ін. Водночас сам поет своїм інтелек­том, високою національною свідомістю потужно впливав на різні генерації української інтелігенції, в т. ч. й на істориків. У документах слідства і судового процесу над учасниками Кирило-Мефодіївського братства фігурувало звинувачення, що Шевченко, вихований на «Історії Русів», формував людей, які ненавиділи москалів і всіх, що були винні у бідуванні України. Саме Т. Шевченко заклав основи демократизму, рівності прав і свобод як пріоритетних цінностей української національної ідеї.

Не будучи професійним істориком, Т. Шевченко виробив свій власний погляд на історію України, її самобутність. У цілому ряді художніх, публіцистичних творів, у щоденнику та автобіографії, численних листах він виклав своє бачення найважливіших подій і явищ української та європейської історії, шляхів збереження і воскресіння самобутності України, розвитку рідної мови, освіти і національної культури.

Вже вихід у 1840 р. «Кобзаря» став унікальною, перелом­ною подією у суспільно-політичному і культурному житті, яка справила глибинний вплив й на історичну думку. Це був ви­клик тогочасній офіційній придворній історіографії. Звертаю­чись до історичних подій минувшини свого пригнобленого на­роду, до міфологізованих постатей Петра І, Катерини II, поет проголосив:

Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову — сиротину.

Кати! Кати! Людоїди!

«Кобзар» блискавично поширювався по всій Україні, вклю­чаючи Галичину, Буковину й Закарпаття, переписувався і пе­редавався з рук до рук. Він став другою Біблією, яку українці вивчали як молитви.

З огляду історичної спрямованості, йдеться, насамперед, про такі твори, як «Гайдамаки», «Чернець», «І мертвим, і жи­вим, і ненарожденним землякам...», «Сон», «Кавказ», «Тризна», «Гамалія», «Розрита могила», «Холодний Яр», «Великий льох», «Москалева криниця», «Плач Ярославни» та ін.

Викладені в них погляди Кобзаря на Київську і Галицько-волинську держави, на Козаччину, Б. Хмельницького, І. Ма­зепу, на гайдамацький рух і Коліївщину, на політику царизму щодо України, дають підстави стверджувати, що він йшов далі автора «Історії Русів», праць М. Маркевича, М. Костомарова. Т. Шевченко відновив на базі свідчень народної пам'яті істо­ричну правду, розбудив понищену, приспану, перервану дер­жавницьку ідею українського народу. Він очищав історію від псевдогероїчних міфів, великодержавницьких фальсифікацій, різного роду спотворень, доводив безперервність етногенезу українців від найдавніших часів. На 'його думку, і мертві, і живі, і ненароджені є єдиним організмом, історично цілісним явищем, нацією. За переконаннями поета, майбутнє ук­раїнства - це своя хата, своя держава, національно-культурна незалежність. «Своя хата, - за Т. Шевченком, — ліпша чужих палат».

Особливий інтерес виявляв Т. Шевченко до рубіжних подій української історії, визначних провідників українського руху. Високо оцінюючи національно-визвольні і державницькі поту­ги Б. Хмельницького, називаючи його «мудрим гетьманом»,

«геніальним бунтарем» як провідника Визвольної війни україн­ського народу, він водночас співчутливо поставився до його недалекоглядних дій після Переяслава:

Ой Богдане, нерозумний сину,

Ой Богдане, Богданчику,

Якби була знала

У колисці задушила,

Під серцем приспала...

Особливо вражає сміливість Кобзаря, який усупереч офіційній владі, що обливала брудом гетьмана І. Мазепу, називала його зрадником і запроданцем, не тільки взяв під захист українського патріота, але й возвеличив його. У Т. Шевченка немає поеми про І. Мазепу, але він, на відміну від М. Костомарова і О. Пушкіна, схилявся до оцінок Вольтера і К. Рилєєва, за словами якого І. Мазепа «відважний, мудрий і палкий патріот», символ «політичного опору». Поет згадує гетьмана в ряді творів, тепло і поважно ставлячись до його муд­рості і патріотичних почуттів. У поемі «Чернець» він порівнює сивого гетьмана з совою - символом мудрості. У повісті «Близ­нята» згадується соборний храм у Переяславі, побудований в 1690 р., що «знаменитий анатемою Івана Мазепи». Зберігся ескіз картини Т. Шевченка «Вмираючий Мазепа», біля якого стоїть Карл XII. На картині «Марія» за поемою О. Пушкіна «Полтава» на першому плані красуня-українка, на стіні порт­рет гетьмана Б. Хмельницького, а поряд половина портрета І. Мазепи.

У творах Т. Шевченка фігурують й інші гетьмани, зокрема П. Дорошенко, П. Полуботок, а також провідники селянських повстань і гайдамацького руху: Іван Підкова, Тарас Трясило, Устим Кармалюк, Іван Гонта, Максим Залізняк та ін.

Твори історичного спрямування проникнуті ідеєю націо­нального і соціального визволення українського народу, гост­рою критикою кріпосництва. Царська Росія постає у нього як «Великий льох». Поезія «Юродивий» - це відверта сатира на антиукраїнську політику Миколи І. Т. Шевченко першим з українських інтелектуалів рішуче засудив і відкинув кон­формістську модель «малоросійства», яка ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльного ставлення до імперії.

Окремого розгляду заслуговують образотворчі роботи Т. Шевченка - художника, особливо ті, що виконувались на

замовлення Археографічної комісії, частина з яких вміщена в альбомі «Мальовнича Україна», зокрема, «Аскольдова моги­ла», «Почаївська лавра», «Видубицький монастир», «Дари в Чигирині», «Богданова церква у Суботові» та ін. При всій до­кументальності у них відбите не ремісниче, а мистецько-філо­софське бачення історичних пам'яток, їх художнє сприйняття.

Історична тематика представлена образотворчими творами «Смерть Сократа», «Смерть Олега, князя древлянського», «Арешт Пугачова», ілюстрації до поеми О. Пушкіна «Полта­ва», повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» таін. Т. Шевченку нале­жать унікальні портрети українських істориків - М. Максимо­вича, П. Куліша.

Загальнонаціональне значення творчості Т. Шевченка у тому, що його ім'я стало символом боротьби не тільки за національне визволення України, але й за правдиве висвітлення її історії.

На завершення зазначимо, що літературна і художня спад­щина Т. Шевченка, його щоденник, автобіографія, листи є важливим і унікальним історичним та історіографічним дже­релом, особливо для дослідження середини XIX ст., оскільки саме ця доба відбилася в усьому: в політичних орієнтирах, культурно-духовних цінностях, у трактуванні історичного ми­нулого, в оцінках національних та соціально-економічних проблем України. Сам Т. Шевченко в автобіографії записав:

«Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщи­ни» (лютий 1861).

Говорячи про глибинний вплив творчості Т. Шевченка на національну спрямованість української історіографії, не мож­на обминути таку яскраву і колоритну постать, як Пантелей­мон Куліш (1819-1897) - видатний український письменник, історик, фольклорист та етнограф. Нащадок козацько-старшинського роду, знавець української народної творчості, творець нового правопису - «кулішівки» і «Граматики», вида­вець альманаху «Хата», він плодотворно прислужився істо­ричній науці. Відбувши покарання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, П. Куліш разом з Т. Шевченком, М. Білозерським і М. Костомаровим зорганізував у Петер­бурзі журнал «Основа» (1861-1862), у якому порушувались актуальні питання національного і соціального розвитку ук­раїнського народу, його історії. Після Валуєвського указу він виїхав за кордон, перебував у Варшаві, налагодив тісні зв'яз­ки з українськими інтелектуалами в Галичині, зокрема з О. Барвінським та І. Пулюєм. У «Зазивному листі до укра-

їнської інтелігенції» (1881) закликав розвивати культурно-національний рух у Галичині, шукати порозуміння з прогре­сивною польською інтелігенцією.

П. Куліш - автор низки історичних романів, повістей і пое­тичних творів («Чорна рада. Хроніка 1663 року», «Україна», «Маруся Богу славка», «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай» та ін.). Його перу належить ряд історичних дискурсів, зокрема, популярні «Повести об украинском народе» (1846), двотомник «Записки о Южной Руси» (1856-1857), в якому подав зібрані ним легенди і перекази про Золоті ворота в Києві, запорожців і гайдамаків, про Б. Хмель­ницького і С. Палія, а також декілька документальних ма­теріалів про Гетьманщину і гетьмана П. Полуботка. Найбільшу цінність має «Історія України від найдавніших часів», перший розділ якої був оприлюднений в журналі «Основа» (1861). Тут автор відстоював родовід українців від Київської держави. Популярний характер мали нариси «Хмельниччина» та «Виговщина», тритомна праця «Отпадение Малороссии от Польши» (1888-1890)та ін.

Незважаючи на те, що П. Куліш суперечливо, часто надто суб'єктивно оцінював українську політику Москви, історію ко­заччини, гайдамацький рух, нігілістичне ставився до державо-будівної спроможності українського народу, перебільшував культрегерську місію польської шляхти, його історичний до­робок відіграв важливу роль у примноженні історичних знань. Особлива заслуга історика в тому, що він виявив цінні доку­ментальні матеріали з української історії в архівах та бібліоте­ках Варшави і Петербурга, частину з яких оприлюднив. Зреш­тою, творча спадщина П. Куліша посіла гідне місце серед найцінніших здобутків української історичної думки, вона сприяла піднесенню національної свідомості українців і в кін­цевому підсумку була проникнута духом оптимізму. У вірші «Святиня» він писав:

Святе слово - рідна мати;

Єсть іще святиня

Вища, богові милійша–

Рідная Вкраїна.

Таким чином, поряд з професійними працями істориків, формуванню української історичної думки і суспільної свідо­мості сприяла літературна і художня творчість Тараса Шевчен­ка, публіцистика і наукові розвідки Пантелеймона Куліша, інших діячів української літератури та мистецтва.